25 лютого телеведучій Ользі Фреймут виповнився 41 рік! Вже понад рік одна з найяскравіших українських телезірок перебуває у Великій Британії. Тож на наших екранах її не побачити.

На честь дня народження Ольги публікуємо її іскрометне інтерв’ю “Каравану історій” – про дитинство, про англійського нареченого, про всіх її чоловіків, кар’єрний шлях та ставлення до віку.


Впевнена: у житті немає нічого випадкового. І програма, з якою мене тепер асоціюють, в моїй долі теж з’явилася невипадково. Інші проекти, якими я займалася в різний час, були більш менш важливими, але «Новий інспектор Фреймут» на каналі «1+1» і його попередники – це справа мого життя. Ці програми не тільки зробили мене журналісткою та медійною персоною, а й дали можливість вийти за рамки телебачення. Як Санта-Клаус: він живе в казках, але на Різдво приходить до дитини додому і залишає під подушкою подарунок. Ось і я, як Санта-Клаус, схожу з екрана в реальність.

Раніше для багатьох я була просто картинкою. І для мене, двадцятирічної, це було саме те, про що мріялося: будь-якій дівчині хочеться, щоб її обличчя з’являлося на всіх екранах світу. Я готова була і погоду оголошувати, і новини вести, і в рекламі зніматися. Проїжджаючи повз білборди зі своєю першою рекламою (телефонна мережа, потім йогурт), я зупинялася і задивлялася. Приємно було – словами не описати. Але потім цей ефект проходить, настає новий етап, нові мрії і цілі.

Починаючи інспектувати громадські заклади та перевіряючи рівень сервісу в них, я думала, що це буде програма одного дня. Ніяк не очікувала, що у нас з’явиться настільки вдячна аудиторія. Мені почали довіряти, мене почали чекати в гості, ба більше, мною стали лякати, як дітей лякають Бабою-ягою. Цікава місія – бути для когось стимулом до «хорошої поведінки». Іноді до кумедного доходило. Няня Валерія розповіла мені якось, що перед співбесідою всіх претенденток зібрали в одній кімнаті і сказали: «Ми шукаємо няню для Олі Фреймут». Троє одразу встали і пішли.

«Злої енергії» я не боюся: я людина дуже віруюча і знаю, що, якщо звернутися з молитвою до святого Миколая, вона мене захистить, розжене «злих духів». Не хочу себе хвалити, але скромними зусиллями дівочої команди ми домоглися шквалу перевірок у школах та лікарнях. Показали одну школу, одну лікарню, і Україною тут же роз’їхалися інспектори – перевіряти, в яких умовах працюють наша медицина та система освіти.

Коли ми приїжджали до чергового міста, нас завжди хтось переслідував, їздив за нами на машині від локації до локації. Траплялося, чекали нас у лобі готелю, пропонували грошей, щоб зняли сюжет з ефіру. Але ніхто до горла ніж не приставляв, не погрожував, брехати не стану. Ні разу не траплялося такого, що через зовнішній тиск матеріал не вийшов.

Олю, ви ж не завжди були «Санта-Клаусом» і «Бабою-ягою». Розкажіть, будь ласка, як вийшло, що ви, почавши стажеркою на ВВС, опинилися тут, у цій точці свого професійного шляху?

ВВС-шники, напевно, образяться, але моє стажування було не надто ефективним. Я до всіх чіплялася з проханням навчити, показати, як працює комп’ютер, як пишуться підводки… Вони вчили, допомагали.

Коли мені довелося повернутися з Лондона в Україну з особистих причин, керівник української служби BBС дав мені гарну рекомендацію, яка відчинила мені всі двері. Я прийшла на телебачення. Без журналістики я жити не могла, була твердо впевнена, що це моє, готова була боротися за місце в професії, незважаючи на будь-які відмови. Ходила на всі тракти (так на телебаченні називається кастинг ведучих. – Прим. ред.) і все провалювала. Мене не брали. Ну яка я ведуча: впевненості немає, в політиці не знаюся… Але в той момент я була переконана, що мене просто недооцінюють. Дивилася на ведучих і думала: чому вони, чому не я?

Якось я вирішила зробити зачіску покраще, прийшла на тракт, а Саша Ракоїд, головний режисер «5 каналу» і мій – на той час майбутній – чоловік, побачивши мене з цією укладкою, запитав: «Ти розумієш, що пуделя в новини не візьмуть Той тракт, звісно, я теж провалила. І добре, що провалила, інакше б не сталося всього подальшого мого розвитку.

Потім я потрапила на інший канал у відділ новин. Прийшла туди і попросила, щоб мене взяли, хай навіть без зарплати. Вони подивилися як на божевільну, але моя наполегливість справила враження, мене взяли. Доручали другорядні сюжети, на професійному сленгу – «бантики». Зрештою я пішла сама, зрозуміла, що це не моє. Я забувала імена міністрів, позіхала на планерках – так мені було нудно слухати те, про що інші говорили із захопленням. Але це був необхідний досвід: я шукала своє місце методом проб і помилок.

На ранкову програму “Сніданок з 1+1” я потрапила тому, що хотіла працювати на “1+1”. Мені довірили рубрику «Мода для народу», і вона несподівано для всіх стала однією з найуспішніших. Я тоді була дуже бідна, в гардеробі висіла одна сукня на всі випадки життя. Приїжджала, наприклад, у шоу-рум до Оксани Караванської, вибирала те, що подобалося, одягала та у такому вигляді зверталася до глядачів. Так я переміряла всі вбрання і у Вікторії Гресь, і в Андре Тана. Потім мені почали довіряти магазини класу люкс. Я одягала сукню, яка коштувала двадцять моїх зарплат. Мабуть, було в мені щось таке, що переконувало господарів бутіка: мені можна вірити.

Знімаючи дорогі, гарні речі, я ніколи не плакала над ними. Я знала, що у мене все це буде. Так само я свого часу ходила в Лондоні по Нью-Бонд-стріт, вулиці, відомій своїми магазинами ще з часів Оскара Вайльда. Я майже носом упиралася у вітрини, розглядала виставлені вбрання і знала, що буду їх носити. Ніколи не сумнівалася.

Ще я зазирала у вікна. У багатьох лондонських будинках є бейсменти, напівпідвальні поверхи, де прийнято влаштовувати кімнати для перегляду телевізора. Там сім’ї збираються вечорами. Вони не зашторюють вікна, живуть відкрито; я дивилася у вікна і бачила, наприклад, як мама складає пазл з двома дітьми. Я знала, що це картинка мого майбутнього життя. Приміряючи різні картинки, я вибирала ті, що підходили мені, і звідкись у мені існувала така зухвала впевненість, що все здійсниться.


І як ви собі пояснюєте цю впевненість? Це просто цілеспрямованість, потяг до мрії чи щось містичне, дар передбачення?

Кожному хочеться вірити, що він особливий, що має хороший зв’язок із небом, з Богом. Я впевнена, що в мене чудовий янгол-охоронець, який завжди підказував мені, що важкі моменти в житті потрібно просто перетерпіти, а попереду буде краще.

Народитися у місті Новий Розділ – вже саме собою випробування. Мені на небесах дали душу, повну амбіцій і гонора, зовсім недоречного для дівчинки з маленького провінційного містечка. Ми з батьками та братом жили в тісній квартирі. Тато за копійки працював на заводі, мама – вчителькою фізкультури у школі. А ввечері підробляла в басейні.

Ольга Фреймут в дитинстві

Переламним моментом стала подорож до Англії. Я навчалася у Львівському університеті на факультеті журналістики. Це чудовий університет, там навчався Франко, але мені здавалося, що я тупцюю на місці.

Тоді було модно їздити на мовні курси до Британії, і я поїхала, хоча англійську знала чудово. Щоб оплатити нам з братом освіту і, зокрема, ту мою поїздку, тато працював у Росії в Сибіру, Карелії.

Мене відправили автобусом, не літаком – це було б надто дорого. Мама поклала в кишеню п’ятдесят фунтів. Я їхала до Англії, і мені здавалося, що це те саме, що за життя потрапити до раю.

Ольга Фреймут із сестрою Юлією

Але насправді, звісно, все було інакше. На курси я не ходила, це й не планувалося. Я хотіла знайти роботу, але це виявилося непросто. Спочатку мене прихистили українці, і я досі із соромом згадую, що, поки вони йшли на роботу, я під’їдала в них із буфету пластівці – ті, які подають із молоком на сніданок. Мені було жахливо незручно, але інакше мені довелося б просити їжу на вулиці.

Роботу пропонували таку, що погоджуватися не можна було. Пропонували стати дівчиною легкої поведінки. На щастя, у Лондоні, на тій же Нью-Бонд-стріт, є католицька церква, куди в неділю на службу приходить вся діаспора – поспілкуватися, обмінятися новинами, відчути єднання. Там же можна і роботу знайти по знайомих.

Невдовзі я знайшла місце офіціантки. Щодня до мене в ресторан приходив молодий чоловік і наполегливо чіплявся з недвозначними пропозиціями. Я була страшенно налякана. Мені додому йти темним Лондоном… Адже дівчат, бувало, викрадали. А мені ні до кого звернутися, жодної живої душі, тільки англійка, бабуся Дафнія, у якої я винаймала квартиру.

Коли мама дзвонила, щоб дізнатися, як у мене справи, я говорила, що все чудово. Я ж розуміла: якщо скажу правду, вона переживатиме, а допомогти все одно не зможе.

Мене врятував Ніл. Я якось гуляла Лондоном з подругою, і в Сіті, біля собору святого Павла, до мене підійшов дуже добре одягнений джентльмен і запитав, де станція метро. Люди, які так одягаються, зазвичай не їздять у метро, я зрозуміла, що це привід для знайомства. Я показала йому станцію, він дав мені візитку. Пам’ятаю наші перші есемески. Я з переляку назвала його не Ніл, а Нейл, тобто англійською «ніготь». «Дорогий Ніготь, дякую за запрошення, із задоволенням зустрінуся з тобою в ресторані».

Кохання мене врятувало. Завдяки знайомству з Нілом у мене з’явилося «сильне плече», чоловік, якого я любила і який про мене піклувався. Він зустрівся з моїм переслідувачем, пригрозив, що заявить у поліцію. Звичайно, Нілу Мітчеллу, власнику фірми, чудово освіченому і забезпеченому чоловікові, зовсім не хотілося встрявати в ці розбірки. Він ще довго ставився до мене з підозрою. Якось мама передала мені пакетик насіння – у Лондоні його не купиш. Ми забирали посилку разом з Нілом, і він допитувався: «Зізнайся, це наркотики?» «Ні, – сміюсь, – це насіння!»

Ми з ним оселилися разом після заручин, бо він хотів мене «врятувати» з тієї кімнати, яку я знімала у Дафнії. Ніл запросив мене до себе. Він знімав будинок у знайомої, вона кінопродюсерка. Уявіть: Західний Лондон, берег Темзи, скляна підлога, величезна бібліотека. Я тоді вже не працювала, вчилася в університеті і дуже багато часу проводила вдома. Там було так добре, що я навіть не хотіла виходити на вулицю. Ні знайомих, ні друзів, тільки я та Ніл.

З одного боку, це погано бути так прив’язаною до однієї людини. З іншого – він дуже багато мені дав, багато чого навчив. Я ним щиро захоплювалася. Він на двадцять років старший, носій справжньої англійської культури. Коли ми приїжджали в гості до його батьків до Шотландії, у Глазго, я дивилася, як вони накривають на стіл, скільки кладуть приборів, який ставлять посуд. Я спостерігала, як Ніл щоранку обирає костюми, краватки, сорочки, як перевдягається до чаю і до вечері.

Удома, в Лондоні, у нас була величезна вбиральня, де зберігалася і частина речей господині будинку. У великих круглих коробках лежали капелюшки для виходу на скачки і на весілля. Я діставала їх і розглядала. Це була нова культура, і я вивчила її завдяки Нілу. Тоді ж я вільно заговорила англійською – пізніше переді мною багато дверей відчинялися саме завдяки хорошій англійській.

А як до вас поставилися батьки Ніла?

Коли вони вперше мене побачили, мені був двадцять один рік, а виглядала я ще молодшою. Його мама відчинила нам двері і мало не зачинила перед носом. “О боже, – вигукнула вона, – Ніле, їй уже є шістнадцять?” Він відповів: “Так, звичайно”. І я говорю: «Не хвилюйтеся, я вже доросла». Ми потім дуже потоваришували з мамою та татом Ніла. З ним самим ми практично не спілкуємося, а з його батьками – досі.

Наші стосунки почали псуватися, коли Ніл почав судитися з банком Шотландії через гроші. Банк обдурив і розорив компанію, що належала Нілу. 

Втративши капітал, Ніл зациклився на своїй невдачі. Він не прийняв жодної пропозиції щодо роботи – сказав, що не бажає працювати на когось. Ми звикли жити в розкоші: винаймали апартаменти в «Шоколадних студіях» – це престижне житло в Сіті. Він одягався у «Гарродсі», ми вечеряли в дорогих ресторанах, їздили на дорогій машині. Після того, як все це сталося, я пропонувала Нілу почати економити: переселитися до скромної квартири, шукати роботу. Але він вважав за краще влізти в борги, щоб продовжувати жити на широку ногу.

Ніл не схильний був пристосовуватися до нових матеріальних обставин. Банкрутство його надломило. Він думав лише про свої проблеми. Перестав мене помічати, ніби забув, що ми заручені і збиралися побратися. Став агресивним, неприємним, злим.

Я ще рік пробула з ним. Працювала на двох роботах: ночами – в українській службі ВВС, а вдень – офіціанткою в ресторані Джеймі Олівера «15». Приносила гроші додому, Ніл їх забирав: він любив ходити по магазинах, купувати продукти. Ба більше, навіть мій тато допомагав нам грошима. Він два роки працював у Британії шеф-кухарем в українському ресторані, який відкрили мій колега з ВВС Саша Гриб із сестрою. Вони знали, що мій тато дуже смачно готує. Він був кухарем, коли служив в армії, в радянській військовій частині в Угорщині. Він і вдома завжди готує. Загалом, тата запросили шефом, а мого брата – офіціантом, але він швидко став менеджером. І тато працював два роки, навіть коли я вже виїхала з Англії. Але він сумував за нами і за Україною і повернувся.

Я пішла від Ніла остаточно, тому що він все більше занурювався у свою депресію, і на третьому місяці вагітності поїхала назад в Україну.

Народжувала я в Британії, і держава платила мені допомогу з виховання дитини до трьох років. Але, оскільки я не громадянка Великої Британії, рахунок відкрили на Ніла. Він не надто нам допомагав.

Ваша дочка Злата Вона має прізвище Мітчелл і в майбутньому може стати громадянкою Великої Британії. А з батьком вона спілкується?

Звісно, спілкується, але не дуже часто…

Він давно одружений, у нього прекрасна дружина, точніше, герлфренд – він так її називає. У Злати зведені брат і сестра. Але Ніл уважно стежить за всіма подіями мого життя. Читає всі мої інтерв’ю, прочитав мою книгу – не знаю, хто йому переклав, – і дзвонив мені, щоб висловити свою думку. Коли дізнався, що я вдруге стану мамою, для нього це був удар.

Ольга Фреймут з донькою Златою та її батьком Нілом Мітчеллом

Коли я вперше привезла Злату і побачитися з ним і з рідними, Ніл повів її в магазин «Дисней» і запропонував: «Вибирай що хочеш». Пам’ятаю, як він був розчарований, бо Злата сказала, що їй нічого не потрібно, у неї все є. До того моменту вона не раз побувала в Європі і в самому Диснейленді, а не тільки в магазині. Я вже могла повністю її забезпечити. Я навіть запросила Ніла на ланч і з великим задоволенням заплатила за рахунком.

Коли люди втрачають щось цінне, вони виявляють усі свої приховані якості

На щастя, чоловіки різні. Я дуже вдячна своєму другому чоловікові, Саші Ракоїду. Ми познайомилися, коли я була вагітна від Ніла і прийшла працювати на «5 канал». Він дуже скоро запропонував мені вийти за нього заміж. Я кажу: «Ти розумієш, що я вагітна не від тебе і взагалі збираюся їхати в Англію знову?» А він: «Залишайся, ти моя доля, ти моя дружина». І я вийшла за нього.

Виїхавши з Англії, я перестала користуватися британським мобільним номером, і Ніл мені не міг додзвонитися. А коли я нарешті його знову включила і Ніл подзвонив, було величезним задоволенням оголосити йому, що я вийшла заміж. Бідолашний Сашко зі мною, звичайно, натерпівся. На дружбі сім’ю не побудуєш, але він дуже хороший. Вони зі Златою у прекрасних стосунках, Злата любить Сашка, його мама, Лариса Петрівна, навчила Злату читати. Сашко має чудову інтелігентну сім’ю, його батько – відомий оператор, який один з перших знімав Чорнобиль.

Весілля Ольги Фреймут і Олександра Ракоїда

Злата завжди розуміла, що у неї якась особлива мама. Вона ніколи не малювала картинки «мама, тато, я – щаслива сім’я», як інші діти. Я могла бути для неї мамою та татом, так склалося. Коли ми пішли від Сашка і переселилися в квартиру на Костьольній, яку я вже могла дозволити собі знімати, – отож, Злата більше переживала за мене, ніж за себе. Вона намалювала оголошення, щоб підшукати мені чоловіка, і хотіла піти їх розвішувати разом зі мною.

Раніше, коли у вас була одна Злата, ви говорили, що хочете другу дитину, мрієте знову пережити цей стан, тому що доньці були радше подружкою, а тепер хочете бути мамою-мамою. А чому Златі ви були подружкою?

Я дуже хотіла працювати, будувати кар’єру. Поки сиділа вдома перші чотири місяці, ненавиділа звук, з яким зачинялися двері ліфта в під’їзді: хтось їхав на роботу, а я залишалася вдома. На дитячому майданчику тікала від матусь із візками, щоб не чути про печиво та прикорм. Потім, коли я вийшла на роботу, Злата подорожувала між Львовом і Києвом – від мене до мами і назад. До її трьох років я мало брала участь у її вихованні, багато пропустила. Мене вона сприймала як подружку, а мою сестру Юлю (вона на десять років молодша за мене) – як маму. Коли Злата народилася, я сильно хворіла, лежала з температурою та галюцинаціями в лікарні. А Юля, якій тоді було чотирнадцять, залишилася зі Златою. Вони прикипіли одна до одної. Юля – номер один для неї, тільки з нею Злата, наприклад, купувала одяг.

Ольга Фреймут зі старшою донькою Златою

Якось у Відні я купила доньці пальто Dior, так вона заявила, що це рожеве пальто підійшло б її прабабусі. Злата воліє всі ці гіпстерські H&M, TopShop та інше, я навіть не можу вимовити назви брендів. Мені б хотілося, щоб донька була леді, а їй некомфортно бути леді. Думаю, вона й на прийомі у королеви не дотримувалась б протоколу. Якось ми з нею були в Лондоні і вона попросила: «Повези мене до палацу». Ми приїхали до Букінгемського палацу, донька вперлася чолом у зачинені ворота і говорить сердито: «Ну чому королева не відчиняє двері, вона ж вдома, он прапор на даху!» Я відповіла: «Злато, ти обов’язково прославишся, зробиш щось важливе для світу, і тоді королева запросить тебе на чай. І можливо, ти станеш Леді».


А от з другою дитиною, з Валерієм, я справді мама-мама. Син росте в режимі, знає, коли прокидатися, купатися, лягати, слухати казку на ніч. Ми навіть піжамку, здається, одягаємо по годинах, у нас все суворо. А з донькою я знала тільки те, що її треба любити. Ми з нею могли просидіти біля телевізора до перших півнів.

Злата могла робити уроки до другої ночі – я вже сплю, а вона сидить. Вона дуже цілеспрямована. Відмінниця. Займається танцями. Це справа її життя, вона знає, що буде танцівницею, власницею танцювальної школи. Джаз-фанк, хіп-хоп, vogue… Дочка дуже ображається, якщо хтось із близьких не розуміється на сучасних танцях, тому навіть наша прабабуся вже розібралася.

У своїй загальноосвітній школі вона ставила хореографічні постановки до свят. І самостійно ходила по телевізійних кастингах. Я пишаюся донькою, але й побоююсь її незалежності.

Що мені подобається в Златі – вона нікому не заздрить. Захоплюється однолітками абсолютно щиро: «Мамо, Юля у нас така красива! Юра в неї закохався!» А я пам’ятаю, що сама в її віці хотіла, щоб усі, до останнього двієчника, любили тільки мене! Злата з відкритою душею переживає за подружок, поради їм дає. Коли люди здатні радіти здобуткам інших, це ознака успішності.

Щоправда, з народженням брата Злата уважніше ставиться до наших відносин, спостерігає. Раніше я належала тільки їй, і тут раптом відразу дві новини: у мене є велике кохання і у мене друга дитина. Своєї прикрості вона явно не висловлювала, але почала закриватися, віддалятися від мене. Я казала їй: «Злато, ти зі мною вже десять років, а цей малюк тільки з’явився, я його на десять років менше люблю». Це їй трохи помагало.

Для мене новіше материнство стало певною мірою сюрпризом. Я не знала точно, чи будуть у мене ще діти. Бути мамою хлопчика – зовсім інша справа. Мені здається, Валерій від народженя міг мене захистити. Він навіть дивиться на мене особливо. Захисник, сильна природа.Це приголомшливе відчуття, що тепер у мене є персональний чоловік, який ніколи мене не залишить, я для нього завжди буду найріднішою, найкращою.

Роман із Володимиром Локотком розпочався як службовий?

Ні, він почався пізніше, коли ми вже не працювали разом. Пам’ятаю, я працювала в Євпаторії, коли нам зателефонували і сказали, що попередній директор залишив пост, призначений новий. І він дуже гарний.

Усі дівчата-журналістки стали приходити на роботу гарно вбрані, в коротких спідницях. Я над ними посміювалася, оскільки тоді була в інших стосунках, у мене не було причин закохуватися. Вперше поспілкувавшись із Володимиром Володимировичем особисто, я відразу відчула себе захищеною. Він став моїм ангелом-охоронцем на каналі, хоча між нами не було ніяких симпатій і романтики.

Через деякий час я раптом зрозуміла, що сильно за ним сумую. Ми з ним зустрічалися по роботі, було багато недоробленого, несказаного. Я чесно зізналася, що мені його не вистачає.

Це був саме той випадок, коли, втрачаючи, знаходиш. Якби я не пішла з каналу, могла б і не зрозуміти, як багато для мене означає Володя.

Але ще якийсь час ми з ним спілкувалися лише як колишні колеги та друзі. А потім трапилась одна історія… Я була в Швейцарії і відвідала могилу Шанель. Вона мій кумир, жінка, якою я захоплююсь. Біля її могили я попросила: «Габріель, будь моєю хрещеною». І того ж дня Володя написав мені есемес, хоча перед цим ми довго не спілкувалися. Для мене це був знак: наші долі склалися як пазл. Наші стосунки розпочалися з цього моменту.

А чому саме Шанель стала для вас такою особливою людиною? Що вас в ній надихає?

Мені найбільше подобається, як вона вміла викручуватися з будь-якої ситуації і будь-яку кризу звертати собі на користь. Саме під час війни вона почала шити жіночі штани, тому що жінки стали працювати, а в штанах було комфортніше. У період окупації вона виготовляла одяг для дружин німецьких офіцерів. Коко Шанель вміла підтримувати контакти з потрібними людьми. Коли від неї відмовилася Європа, вона перебралася на американський ринок і досягла успіху. Криза її надихала, а не принижувала. Ось це жінка!

І, безумовно, мені близька її незалежність. Я вважаю, що жінка має бути повністю фінансово незалежною. Цьому мене навчив Ніл.

Коли ми були разом, я зрозуміла, що все потрібно робити самій. Зрозуміла, що ніхто нікому за великим рахунком нічого не винен. Ні чоловік жінці, ні жінка чоловікові. І мені це допомогло.

Коли я зустрічалася з українським бізнесменом, мультимільйонером, який міг би подарувати мені острів або приватний літак, у нас sз ним був договір. Я заздалегідь сказала йому, що не хочу жодних подачок. Мені було важливо прожити свої почуття, прожити взаємне кохання чоловіка і жінки. Він робив мені гарні подарунки, він прекрасна щедра людина, але я ніколи нічого не чекала.

Чоловік, звичайно, захисник, це його роль. Він повинен терпляче ставитися до бажання жінки бути незалежною, але при цьому бути її страховкою, другим двигуном, на випадок, якщо перший заглухне. У мене є право бути слабкою, завагітніти, захворіти… Але у звичайний час я не хочу свого чоловіка обтяжувати такою дурнею, як нові чоботи або оплата рахунків. Навіщо в коханні такі банальні речі?

Коли жінка незалежна, зникають побутові негаразди, які часто ламають стосунки. Багато сімей розвалюються через фінансові питання: ремонт, машина, купи те, купи це, ти нічого не заробляєш… Коли жінка незалежна, для таких дріб’язкових сварок немає причин. Звичайно, можуть бути інші причини, вищі. Коли втрачаєш сім’ю, важливо, яка причина вас розлучила. Якщо посварилися через те, що не поділили житлоплощу, то це ганьба. Якщо через різні характери – зовсім інша справа.

Взагалі, у стосунках бути складніше, ніж однією. Коли ти одна, у тебе маса переваг і свободи, а у стосунках ти маєш адаптуватися, пристосуватися.

Мої стосунки з чоловіками чудово характеризує те, що майже з усіма колишніми я дружу.

Мені здається, такий характер, як у вас, незалежний, яскравий, – це щось типово українське, генетичне. Напевно ви схожі на котрусь зі своїх бабусь або прабабусь.

Я схожа на прабабуся Євдокію. Вона була така хуліганка! Її чоловік, воїн УПА, рано загинув, але Євдокію це не зламало. Вона прекрасно порала хату, господарство, дітей і завжди говорила, що вона має «чорне на білому», тобто документ на право власності, що засвідчує, що вона власниця всіх цих «маєтків». Моя бабуся була кар’єристкою, у Новому Роздолі на неї всі дивилися скоса, тому що вона виконувала чоловічу роботу: була завідувачкою магазинів, багато працювала і дуже пізно приходила додому, для неї кар’єра була понад усе. Мені здається, що ось від цих прабабусі і бабусі я багато взяла.

Мама в мене ніколи не прогиналася перед реальністю. Нас із братом вона купала в компліментах, хвалила не просто так, а за досягнення, завжди з голочки одягала. Якщо треба щось купити, а грошей немає, вона йшла на базар і домовлялася купити «на хрестик», тобто в борг. Потім потихеньку віддавала. Гроші – це дрібниця, важливіші зв’язки, стосунки між людьми, а мама завжди вміла заводити і підтримувати знайомства.

Ненависть до бруду, безладу – це в мене теж від мами. Ми з братом щоранку прокидалися від того, що мама мила підлогу. Мої кузени боялися приходити до мене в гості, бо мама насамперед ставила їх у ванну і мила. Казали: «Ой, ні, тітка Альона знову купатиме!» Нас, п’яти-шістрічок, вона постійно купала, у ванній була купа шампунів, різного мила… Мама все і всіх мала віддраївати, тільки тоді можна було розслабитися. Я ось зараз зрозуміла, що ніколи не бачила, як вона спить. Я засинала, вона була ще на ногах, я прокидалася – вона вже робить щось по хаті.

У мене, як і у мами, все має бути ідеальним. Валерій щовечора купається. Я перевдягаю його до чаю, до ланчу, він ніколи в піжамі не вийде на вулицю, хоча ми живемо за містом. Він ніколи не виглядає розхлябано, це дуже важливо і має прищіплятися з дитинства.

У квартирі все має бути дуже чисто. У мене білий посуд, білий ліжко, бо на ньому одразу видно бруд. Я не спатиму на брудному ліжку – краще постою.


Які у вас стосунки із віком? Вважається, що народження дитини оновлює, повертає юність.

Ні, навпаки, я себе відчуваю старшою. Я не хочу старіти, я категорично проти, це несправедливо! Нащо Бог так зробив? Ну, добре, я потім з Богом поговорю наодинці. Але, сподіваюся, він виправить свою помилку. Може, ще й за нашого життя.

Косметологія та медицина швидко розвиваються. Можливо, незабаром люди помиратимуть у тому віці, на якому самі себе поставили на паузу: доріс до тридцяти років – і стоп, вистачить, далі нехай так і залишається.

Смієтеся? Що ж, якщо серйозно, то раніше я дуже переживала про те, як старітиму. Я наївно вважала, що від того, як ти виглядаєш, скільки в тебе зморшок на обличчі, залежить твій успіх. Зараз я вважаю, що успіх дійсно залежить від зовнішності, а точніше, від ваги. Зайва вага – це проблема та ознака невдоволеності. Ось я погладшала на двадцять кілограмів під час вагітності, а зараз уже скинула шістнадцять. Перейшла на безглютенову дієту, займаюся силовим фітнесом, стретчингом. Потрібно скинути ще чотири, це для мене критично, критично для камери та екрану.

А зморшки – це мудрість, хай будуть. Я користуюся хорошими кремами, але уколу не колю принципово. Моя ікона стилю – королева Єлизавета. Можете уявити собі дев’яностолітню королеву на балконі, як вона махає рукою підданим, а лице у неї нерухливе від ботокса? Аристократи такого собі не можуть дозволити. Мені здається, зморшки – це гарно. Коли хороша людина прожила хороше життя, її міміка зафіксувала все добре, що з нею відбувалося. Обличчя – це документ, його підробляти не можна.

Тож зморшки і вік мене не лякають. Я просто не хочу, щоб життя закінчувалося. Я обожнюю кожен ранок та запах кави. Я люблю читати. Раніше читала все поспіль, а зараз вивчаю біографію автора, дивлюся на його фото: мудрі у нього очі чи дурні, чи варто читати? Я люблю роботу, цікавих людей… Я так люблю жити, що навіть спати не люблю: шкода часу, боюся щось пропустити.

Я тепер точно знаю, що в кожному віці можна знайти свою красу. Свою старість уже розпланувала: хочу провести її у швейцарському будинку для людей похилого віку. Сестра каже: «Уявляєш, якою ти будеш класною старенькою? З дулькою волосся на голові, в діамантах, будуть тебе служниці возити в кріслі…” Я хочу старіти в Швейцарії.

Олю, у вашому житті було кілька важливих, «етапних» чоловіків, кожен з яких, напевно, залишив якийсь слід у вашій душі, чогось навчив. Ви могли б сформулювати свої висновки, можливо, правила, які стали підсумком відносин і якими ви тепер керуєтеся, спілкуючись з чоловіками?

Так, це ви правильно сказали: чоловіки мені потрібні для того, щоб чогось навчитися. Я дуже користолюбна, але не в сенсі грошей, а в сенсі знань. Тому, до речі, я ніколи всерйоз не розглядала стосунки з чоловіками молодшими за себе. Ну чого вони можуть навчити?

А щодо правил… Так, вони є. Ось перше: краще бути, ніж здаватися. Не треба прикидатися тим, ким ти не є.

Друге: будь незалежною, створи фінансову подушку. Коли була криза і всі побігли купувати гречку, я її не купувала, бо знала: у мене є заощадження, власний капітал. У кожної жінки він має бути десь у надійному місці, необов’язково в швейцарському банку, можна навіть під липою у баби в селі. Жінка ніколи не повинна почуватися бідною і турбуватися про майбутнє.

Третє: не звикай до чоловіка. Є сім’ї дуже нещасні, які живуть лише за звичкою. Їх все не влаштовує, але вони ніби зрослися один з одним. Не дай господь так звикнутись, перестати відчувати напруження емоцій. Для мене стосунки можливі, тільки поки є кохання. Як тільки бачиш, що хтось нудьгує, комусь погано, треба рвати. І для мене важливо піти першою. Я не хочу, щоб мене кинули. Тому чітко знаю, коли треба втекти. Сумнів для мене означає «ні», якщо я сумніваюся – у більшості випадків це означає, що продовжувати стосунки або якась справа не стоїть.

Знайти свою людину можна, але не можна терпляче сидіти в будинку, де почуваєшся погано. Треба йти з цього будинку і шукати своє.

Четверте: за своє щастя, якщо вже знайшов його, треба боротися і зберігати його подалі від чужих очей. Я не з тих, хто своє перше фото з новонародженим тут же виставляє на Facebook. У мене взагалі немає профілів у соцмережах, тільки «Інстаграм».

П’яте правило: діти – це один проєкт, кохання і чоловік – інший. Вони можуть перетинатися, але зовсім не обов’язково. Чоловік і жінка можуть складати прекрасну пару, але при цьому бути поганими батьками.

Шосте правило: у всіх відносин є термін придатності. Одні закінчуються словами «і померли в один день», а інші – скоропсуючі. Мені офіційно ніхто не зраджував, принаймні, такі факти історією не зафіксовані, а якщо я про це дізнаюся, то відразу припиню стосунки.


Вперше опубліковано у журналі “Караван історій” №10 (жовтень 2016)

Дивіться також: