Опрі Вінфрі – 70 років: як покинута дівчинка стала телезіркою, переживши побої та домагання

29 січня – день народження знаменитої телеведучої, письменниці, акторки, феміністки і філантропки Опри Вінфрі. Їй виповнилося 70 років.

Слава, гроші, кохання – сьогодні у неї є все. Але шлях до успіху був пекельним. Дівчинка-афроамериканка з гетто, побита і та, що пережила сексуальне насильство, створила себе сама.

“Караван історій” розповідає про випробування болем, нелюбов’ю, підлітковою вагітністю та загибеллю дитини. І про силу волі дивовижної жінки, яка знайшла шлях до світла – і допомогла безлічі інших людей у біді.

---

Вночі з панорамного вікна відкривається приголомшливий краєвид. Інший, ніж при сонячному світлі. Темрява живе, дихає, ворушиться океаном вогнів – ніби мільйони мурашок разом запалили ліхтарики, щоб навіть у темряві ні на мить не припиняти роботу.

А ти стоїш на останньому поверсі хмарочоса і відчуваєш себе на верхівці цього гігантського мурашника. Предмет заздрості, жива легенда, зразок для наслідування. Але мало хто знає, скільки труднощів довелося подолати, скільки болю і розчарувань перенести на шляху нагору.

Доля аж ніяк не добра фея з казки про Попелюшку.

– Утім… – Опра Вінфрі сумно посміхнулася самій собі й відвернулася від вікна. – Усе це просто втома після важкого дня. Час випити келих мартіні й розслабитися.

Важкі портьєри, підкоряючись кнопці на пульті, приховали від неї нічний мегаполіс. Але, на жаль, Опра помилялася: від спогадів вони вкрити не могли.

Хоч як парадоксально, але найщасливішим часом її дитинства були ранні роки, проведені з бабусею на віддаленій фермі в штаті Міссісіпі. Бабуся була неосяжна, галаслива і сувора. І ставилася до малятка так, наче те звірятко, якого слід дресирувати, а не виховувати.

За найменшу провину або непослух крихітці Орпе (так її нарекли при народженні, але хто ж це вимовить?) нещадно діставалося по м’якому місцю вербовим прутом.

“Стара Гетті виб’є з тебе всю дурь, маленьке кодло!” – сил бабусі було не позичати. Тоді Опра не розуміла, за що її карають. Набагато пізніше усвідомила: все тому, що вона бастард, позашлюбна дитина.

Для того часу і тих низів суспільства, до яких належали її батьки, – далеко не рідкість. Молоденька покоївка Верніта Лі загуляла з Верноном Вінфрі, шахтарем. Пристрасть і вічне кохання тривали рівно до слів: “Дорогий, я вагітна”. Після цього зізнання майбутній батько швиденько зібрав дрібнички і побіг служити в армію.

Витрачати молоді роки на виховання дитини наодинці Верніта також не збиралася, тому скинула новонароджену на свою матір і поїхала на північ у пошуках кращого життя.

Гетті Лі ревно вірила в Бога і вважала, що навіть із зіпсованої крові вийде толк. Господь милосердний, але, щоб наставити дитину на шлях праведний, тримати її слід у їжакових рукавицях.

Однак бабуся зовсім не була монстром. Після батога вона щедро ділилася з маленькою Опрою і пряниками. Пізніше Вінфрі зізналася в одному з інтерв’ю: “Те, чим я є сьогодні, – результат праці моєї бабусі. Моя сила, мій спосіб мислення – все, абсолютно все це у мене вже було в шестирічному віці. Здебільшого я нічим не відрізняюся тепер від тієї, ким була, коли мені виповнилося шість”.

Коли маленькій Опрі було два з половиною роки, бабуся вивчила її читати за Біблією. На церковних недільних зібраннях парафіяни захоплювалися, слухаючи, як вправно Опра цитує величезні шматки з Євангелія.

Місцеві жителі навіть дали чудо-дитині прізвисько Проповідник, а багато хто всерйоз вважав, що дівчинку очарований Божим духом. У той час Опра збиралася стати викладачем або сестрою милосердя. Загалом, кимось таким, дуже потрібним людям.

За відсутності друзів і звичних міським дітям розваг книжки стали для Опри порятунком, втечею в іншу, кращу реальність. Книжки навчили її мріяти, бабуся – твердо йти до наміченої мети.

Коли нарешті настав час іти в дошкільну групу, Вінфрі особисто написала вчителеві листа з проханням узяти її в перший клас. Той не зміг відмовити обдарованій дитині, а через рік Опра перескочила одразу в третій.

Дитинство скінчилося в шість років, коли повернулася недолуга матуся і забажала забрати малечу з собою до Вісконсіна. Кращого життя за роки відсутності Верніта не знайшла, зате обзавелася ще однією дочкою.

Тепер життя з бабусею здавалося Опрі суворим, але справедливим протестантським раєм, бо негритянське гетто в Мілуокі інакше, як пеклом на землі, вона назвати не могла. Річ була не в тотальних злиднях жахливого міського району – до них Опра звикла з народження. Гетті була настільки бідна, що довгий час не могла зібрати дитині грошей не те що на черевики, навіть на більш-менш пристойну сукню. Дівчинці доводилося прикриватися старим лахміттям і мало не лопухами.

Але це нове місце проживання не тільки випромінювало нестерпний сморід вуличних покидьків і лякало кількістю криміналу – воно, наскрізь просочене отруйними міазмами безнадійності та відчаю, нашіптувало ночами: “Тобі ніколи звідси не вибратися. Ніколи-ніколи. Змирися, будь як усі. Тут твоє місце”.

Опра щосили гнала від себе огидні зрадницькі думки, адже бабуся вірила, що в неї є шанс. Вінфрі старанно вчилася, брала участь у поетичних конкурсах, виступала на церковних зборах, за що її ласкаво називали “наш маленький оратор”.

Однак, повертаючись додому, в маленьку квартирку з покритими застарілим жиром стінами і полчищами нахабних тарганів, Опра, немов щоразу заново, провалювалася в трясовину. Одного разу в рідному Міссісіпі вона потрапила в таку наяву – оманлива зелена гладь трави, а під нею ховається жадібна, бездонна трясовина. Тоді вдалося врятуватися, а тут, у Мілуокі, чи вистачить її скромних дитячих силоньок перемогти ненаситне невидиме чудовисько?

Ще гіршими були погляди: липкі, оцінювальні. Їй було всього вісім, але це мало кого бентежило. Ні маминих хахалів, ні сусідів, ні навіть родичів. Скаржитися матері було марно. Верніта зривалася на крик: “Досить вигадувати. Вважаєш, мені легко самотужки двох виховувати? Дура невдячна!” – і відважувала запотиличник.

“Пан або пропав!” – Опра й сама не розуміла, як спала на думку ця думка, але в один відчайдушний момент, стягнувши з материної сумочки гроші, пішла і купила квиток на автобус. До Нешвілла, штат Теннессі. Якщо вірити рідкісним листівкам, що приходили на великі свята, саме там проживав її батько.

Вернон Вінфрі на той час встиг обзавестися сім’єю і змінити професію. Крихітна перукарня на розі, в якій він був один за всіх і без нікого, приносила скромний, але стабільний дохід. На щастя, Вернон абсолютно не заперечував проти доньки, яка раптово з’явилася.

Рік, проведений із батьком, став для дівчинки благословенним перепочинком. Вернон оцінив розум і здібності доньки і підтримував у прагненнях. Опрі здавалося, що вона несподівано знайшла втрачений разом зі смертю Гетті рай. Її не балували, але й не ображали. Адже це майже кохання, правда ж?

А потім прийшла повістка до суду. За рік Верніта встигла народити ще одну доньку, віддати її на усиновлення і подати документи на участь у програмі державного соцзабезпечення. Для отримання субсидії необхідно було довести, що ти бідна, але старанна мати. “Майже доросла” і начебто розумненька донька підійде якнайкраще.

Вернон нічого не міг вдіяти. Офіційно мати мала всі законні права на опіку, а бажання його і неповнолітньої Опри суд не захотів брати до уваги.

Опра не взялася б описати відчуття, які відчувала, сідаючи в автобус. Ось станція, на якій тісниться безліч “грейхаундів”, які з легкістю відвезуть у будь-яку точку Америки, проїдуть сотнями маршрутів і доставлять до заповітної мрії. Ось батько – зараз він стоїть поруч, обіймає, а потім піде слідом і махатиме рукою.

На перший погляд, прості та зрозумілі речі: щось закінчується, щось починається. Так має бути. Але батько махає відчайдушно й усміхається вимучено й гірко. І автобус везе не до мрії, а назад, у Мілуокі.

Опра інстинктивно стиснулася в грудочку і заплющила очі. “Не хочу. Не хочу. Не хочу. Там буде погано”, – волало все всередині.

Це тільки в суді Верніта вдавала турботливу матір і писала зворушливі послання держслужбовцям. Опра не помилилася в передчуттях. Нічого не змінилося. Омріяні дотації не додали їхній родині добробуту, а матері – доброти й участі.

Більше нікому її захистити. Вона повернулася в персональне пекло: образи, побої і… домагання.

На той час у гетто мешкало чимало рідні по материнській лінії. Багато з них заходили в гості, навіть коли Верніта була на роботі. Один із кузенів не був винятком. Опра його побоювалася. Було чому: він то обзивав її товстухою-зазнайкою і намагався штовхнути, то дивився масляними оченятами і, проходячи коридором, притискав до стіни, немов ненароком ковзаючи руками по стегнах або грудях.

Він був значно старший і сильніший за Опри. І одного разу… вона просто не зуміла відбитися. А потім, після зґвалтування, кузен приніс морозиво – щоб не проговорилася. Перед очима досі стоїть зім’ятий вафельний стаканчик із липкою ванільною начинкою в брудній руці та нахабно-перелякана усмішка кузена: “На, бери! Поскаржишся комусь – уб’ю”. Тоді її мало не знудило від відрази.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

Опра не сказала нікому. Вона справді злякалася, але не погроз з боку ґвалтівника, а приниження і байдужості – від матері, від родичів, від усіх. “Маленька зіпсована дитина…” Бабуся зрештою виявилася права.

Іноді хотілося лягти на землю, заплющити очі й банально здохнути. Усередині все вигоріло, залишивши нескінченну сіру пустелю з попелу.

“Дівчинка і раніше не вирізнялася поступливим характером, а тепер і зовсім наче з ланцюга зірвалася”, – у розпачі скаржилася мати подругам і сусідам. Ніхто й не здогадувався, що Опрі більше нічого втрачати.

Вона відкрито гуляла з хлопцями зі старших класів, поверталася додому коли доведеться і грубила всім навколо. До знущань з боку матері додалися й стусани від вітчима. Так, їй пощастило, знайшла собі чоловіка. Неймовірна удача для жінки з позашлюбними дітьми. От тільки старша, ніби спеціально, все псувала. Тож міцних слівець для доньки Верніта не шкодувала.

“Краще б тебе не було, маленька погань!” – ці слова лунали по сто разів на день. Протягом кількох років. Дедалі рідше й рідше Опра йшла додому, аж поки одного разу чітко не зрозуміла, що ці стіни більше домом називати не може. Тієї ночі вона знову поцупила гроші із заначки матері й назавжди зачинила за собою двері. Принаймні, їй так здавалося.

Вкрадених коштів вистачило ненадовго, та й як тринадцятирічній дівчинці самотужки вижити на вулиці? Злякавшись, що зараз вона опуститься на най-най-най дно, Опра зрозуміла: треба шукати захисту й допомоги. Єдиною людиною, якій вона хоч якось могла довіритися, був священик з її парафії.

Як же Опра перелякалася, коли він без зайвих слів потягнув дівчинку до будинку, про який вона бажала б не згадувати. Розлючена мати обізвала доньку повією і злодійкою та стусанами спустила з ґанку. На очах усієї вулиці.

– …Містер Вінфрі? – голос на тому кінці дроту дихав холодним офіціозом, і у Вернона серце разом пішло в п’яти: таким тоном хороших новин не повідомляють.

– Так… це я… – на більше його не вистачило.

– У лікарняному відділенні нашого притулку перебуває вагітна дівчинка. Стверджує, що ваша донька.

Вернон не міг повірити почутому. Його прекрасна й талановита Опра живе з матір’ю в Мілуокі. Що їй робити в центрі для важких підлітків? Тремтячими пальцями він набрав потрібний телефонний номер.

– Хочеш возитися з цим виродком – забирай! Вона мені більше не дочка! – випалила Верніта на одному гнівному подиху і кинула слухавку.

Коли Вернон переступив поріг загальної лікарняної палати з облізлими сірими стінами, він не одразу відшукав і впізнав доньку. Опра, змарніла й нещасна, сиділа на вузькому залізному ліжку, дивилася перед собою порожніми, на пів-обличчя очима й монотонно повторювала: “Він помер… він… помер…”

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

Підірване на вулиці здоров’я, брак хорошого харчування спровокували передчасні пологи. Дитина була надто слабкою, не прожила і пари діб. Увесь час, поки медики намагалися привести Опру до ладу, Вернон провів поруч із донькою. На жаль, лікарський вердикт був невтішний: дівчина одужає, але більше ніколи не зможе завагітніти.

Опра, як і раніше, перебувала в депресії і прострації, а Вернону було важливо лише одне: його дівчинка жива. Тому він без зайвих слів забрав її з лікарні, а про все інше вони подумають потім.

Містер Вінфрі картав себе за те, що дозволив Верніті забрати його дитину, за те, що, заклопотаний повсякденними турботами, рідко цікавився справами доньки. Але тепер усе буде інакше! Він постарається виправити помилки.

Насамперед дівчинці необхідно повернути віру в себе і любов до життя. На думку Вернона, кращого способу, ніж освіта, не існує. Ще в Мілуокі Опрі за успіхи в навчанні дали стипендію і перевели дівчинку зі звичайної міської школи в більш престижну приміську. Тоді це їй приносило чимало неприємних годин і хвилин: доводилося їздити на заняття в автобусі для чорних, чимало з яких перебували в прислужництві в родин її багатеньких однокласників.

У Нешвіллі батько особисто супроводжував доньку до школи, а після занять забирав додому і сідав робити з нею уроки. “Твій єдиний шанс домогтися чогось у цьому шаленому житті – стати кращою з кращих. Ти зобов’язана бути першою. Іншого варіанту я не потерплю”. І Опра вчилася як божевільна, кілограмами заковтувала книжки з публічної бібліотеки. Потроху до неї поверталося забуте почуття захоплення від відчуття, що перед тобою лежить величезний світ і відкриті всі шляхи.

Коли в старших класах Опра вирішила зосередитися на вивченні ораторського мистецтва, Вернон її цілком підтримав. Перемоги в конкурсах юних ораторів йшли одна за одною, і батько возив доньку по всій Америці. Чергове перше місце принесло подвійний успіх: Опра отримала повну стипендію на навчання в університеті штату Теннессі (це за рік до закінчення школи!) і запрошення як представника молоді Нешвілла в Білий дім. Сам президент Ніксон потиснув юній Вінфрі руку і назвав дівчинку “видатним американським підлітком”.

Через кілька тижнів після повернення з Вашингтона дівчині запропонували першу справжню роботу. Ні, вона і до цього не була ледащою і дармоїдкою – в перервах між навчанням і конкурсами допомагала в бакалійній крамниці. Просто, як би це пояснити, і сама Опра, і оточуючі розуміли: це несерйозно, типовий підробіток на кишенькові витрати. А тут…

Коли вона почула пропозицію, не повірила своїм вухам. Її кликали на місцеве “чорне” радіо. Не якоюсь там працівницею “принеси-подай”, а справжнісінькою ведучою новин у вихідні. І платити обіцяли цілих сто доларів на тиждень, удвічі більше, ніж у бакалії. Нарешті наполегливе навчання почало приносити цілком матеріальні плоди. Хоча потай Опра усвідомлювала, що працювала б там і безплатно.

До шкільної фінішної прямої Опра Вінфрі прийшла справжньою королевою. У неї була робота за професією, місце в коледжі, популярність серед однолітків і визнання, а крім цього, титул “Міс чорний Нешвілл”. Гидке каченя перетворилося на прекрасного лебедя.

Проте зараз, виголошуючи промову на випускному, перед обличчям і під оплески батьків, вчителів та однокласників, Опра відчувала, як трусяться руки і підгинаються коліна. Добре хоч, тремтіння в голосі сприймуть як закономірне хвилювання.

Зараз вона спуститься з трибуни, і їй до кінця балу належить ухвалити найскладніше і найдоросліше рішення за всі прожиті бурхливі сімнадцять років. За кілька годин мрії й надії однієї дорогої – досі дорогої – людини зруйнуються, як крихкий піщаний замок.

Сама думка про це викликала біль до спазмів у животі, але інакше Опра не могла. Майбутнє вабило можливостями, а брехати й вивертатися більше не вистачало сил. Тільки от слова ніяк не знаходяться, випускну промову написати простіше. Класи ораторського мистецтва до такого не готували.

Думки миготіли в голові, як перелякані метелики, заважаючи зосередитися, а Опра намагалася дивитися поверх голів, щоб ненароком не натрапити на обожнюючий погляд свого бойфренда Ентоні.

Першу записку вона отримала невдовзі після початку фінального навчального року. Тетрадний аркуш, акуратно складений учетверо, проштовхнули через вузьку щілину в її шкільній комірці. Розгортаючи послання, Опра здогадувалася, що там буде, – дівчиною вона була помітною і популярною, любовні записки приходили часто.

Ця була іншою. Чому? Вінфрі не могла пояснити. Можливо, вирізнялася якоюсь особливою зворушливою щирістю. Можливо, епітетами й порівняннями, якими її обсипав поки що невідомий шанувальник, а може, підкуповувало те, що залицяльник добре знав її смаки й сипав цитатами з її улюблених книжок.

Так, стоп! Опра наморщила чоло: звідки він міг це дізнатися? Хіба що… Викладач англійської мови та літератури заохочував учнів читати більше й частіше і по п’ятницях проводив додатковий дискусійний клас. Про прочитані книжки Опра могла говорити годинами, тож не пропускала жодного заняття.

Значить, це один із тих, хто разом із нею відвідує спецклас. Автора записки вона вирахувала на наступному ж занятті – закоханий і насторожений погляд неможливо приховати. Ентоні Отей не був ботаном, але й до категорії шкільних задирок і заводил його теж не можна віднести. Старанний, усміхнений і веселий юнак із пристойної сім’ї – таких цінують і вчителі, і однокласники.

Утім, виду, що здогадалася, Опра не подала. Натомість теж написала записку, пересипавши її цитатами з улюблених книжок Ентоні, і залишила вже в його шафці…

Напевно, вони були ідеальною парою. Принаймні, найромантичнішою в усій школі – точно. Ентоні проводжав Опру після занять, сидів із нею допізна в бібліотеці, дарував квіти та книжки.

Усі були переконані, що одразу після закінчення школи ці двоє зіграють весілля і створять зразковий осередок суспільства. Усі, крім Опри і, як не дивно, самого Отея. Він обожнював кохану, вважав її досконалістю, яка через непорозуміння опинилася на цій грішній землі, але в душі розумів, що йому з нею ніколи не зрівнятися.

Дізнавшись, що Вінфрі вирішила розірвати стосунки, Ентоні сумно похитав головою: “Я знав, що так станеться. Дуже шкода, але я не зумію дати тобі те життя, якого ти прагнеш і на яке заслуговуєш”.

А Опра справді бажала багато чого. Вступивши до університету, вона продовжила навчатися ораторського мистецтва, додавши до нього ще й спеціалізацію в драмі. Навчання забирало купу часу, проте роботу на радіо дівчина покинула тільки через півтора року, коли місцева телевізійна станція запросила її стати ведучою вечірніх новин.

Революція Мартіна Лютера Кінга трапилася кілька років тому, але суспільство у справах десегрегації змінювалося повільно і зі скрипом. Отримати роботу на телебаченні, нехай і місцевому, – грандіозний прорив не тільки для Опри, а й загалом для руху за права афроамериканців. Чи не жарт, перша чорна ведуча в штаті Теннессі!

Вінфрі щойно виповнилося дев’ятнадцять. На той момент про більше вона і помислити не сміла. У неї була робота мрії і нове кохання всього її життя.

З Вільямом Тейлором Опра познайомилася в університеті й миттєво закохалася без пам’яті. Таке враження, що повторювалася ситуація з Ентоні, тільки в кривому дзеркальному відображенні: тепер уже Вінфрі була готова зробити все для коханого – ходила за ним хвостиком, влаштувала на своє місце на радіо.

Однак у любовних стосунках часто буває так, що один любить, а інший дозволяє любити. Це стало виразно зрозуміло, коли талановитій студентці після закінчення коледжу знову запропонували посаду на телебаченні, але вже в Балтиморі.

Вільям навідріз відмовився залишати рідний Нешвілл і переїжджати в інший штат. Вона була просто розчавлена горем і відчаєм. Опру розривало на частини: одна хотіла їхати за новими досягненнями, друга – залишитися з коханим. Ніколи до цього вона так добровільно не принижувалася – благала Тейлора не кидати її, буквально валялася у нього в ногах. Вільям виявився непохитним, і Опра поїхала одна.

Ображена, розчарована і нещасна, дівчина, намагаючись забутися, з головою занурилася в нову роботу, але і тут підстерігала невдача. Зазнавши багато горя в житті, Опра мала рідкісний дар емпатії. Пожежа в міській лікарні, авіакатастрофа, ураган на Південному узбережжі… – вона щиро співпереживала жертвам трагедій. Траплялося, не могла без тремтіння в голосі та сліз дочитати підводку новин.

Жахлива якість для коментатора. Редактора новинного блоку це приводило в сказ:

– Послухай, я не знаю, як заведено там, у вашій провінції, але в Балтіморі ридати в прямому ефірі просто непристойно. Ми серйозна компанія, а не гурток домогосподарок.

Проблеми на роботі, а також любовні провали, що слідували низкою, заганяли Опру в безодню депресії, яка заїдалася тоннами солодкого. Не дивно, що Вінфрі стрімко набирала вагу, що ще більше дратувало начальство, а її – приводило до нового відчайдушного забігу від “ридальної” подушки до холодильника і назад.

Терпець керівництва каналу увірвався, коли Опра вирішила підняти настрій походом до перукарні. Невдало зроблена завивка призвела до того, що через кілька тижнів у неї… випало все волосся. Лиса, та ще й товста ведуча? Та ви смієтеся, це ганьба для телеканалу!

– Отже, так, геть з ефіру, поки не приведеш себе до ладу! А ми поки подумаємо, що з тобою робити далі, – звільнити Вінфрі не ризикнули, побоюючись звинувачень у расизмі, тож через кілька місяців дали Опрі на відкуп непопулярне ранкове ток-шоу “Люди говорять”. Бажає ридати на публіку – на здоров’я.

Ніхто й уявити не міг, що протягом шести років шоу буде найулюбленішою телепередачею в Балтіморі. Глядачів не лякав колір шкіри і надмірна вага ведучої, але заворожувала прониклива манера спілкування Опри, її участь і емоційність. Вона говорила – як дихала, без жодної фальші, і жодні телекамери не здатні були цього змінити.

Переклад у Чикаго на піку успіху виглядав пропозицією з підступом. З одного боку, аудиторія набагато ширша, з іншого – ток-шоу “Полуденний Чикаго” бог знає скільки років бовтається на нижніх рядках рейтингу. Чи то вона чимось не догодила черговим злостивцям, чи то, навпаки, керівництво вірить у неї безмірно – Опра губилася в здогадках. Бентежило й те, що передача виходила в один час із “Шоу Філа Донахью”, легендою американського телебачення. Розумний, іронічний і харизматичний, Філ завжди тримав руку на пульсі часу і цим приковував до екрана мільйони телеглядачів по всій країні.

Опра даремно побоювалася: їй знадобилося зовсім небагато – як завжди, всього лише бути собою. Через місяць “Полуденний Чикаго” злетів з останньої сходинки на першу в місцевому ТВ-рейтингу. У штаті Іллінойс ніхто не бажав дивитися Філа Донах’ю – всі хотіли споглядати тільки Опру Вінфрі.

– …Вибачте, я ж не помилився, ви та сама Опра? У житті ще ефектніша, ніж на екрані, – імпозантний чоловік простягав їй шампанське.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

Вінфрі машинально взяла келих, пильно дивлячись на співрозмовника. За службовим обов’язком вона знала, що улюбленець Голлівуду режисер Стівен Спілберг приїхав до Чикаго, але не очікувала побачити його на камерному світському прийомі.

– У вас такий здивований погляд. Напевно, думаєте, яким вітром мене сюди занесло? – Стівен задоволено засміявся. – Не повірите, через вас.

Добре, що вона в цей момент не бачить себе в дзеркалі. Напевно нагадує кролика перед удавом. З такими ж виряченими безглуздими очима.

– У Чикаго я в діловій поїздці. А тут, на прийомі, через вас, – Спілберг, судячи з усього, оцінив вираз її обличчя.

Підхопивши під лікоть, режисер делікатно розвернув Опру в протилежний від натовпу бік і потягнув до виходу в сад.

– Я випадково побачив один випуск вашого ток-шоу. Потім подивився ще кілька. І вважаю, що ви просто зобов’язані зіграти в моєму новому фільмі. Що ви з цього приводу скажете? Обговоримо?

За дебют у драмі “Квіти лілові полів” Вінфрі номінували на “Оскара” в категорії “Найкраща жіноча роль другого плану”. Критики відзначали її чесну, щиру та переконливу гру, проте золоту статуетку Опра так і не отримала. Але не засмутилася. “Я знімалася не заради нагород і грошей, а тому, що це важливе і потрібне кіно”, – стверджувала вона.

Переживати часу не було. Події розвивалися з такою швидкістю, що тільки встигай видихати.

Для початку Опра вирішила нарешті дати бій своїй повноті, яка набула масштабу катастрофи. Пишні форми не заважали глядачам її обожнювати, але для Вінфрі вага була серйозною психологічною проблемою. “Я не могла любити себе, не могла дивитися в дзеркало. Відчувала себе нікчемною і негідною і через це часто закохувалася в егоїстичних чоловіків, які витирали об мене ноги”.

Поставивши перед собою мету, за п’ять місяців Опра скинула майже сорок кілограмів. Ось такою, стрункішою і посвіжілою, вона собі подобалася. Немов повернулася в сімнадцять років, коли заслужено носила титул “Міс чорна королева”.

Зміни на любовному фронті не змусили себе чекати. Стедман Грехем виявився тим чоловіком, якого вона шукала все життя. Нарівні з нею, але не намагаючись пригнічувати чи принижувати. Стеді не потрібні були її зв’язки і популярність, а тільки вона сама – та Опра Вінфрі, якою вона ставала, коли порожніла студія і гасли телевізійні софіти.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

А робота займала все більше часу. У 1986-му сталося те, чого Опра чекала довгі роки: в ефір вийшло “Шоу Опри Вінфрі” – її і тільки її особисте ток-шоу. За кілька місяців передача з місцевого телебачення перекочувала в національну сітку мовлення. Тепер уся Америка, не відриваючи погляду і затамувавши подих, слухала харизматичну ведучу.

Опрі було про що поговорити. Коло проблем, яких торкалися в шоу, прагнуло до нескінченності. У ранніх випусках передача в основному нагадувала таблоїд-шоу, з усіма його гламурними обговореннями для домогосподарок, але з роками повністю змінила спрямованість. Для Опри не було заборонених тем: хвороби, соціальна проблематика, геополітика… І навіть сексуальне насильство. У прямому ефірі перед гостями студії та мільйонами телеглядачів Вінфрі зізналася у власному сумному досвіді, відгомони якого переслідували її все свідоме життя. Щоб нарешті відпустити…

Критики та журналісти, говорячи про феномен Опри Вінфрі, стверджують, що вона змогла повністю змінити звичний формат ток-шоу. “Репортажна розмова”, яку вигадав Філ Донах’ю, поступилася місцем інтимній бесіді відверто з Опрою. The Wall Street Journal дав їй назву “опрафікація”, зазначаючи, що публічне зізнання в стилі “я не боюся розповісти” має не менший терапевтичний ефект, ніж розмова з психоаналітиком.

Однак Опра ніколи б не стала такою популярною, якби тільки чесала язиком. Слова вона звикла підтверджувати ділом. Під її тиском сенат ухвалив закон про створення національної бази ґвалтівників-педофілів. Активну підтримку вона надавала і ЛГБТ-спільноті (рух сексуальних меншин. – Прим. ред.), і соціальним проектам по всьому світу.

“Хочеш досягти успіху – потрап на шоу Опри!” – жартували навколо. У кожному жарті є частка… жарту. Вплив Вінфрі в якийсь момент став воістину безмежним. Варто було їй прорекламувати автора і його книжку – і весь тираж розкуповувався за лічені дні. Похвалила фільм, що нещодавно вийшов, – і люди натовпом валили в кінотеатри. Та що там, мило поговоривши у своєму шоу з Джорджем Бушем-молодшим у період передвиборчої кампанії, Опра принесла йому десятки тисяч голосів. А офіційна підтримка Вінфрі однозначно подарувала перемогу Бараку Обамі.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

Якось Опра абсолютно випадково ледь не зруйнувала американську економіку і фермерське господарство. Але ж всього лише, будучи пристрасною прихильницею вегетаріанства і захисницею прав тварин, ненароком зронила в ефірі: “Боже, ну як можна їсти ці бургери?!” М’ясний ринок Америки не переживав такого спаду, напевно, з часів Великої депресії. Фермери навіть подали на Вінфрі до суду, вимагаючи відшкодувати збитки, але, звісно, програли справу.

Озираючись на пройдений шлях, Опра могла б без жодного хвастощів сказати: “Я зробила багато чого. Я здійснила дитячу мрію – допомагати людям”.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by Oprah (@oprah)

Але одне їй усе ще не давало спокою – походження. Як і більшість чорних американців, Вінфрі була нащадком рабів, привезених з Африки в південні штати. Трагедія предків мучила її, деталі минулого немов виплавлялися з генетичної пам’яті та приходили в кошмарах, у яких вона від жаху забувала, як дихати.

Після однієї з таких моторошних ночей Опра вирішила: досить, їй потрібна допомога. Але це буде особлива терапія. Так народилася ідея “Улюбленої” – фільму жахів про чорношкіру жінку, яка страждає від привидів минулого. Побажавши повніше вжитися в роль рабині, яка зазнає насильства і знущань, Опра наполягла на повноцінній симуляції того, що відбувається, не розуміючи, на які болісні переживання підписується. Двадцять чотири години позамежного жаху – з переслідуванням, побоями і наймерзеннішими образами. Зрештою її, зв’язану і в повній самоті, кинули посеред нічного лісу.

Коли вранці за Опрою прийшли асистенти зі знімальної групи, вона навіть не плакала, лише часто-часто і сипло схлипувала. Голос був зірваним кілька тижнів.

“Один із найстрашніших досвідів у моєму житті. Але я нарешті доторкнулася до своїх предків, розділила їхній біль і відчай. Сподіваюся, десь там, на небесах, їм стане легше, як і мені”, – втішала вона себе в моменти повного занепаду духу. Сьогодні якраз такий вечір.

– Оп, чому ти сидиш майже в повній темряві? – вона й не помітила, як Стеді увійшов у їхній пентхаус.

Але ж розумна домашня техніка й справді зменшила освітлення, залишивши горіти лише неяскравий торшер біля дивана. Тільки вона, наполовину келих мартіні – і її думки.

– Задумалася, – Опра відставила келих на столик і потерла затерплі від нерухомості ноги, подумавши: “Уже не дівчинка, що теж сумно”.

– Дай вгадаю, – Грехем присів поруч і обійняв за плечі. – Знову страждаєш про долі світу? Хіба ні?

– Швидше, копаюся в собі… – хоча й про долі світу теж, вона ніколи не могла дистанціюватися від життя.

– Що в нас сьогодні за списком? Стара чи товста? Чи дурна? – Стеді посміхався весело й нахабно, і вона ніяк не могла вирішити, чи то прибити його подушкою за шкідливість, чи то зацілувати від надлишку почуттів.

– Все сразу. Но глупая – особенно.

– А… ну тут згоден. Дурненька, яка завоювала світ завдяки своєму інтелекту й чарівності. Трагічно ж – бути собою, – Стеді ніжно чмокнув її в ніс.

“Ні, – подумала Опра, – треба було все-таки першою цілувати, а то ніяково вийшло. Вкотре”.

Фото: Getty Images/Global Images Ukraine, East News, Rena Schild/Shutterstock.com, instagram.com/oprah

Дивіться також:

Шерон Тейт – актриса, вбивство якої змінило Голлівуд

Джоан Коллінз – 90 років: п’ять любовних драм зірки “Династії”

Темний принц Голлівуду: таємниці особистого життя Джареда Лето

Стівену Спілбергу – 77 років: як онук емігрантів з України змінив Голлівуд