Тіло як хроніка спротиву: як українці перетворюють воєнний досвід на тату-історії

Велика війна в Україні змінює не лише політику, мову новин чи повістку соцмереж. Вона переписує нашу етику, емоційний ландшафт і навіть те, як ми ставимось до власного тіла. Одним із найпомітніших проявів цього стала нова хвиля тату — не просто як прикраси, а як особистих монументів памʼяті, опору й виживання.

Про те, як виглядає ця реальність зсередини, ми говоримо з київською тату-майстринею Дарією Намьоткіною. Через її студію проходять цивільні, військові, люди, які втратили дім, тварин, близьких. І дуже часто саме шкіра стає тим місцем, де вони вперше дозволяють собі зафіксувати те, що словами не вимовляється.

Тіло як місце, де фіксується те, про що важко говорити

Дарія каже: за останні роки тату-студія все частіше перетворюється не просто на простір краси, а на щось між майстернею й кабінетом психолога. Люди приходять не стільки «набити малюнок», скільки знайти форму для досвіду, який розверзається всередині.

Хтось приносить координати рідного міста, яке опинилося під окупацією. Хтось — дату, коли вперше побачив рідних після евакуації. Хтось — силует пса чи кота, яких не встигли вивезти.

«У багатьох відчувається потреба зафіксувати, що з ними відбулося. Тіло стає хронікою спротиву, — пояснює майстриня.

І в цих історіях дуже багато гідності: у тому, що люди обирають, як саме памʼятати. У дрібній деталі, в лаконічному символі, у рішенні зробити тату не “для всіх”, а для себе».

«Ми робили коня, який загинув»: історія втрати, що стала тату

Одна з історій, яку Дарія згадує як одну з найсильніших, сталася у 2023 році. До студії прийшла дівчина з Донеччини. Її родина все життя тримала ферму й конюшню.

«Вона принесла фотографію свого коня. Сказала: “Хочу його тут”», — розповідає майстриня.

Цей кінь загинув разом з усією конюшнею. Евакуювати тварин уже було неможливо — бої стали надто інтенсивними, і коні згоріли у вогні.

«Ми робили великого коня — саме її коня. Це була робота про вірність і пам’ять. Вона казала: “Хочу, щоб він завжди був зі мною”», — каже Дарія.

Для цієї дівчини тату стало актом памʼяті й способом пережити втрату, яку неможливо «перекрити» жодними словами співчуття. У цьому зображенні — не просто силует тварини, а фрагмент життя, яке війна обірвала. Тепер він живе на її тілі, як доказ того, що від неї не змогли відібрати.

Подібні історії, каже майстриня, вже давно не виняток. За кожним мінімалістичним контуром чи невеликим написом стоїть цілий світ: дім, якого більше немає; людина, яка не повернулася; місце, до якого можна повернутися тільки у спогадах.

Військові тату: символи виживання й негласні етичні правила

Окрема частина роботи студії — тату для військових. З ними, за словами Дарії, діє інший внутрішній кодекс.

Без «надто очевидної» символіки

«Ми уникаємо відкритих патріотичних символів, — каже майстриня. — Якщо боєць потрапить у полон, таке тату може стати для нього небезпекою. Це наша етична позиція».

Замість великих гербів чи гасел — більш стримані, закодовані образи, зрозумілі передусім самому військовому та його побратимам. Тату не має підставляти людину. Мистецтво, яке працює з тілом, тут підпорядковується дуже конкретному правилу: «не нашкодь».

Ліва ікра як неписане правило фронту

Є й деталі, які сторонній людині можуть здатися дрібницею, але для бійців вони мають практичне значення.

«Якщо роблять тату на литці — майже завжди на лівій нозі, — усміхається Дарія. — Бо на мінному полі першою ступає права. Вони жартують: “Ну якщо раптом щось — хоч тату залишиться”».

Цей чорний гумор балансує на межі виживання. Але він теж форма опору — спосіб не дозволити страху ймовірної травми повністю паралізувати життя.

Коли мистецтво стає волонтерством

Війна змінила не тільки теми, з якими приходять у тату-студії, а й те, як самі майстри взаємодіють із фронтом. Дарія розповідає, що час від часу команда студії влаштовує флеш-дні:

«Ми оголошували відкриту акцію — всі охочі могли зробити невелике тату за фіксованою мінімальною ціною. Усі гроші ми передавали на армію. Тоді повністю спорядили кількох бійців. Бувало, що ми так працювали з 11 ранку до вечора, потоком».

Студія на ці дні перетворювалася на невеликий волонтерський хаб — із тортом, внутрішніми жартами й втомою, яка відчувалася лише після того, як закривали двері.

«Це наш спосіб бути корисними. Ми не можемо всі тримати зброю, але можемо тримати машинку й робити свою частину роботи, — каже Дарія. — І для багатьох клієнтів важливо, що їхнє тату — це не тільки особиста історія, а ще й внесок у чиюсь броню чи аптечку».

В українському тату сьогодні дуже мало «просто моди» і дуже багато сенсу. Тіло стає місцем, де фіксуються невидимі рани, памʼять про тих, кого немає поруч, і нові етичні правила війни — про відповідальність, гідність і право на власну історію навіть тоді, коли здається, що її вирішує хтось інший.

У цьому сенсі кожне таке тату — невеликий особистий монумент. Не з граніту, а з ліній, чорнил і шкіри, які відмовляються забувати.

Дивіться також:

Ukraine WOW відкриває зимовий сезон: кримське золото, «Щедрик» у VR та замерзлий Тунель кохання

«Танці з зірками. Рух до життя»: KOLA, Павло Текучев і Наталі Солонік стали новими учасниками благодійного ефіру