Вона – українська Джульєтта, легендарна Марічка: муза Параджанова та Іллєнка, велика любов художника Глазунова, зірка Театру драми, яка виходить на сцену вже понад 50 років. Сьогодні знаменитій українській актрисі Ларисі Кадочниковій – 85 років.

Ювілей легендарна акторка відсвяткує у київському Будинку кіно, де пройде прем’єра документального фільму Дмитра Томашпольского “Лариса Кадочникова. Війна”. Річ у тім, що зірка, яка пережила Другу світову, відмовилася від евакуації з Києва, коли почався повномасштабний наступ і бої точилися на околицях столиці.

Про своє єдине кохання, незіграні ролі та секрет вічної молодості актриса розповіла «Каравану історій».


«Ларисо, але ж ти однолюбка!» Так завжди казав мій брат, оператор Вадим Алісов. Брат мене знає, як ніхто інший. І він має рацію: я любила Глазунова до безумства. Любила Іллєнка, любила свого другого чоловіка Михайла Саранчука, у мене були романи, але такого ніколи: заради Глазунова я була готова померти. Думаю, подібні почуття на долю жінки випадають один раз, і мені пощастило їх пережити.

Він зробив із мене актрису. Актрису хорошу: з певним відчуттям світу, з тонким смаком, з умінням розумітися на живописі, одязі, літературі. Він сформував мене як особистість: батько помер рано, мама займалася кар’єрою, а виховувала нас із братом бабуся, яка була люблячою та ніжною, але простою, неписьменною жінкою. Так сталося, що Глазунов став для мене всім. Він показав мені життя: досвідчений, сильний, знаменитий, успішний. У мене таке відчуття, що до нього в моєму житті нічого не було, а потім раптом з’явився він, схопив мене в обійми і сказав: «Я тебе оберігатиму».

«Ти божественна, кращої за тебе немає. Ілля, ти маєш намалювати її!» З цих слів почався наш роман завдовжки три роки. Належали вони Ніні Бенуа, його дружині. Зла доля! Нас познайомила його дружина, талановита художниця з легендарного роду Бенуа. Але насправді божественною була вона: мудрою, талановитою, сильною. Займалася всіма його справами, організовувала виставки, продавала роботи. Безмежно впевнений у собі Глазунов розклав усе по поличках: я була його музою, Ніна – дружиною та продюсеркою.

Лариса Кадочникова
Лариса Кадочникова у фільмі “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка, 1971 рік

Глазунов був широкої душі людина: любив і балував, давав і дарував нескінченно. Його Лариса мала бути кращою – і я ставала кращою заради нього. Та Кадочникова, яку пам’ятають та люблять, з’явилася завдяки йому. Як справжній художник, він виліпив мій образ по сантиметру: яскравий макіяж очей, бліде обличчя, червоні губи та пряме гладке волосся. Він вимагав від мене неможливого, щоб я присвятила йому життя. Ми думали один про одного щохвилини, а все місто говорило про нас. У ВДІКу його не любили: вважали, по-перше, старим, а по-друге, мучителем Кадочникової. Усі переживали за мене: я ставала все сумнішою і тоншою, переставала їсти та спати.

«Ларисо, ну поїж що-небудь! Подивися на себе – ти прозора, наче кришталь!» «Ні-ні, – поспіхом відповідала я.Мені треба бігти додому, Ілля дзвонитиме”. І він дзвонив щодня, увечері, хвилина в хвилину: “Я забіжу!” Приїжджав на таксі, забігав на 15 хвилин, цілував, проводив рукою по волоссю, питав, як минув день, і тікав. “Дівчинка з сумними очима, люблю тебе”, – говорив він мені і відлітав у свій світ.

Коли ми розлучилися, мама плакала від щастя. Вона знала, що з цією людиною я не маю майбутнього. Та й я у свої 18 років, незважаючи на наївність, розуміла: він не покине Ніну і ніколи не одружиться зі мною. Але якщо мудра мама плакала від щастя, то я – від жаху та самотності. Був холодний лютий, сніг: на одній із сірих московських вулиць ми розійшлися в різні боки, домовившись більше ніколи не зустрічатися. Його запросили за кордон, і для цієї поїздки мала бути ідеальна репутація: добропорядна дружина і діти. “З Кадочниковою розлучитися”, – сказали йому нагорі, і він зробив свій вибір.

Кадр із фільму “Вечір напередодні Івана Купала”, 1968 рік

Я йшла і не помічала нічого: здавалося, це кінець. Не бачити більше його – для мене це було найстрашніше, що можна собі уявити. Невже я більше ніколи не скажу йому: “Ти геній”, а він не скаже: “Ти моє каченя”? Я прийшла, впала на ліжко, плакала. А мама шепотіла: «Ларисо, ти врятувала себе: ти б не витримала, ти б померла від кохання! Ти врятувала себе”.

Дзвонив телефон, мама не брала слухавку. Вона знала: тільки скажи він слово – я зірвусь з ліжка, витру сльози та побіжу, поповзу до нього, зроблю все, що він скаже.

Мама врятувала мене від цієї мани. Але не тільки мама – ще й «Сучасник»: завдяки театру я потрапила до такого цікавого світу, що змогла про все забути. Хоча й у «Сучасник» мене взяли певною мірою завдяки Глазунову. Коли після розставання з ним прийшла пробуватись у театр, я була сумною, нервовою дівчинкою – це все зі мною зробив він. Такий собі неврастеник, такий улюблений багатьма режисерами психотип. Моє особисте горе, моя худорлявість і прозорість зіграли на руку: трагічність стала моєю відмінною рисою, і так дівчинка з сумними заплаканими очима потрапила до одного з найкращих театрів СРСР.

трагічність стала моєю відмінністю, і так дівчинка з сумними заплаканими очима потрапила до одного з найкращих театрів країни

Я завжди була «не радянська»: якщо у якомусь фільмі треба було грати іноземку, звали Кадочникову. Худорлявість, меланхолійність, блідість – я зовсім не була схожа на міцну радянську жінку, яка і коня на скаку зупинить, і в хату, що горить, увійде. Швидше я була схожа на француженку. Коли в Москві показали «Війну та мир» з Одрі Хепберн, всі почали говорити, що я – це вона: «Лариско, тобі треба грати Наташу Ростову!»

А я мало не зіграла: рівно рік ми з Сергієм Бондарчуком репетирували «Війну та мир». Вся Москва дзвеніла: “Кадочникова зіграє Наташу Ростову!” Я не тямилася від радості: ходила, як Наташа, повертала голову, як Наташа, жила, як Наташа. Я навіть перефарбувала волосся: у мене було світле, з рудинкою, а я пофарбувалась у брюнетку – а цього, до речі, ніколи не можна робити заздалегідь, не варто квапити долю. Бондарчук сказав Олегу Єфремову, головному режисерові в «Сучасника», де я служила тоді, що я затверджена на роль – і на студії почали шити костюми, готувати для мене грим. І раптом з «Мосфільму» перестають дзвонити – не дзвонять тиждень, два, три. Я довго сумнівалася, але все ж таки вирішила діяти. Набрала номер, спитала щось – і раптом чую: «Ларисо, змушені сказати, що на роль затвердили балерину Людмилу Савельєву». Бондарчуку наснилося, що Наташа Ростова має вміти танцювати…

Мама Лариси – Ніна Алісова, середина 1940-х

Я так ридала! Думала, що помру. Це був другий раз, коли я могла накласти на себе руки, перший – після розставання з Глазуновим. Наташа Ростова була для мене улюбленою роллю, найдорожчою героїнею – мені було боляче з нею розлучатися. З Бондарчуком ми потім зустрічалися на кінофестивалях у Югославії, у Франції, але він жодного слова не говорив, мовчав. А одного разу сказав Юрію Іллєнку: «Твоя дружина – геніальна актриса. Зніми «Безприданницю» з нею». Ось так він вибачився переді мною. Але я ніколи не тримала на нього образи: переплакала і пережила. Я завжди була доброю, наївною дитиною. Мене кололи – а я прощала. Та й зараз лишилася такою.

Дзвонив телефон, мама не брала слухавку. Вона знала: тільки скажи він слово – я зірвусь з ліжка, витру сльози та побіжу, поповзу до нього

Я щаслива жінка: у моєму житті в найскладніші його моменти з’являються необхідні люди. Так було з Юрою Іллєнком, моїм першим чоловіком, легендарним українським кінооператором, – фактично він вилікував мене від нещасного кохання.

Тижнями, день у день, молодий красень оператор зустрічав мене біля воріт театру з величезними оберемками мімоз. Він непритомнів, побачивши мене, – практично так само незадовго до цього непритомніла я побачивши іншу людину …

«Лариско, який у тебе хлопець!» – казали мені у театрі. Іллєнко за мене боровся як лицар. Разом з ним за мною ходив іще один оператор, Сашкр Княжинський, і якось вони проводжали мене додому разом. Біля будинку Іллєнко сказав Княжинському: «Сашо, йди!» Той пішов, а Юрко спитав: «Можна я передзвоню завтра?» “Звичайно, Юро”, – відповіла я.

Незабаром він прийшов до нас додому, миттю зачарував маму. «Такої краси юнак, такої чистоти. І він так тебе любить, Ларисо! – “А як же Глазунов?” – «Він садист, Ларисо! А Юра тебе по-справжньому любить. Якщо він зробить тобі пропозицію, не відмовляйся, Ларисо!

Справді, за три зустрічі він зробив мені пропозицію. Мені було 24 роки, Юрі – трохи більше: нам вистачило лише кількох зустрічей, щоб зрозуміти, що ми хочемо бути разом. Так, я тоді не була закохана, але його залицяння були дуже приємними. Він був невисокий, кремезний, міцний і по-справжньому мужній – мені дуже подобається такий тип чоловіків. Відсутність тата зіграла свою роль у моєму особистому житті: мене тягнуло до сильних чоловіків, за спиною яких я могла сховатися. Юра був саме такий. Він усе вмів: малювати, шити, майструвати, будувати, писати, готував дивовижно. Камера була його продовженням, він так і запам’ятався мені в юності – із величезною камерою на сильному плечі. Спочатку ми заробляли зовсім мало – але і 150 рублів нам вистачало для безтурботного щасливого життя.

«Нам треба переїжджати», – якось сказав Юрко.

Я розуміла: цей момент має бути колись. Юра був киянином, не лише за пропискою, а й у душі: там був його дім, на нього чекали робота, родина, друзі. Москва була для нього чужою. А ще Іллєнко був ревнивий: розумів, що в «Сучаснику» мене оточували розкішні чоловіки, а на чолі театру стояв Олег Єфремов, про темперамент якого ходили легенди. У Москві говорили так: Єфремов жодної молодої актриси не пропускає…

З чоловіком Юрієм Іллєнком у фільмі “Мріяти і жити”, 1974 рік

Юра хвилювався, ревнував, хотів до Києва. А я розуміла: жити на два доми не вийде, це не родина. Хоча кидати «Сучасник» у здоровому глузді та тверезій пам’яті було гріхом, це був один із найкращих театрів Москви. Ставилися до мене там чудово: Єфремов допомагав і спрямовував, Євстигнєєв підтримував і захищав, Волчек називала своєю улюбленицею, Ігор Кваша був справжнім другом. Щодня був не схожий на попередній: одночасно я могла репетирувати два-три вистави, у понеділок виходила у головній ролі, а у вівторок – у найменшій, килимок для головної героїні розстелала. І ніякої заздрощів не було: усі один одному допомагали! Однією з моїх улюблених вистав був «Голий король» за п’єсою Євгена Шварца, головну роль у ньому грала моя подруга Ніна Дорошіна. Ніна прийшла до театру за кілька років до мене і на той момент встигла переграти у найзнаковіших п’єсах Володіна та Розова та стати провідною актрисою «Сучасника». Ніна знала: шварцівська принцеса – моя мрія.

«Можливо, Кадочникова попробується у «Голому королі»?» – сказала якось Ніна Єфремову. І через якийсь час Єфремов увів мене у спектакль… Це був приклад справжньої дружби, яку так рідко зустрінеш у театрі!

А потім я зустріла Параджанова. Цей геніальний грузин з’явився в моєму житті в дуже щасливий момент: мені було 25 років, я молода і вродлива, улюблениця в театрі, поруч прекрасний чоловік.

«Я хочу познайомити тебе зі своїм режисером, – сказав Юрко. – Він якраз у Москві».

Було літо, світило сонце. Ми йшли вулицею Горького, періодично зупинялися, цілуючись, і продовжували свій шлях. Я жмурилася від щастя і не думала ні про що. І раптом побачила дивну людину, яка сиділа на валізі. Чорний, кучерявий, маленький, міцний, у вільному чорному костюмі та капелюсі – ну Чарлі Чаплін просто, інопланетянин посеред Москви. Тоді я навіть уявити не могла, що цей інопланетянин змінить моє життя і зробить знаменитим на всю країну.

«Це моя дружина, Лариса Кадочникова, актриса театру «Сучасник», – представив мене Юрко.

«Ні, це Маріїчка!» – усміхаючись дивною усмішкою, заспівав Параджанов. Я мало що зрозуміла: сценарій майбутнього фільму не читала, про Параджанова нічого не чула та й зніматися в Києві не планувала – під боком були легендарні «Мосфільм», студія Горького. Окрім подиву, нічого іншого Параджанов у мене не викликав.

“Була не була! – подумала я.З’їжджу на проби до Києва, чому б ні? До того ж разом із Юрою».

Параджанов на пробах поводився дивно: щось ліпив, клеїв свої знамениті колажі і дивився на мене скоса, з-під густих брів. Говорив із характерним акцентом: «Ларисо, візьми ось цю гілочку і проведи нею біля обличчя. Лівіше, ліворуч!» Його манера роботи була далека від реалізму, якому мене навчали і у ВДІКу, і у «Сучаснику». Я поїхала і забула про проби, занурившись у театр. А Юра мріяв, щоби мене затвердили: це означало б, що я переїжджаю до Києва.

Потім подзвонив Параджанов: Ларисо, ви затверджені. Вирішуйте всі питання у театрі – ви маєте негайно на рік виїхати до Карпат».

Кадочникова
З Іваном Миколайчуком у фільмі “Тіні забитих предків” Параджанова, 1965 рік

Я поклала слухавку і зрозуміла, що тремчу. “Карпати”, “на рік”, “поїхати” – стукало у мене в голові. Написала дурну записку Єфремову: «Відпустіть, будь ласка, мене на рік до Карпат, я їду зніматися до Параджанова. Зніміть із усіх ролей». Єфремов викликав мене на килим: “Хто це такий – Параджанов?” «Режисер. Там ще мій чоловік буде, оператор Юра Іллєнка». «Не знаю таких! Гаразд», – сказав Єфремов та підписав заяву. «Іди!»

Після цього, хоч би скільки ми потім зустрічалися, він зі мною навіть не вітався – так і не пробачив. Горда була людина.

На рік ми поїхали до Карпат: модниця-москвичка, яка грає в «Сучаснику», приїхала в гори, де ніколи в житті не була. Ми оселилися у мальовничому селі в Івано-Франківській області, у символічному місці: саме тут за 50 років до цього Коцюбинський написав «Тіні забутих предків». Вікна нашої з Юрою кімнати виходили на мальовничу річку Черемош, а у гражді – старовинному гуцульському будинку, в якому ми жили, – постійно знаходилися гуцули: приносили рушники та одяг, їжу та подарунки, співали пісні, жартували, пригощали. Ми з Юрою щасливо зливалися з місцевим пейзажем: поринали у вир гуцульського життя, насолоджувалися буковинською природою – це і був, як я зрозуміла пізніше, знаменитий метод Параджанова.

Поетичне кіно знімати інакше й не можна було. Параджанов брав мене, одягав у чарівні вишиті шати, принесені місцевими рукодельницями, ставив на голову вінок і буквально кидав у кадр. А навколо з камерою бігав Іллєнко… «Історію кохання не можна знімати за графіком!» – відмахувався Параджанов від тих, хто казав, що на майданчику мало порядку і ми не вкладаємось у рамки.

За кілька місяців прийшли перші зняті кадри, і ми всі разом дивилися їх у сільському кінотеатрі. Раптом виявилося, що все зовсім не так, як нам уявлялося: кіно було надто емоційним, і нам із Юрою дуже не сподобалося. Я, вивчена у ВДІКу та вихована на реалізмі, нічого не розуміла: мені здавалося, що це якесь барахло. І ми вирішили: йдемо.

“Повернуся в “Сучасник”, кинуся в ноги Єфремову”, – думала я.

Розлючений Параджанов почав проби на роль Марічки: із Москви, Львова, Києва до Карпат з’їхалися десятки актрис. Одного вечора я стала свідком дивовижної сцени. Внизу на майданчику йшли проби з Аллою Бабенко, чудовою актрисою та режисеркою родом зі Львова. Пам’ятаю як зараз: на неї падало м’яке вечірнє світло, кадр був збудований ідеально, і вона виглядала магічно. Їй нічого не треба було грати – вона була Марічка! Мене раптом тремтіло: «Яка я ідіотка, що їду!» Мені стало так боляче від того, що я свідомо відмовляюся від чогось особливого! Наступного дня прийшли нові зняті кадри, я подивилася і зрозуміла: “Геніально”. І ми лишилися.

Фото згори: Лариса Кадочникова з Юрієм Іллєнком у 1976 році. Фото знизу: З Аристархом Лівановим у фільмі “Чорна курка, або Підземні жителі”, 1980 рік

«Іди! Ні, стій! Повернися! Роби так, як я тобі кажу, і нічого не питай!

На зйомках Параджанов був деспотом. Часто його манера спілкування зі мною була саме такою – наказною. Але він завжди знав, що робив: наприклад, максимально ефектно використовував у фільмі мої виразні повороти голови, які говорили набагато більше і красномовніше, ніж будь-який текст.

На зйомках Іллєнко та Параджанов часто конфліктували. Під час чергової сварки Іллєнко кинув йому: «Викликаю тебе на дуель». «Стрілятимемося на гуцульських пістолях», – відповів Параджанов. 50 років минуло – а я досі не знаю, в чому причина… Зброю взяли вони в одного з місцевих. На дуель прийшли з секундантами: Параджанов – з помічником, Іллєнко – зі мною. Дуель призначили на мосту над Черемошем. Тільки Іллєнко став на міст, як вода знесла частину старих балок, і його довелося витягати з води – загалом дуель зірвалася.

А потім ми прокинулися відомими. Прем’єра фільму відбулася у вересні 1965 року у Києві, у кінотеатрі «Україна». Через рік влада почала обмежувати показ поетичного кіно, у тому числі і «Тіней забутих предків», але «Тіні…» вже пішли світом. На світових кінофестивалях фільм отримав понад 100 міжнародних нагород: Рим, Лондон, Париж аплодували нам, а ми не розуміли, як бути – пишатися чи хвилюватися, як сприймуть успіх у Союзі. У другій половині 60-х я не вилазила із закордону, правда, завжди знаходилася в компанії строгих чиновників та кадебешників. Одна з найважливіших поїздок нам чекала до Аргентини, на фестиваль у Мардель-Плата.

Зі Світланою Параджановою у 2010 році

«Беріть мені квиток в один кінець», – дзвонив Параджанов усіма кутами кіностудії Довженка. Звісно, ​​його не пустили. Віддувались за всю команду ми із Миколайчуком. На аргентинський фестиваль злетілися зірки з усього світу – з десятками валіз, перекладачів та помічників. І ми – двоє бідних артистів із Союзу. Наш гардероб був невеликий: у мене – сорочка, спідниця та одна мінісукня, а у Миколайчука – два взяті напрокат светри. У перукарні при розкішному готелі мені зробили наймоднішу зачіску на той час – аля бабетта. На мені – тонкій, високій та худій – вона виглядала ефектно, але, щоб її зберегти, довелося спати сидячи. Але, правду кажучи, нікому не було справи до того, як ми одягнені і яке укладання у Кадочникової – фільм Параджанова так любили, що ми були для всього світу небожителі.

Ми з Миколайчуком нічого не заробили: принаймні я цих грошей не пам’ятаю. Це були копійки, копійки. Та й не прийнято було хизуватися заробленим. Ми з Юрою, наприклад, ніколи не рахували грошей, а зароблене одразу витрачали. Юрин гонорар за «Тіні забутих предків», наприклад, пішов на меблі – отримавши гроші, ми відразу помчали і купили розкішну старовинну стінку. Щоправда, у нашій квартирі вона не витримала й тижня – розсипалася від веселих танців, які влаштовували наші друзі. Я й зараз, до речі, живу у цій же квартирі на проспекті Перемоги – лише 40 метрів, а скільки щастя було!

“Найкрасивіша пара Києва”, – говорили про нас з Іллєнком

Давали копійки, і я щось купувала собі: сукні, косметику. У Союзі гарних туфель, наприклад, не було взагалі, а я завжди була великою модницею і дуже любила взуття. Якось ми приїхали на кінофестиваль до Лондона, вийшли прогулятися центром, а там – цілі квартали взуття! Я обомліла, кинулася по магазинах, міряла, крутилася біля дзеркала, сміялася! Як зараз пам’ятаю: на зароблені в Лондоні гроші – мені заплатили за виступ на телебаченні – я купила дві пари взуття, спідницю, приголомшливу мереживну блузку та білі мереживні панчохи. Приїхавши до Києва, одягла це вбрання і пішла до театру – дива дівою, горда собою! Але в Києві лондонську моду не зрозуміли – бабусі на подвір’ї ледь не кричали від жаху, мовляв, безсовісна якась, і мені довелося все знімати, поки мене не затаврували.

Найулюбленішим моїм одягом була чорна шуба з гамадрила, купити яку мене змусив Параджанов. «Ларисо, ця блискуча шуба створена для тебе!» – казав він. І я одягала її – ефектну, чорну, у підлогу – і їхала на трамваї до театру, а в транспорті люди не відводили від мене погляду і все намагалися відщипнути шматочок від шуби. А Іллєнко ходив у модному джинсовому костюмі, який я привезла йому з Європи.

«Найкрасивіша пара Києва», – говорили про нас. Хоча була і заздрість, і шпильки на мою адресу: Іллєнко був одним із головних на будь-якому знімальному майданчику, і всі хотіли йому подобатися.

Щастя ніколи не триває вічно: одного разу я зрозуміла, що не єдина у його житті. Наприкінці 70-х я на цілий місяць поїхала до Польщі – мене запросили зніматися в картині «Будинок під дощем» польського режисера Ришарда Бера. Юра був радий: там добре платили, а він сидів без роботи. Я відпросилася у театрі і на місяць поїхала до Польщі. І ось тоді між нами пішла тріщина, яка невдовзі перетворилася на величезний розрив.

Я прилетіла на зйомки, заселилася в готель і насамперед побігла до телефону, дзвонити додому. У трубці – жіночі крики, сміх, шум: Юрко приймає гостей. «У Будинку актора була читання нового сценарію, а потім ми всією компанією перемістилися до нас», – кричить напідпитку Іллєнко. “Розкажи, хто в нас в гостях”, – прошу я, чомусь хвилюючись.

Він дає слухавку Тоні Лефтій, моїй близькій подрузі, і вона перераховує прізвища гостей. Називає прізвище однієї жінки, і в мене раптом тенькає серце. Жіноча інтуїція – сильна, але страшна річ: коли щось трапляється, ти знаєш: це воно. Я прошу: «Тоню, простеж, щоб увечері всі пішли!»

Кладу слухавку, падаю на ліжко і починаю ридати: я вмить зрозуміла, що ця жінка – його коханка, що вона залишиться ночувати у Юри, у нашій маленькій квартирці на проспекті Перемоги, і що більше «найкрасивішої пари Києва» не буде. На ранок у мене зйомки, найважливіша сцена: розставання героя та героїні. На майданчику всі давно чекають на Кадочникову, я приходжу з великим запізненням, на мені обличчя немає. Але як не дивно, саме цей мій стан і допоміг мені зіграти складну сцену з першого дубля так, як треба було. Все вже сталося: я втратила чоловіка, а тепер, на майданчику, я втрачаю кохану людину. Після зйомок мені аплодували – так точно я вжилася в роль. А як гірко мені було насправді!

Лариса Кадочникова в молодости
Портрет Лариси Кадочникової 1968 року

Минув місяць у Польщі. Юра дзвонив щодня, освідчувався в коханні, але я знала: він щодня спить з іншою. Через місяць я приїхала додому із валізами, повними якогось барахла: у Києві нічого не було, і я все купувала на зйомках – одяг, взуття, щось для дому, друзям, батькам Юри. Він зустрів мене, почав освідчуватися в коханні – точнісінько, як 17 років тому, коли, будучи студентом ВДІКу, проводжав тоненьку дівчинку з великими очима додому. Через годину я пішла на зустріч, а дорогою, за кілька кроків від дому, зустріла ту жінку – вона йшла у бік нашого будинку. Весела, з кісками… У мене майнула думка: «Вона йде до мого дому». Після цього я захворіла: на нервовому ґрунті у мене почалася кровотеча, і приходити до тями я поїхала до тітки. Додому повернулася за кілька днів без попередження. Стукаю у двері.

“Хто там?” – «Юро, це я, Лариса!» – “Забирайся звідси. Інакше я викличу міліцію!»

Він розгубився – я застала його зненацька. Я спустилася вниз, сіла біля під’їзду, через кілька хвилин вибігла вона, промчала повз: розчервоніла, пальто навстіж. Пізніше вийшов він, почав лаятись: «Що ти все переводиш у трагедію, не перебільшуй!» Але це був кінець – брудний, негарний кінець нашої колись дуже гарної історії.

З цього моменту почався процес розлучення: Юрко хотів вигнати мене на вулицю, забрати квартиру, але я погрозила тим, що розповім усім про його зраду, і він відступив. Думаю, пізніше він каявся, але на той момент, здавалося, Юра мене ненавидить.

Від зради я рятувалася живописом. Я багато років малюю: живопис – моє друге покликання. У Стокгольмі у мене купили два десятки картин, кілька – у Києві. Це велика радість знайти себе в чомусь ще, крім своєї основної професії. Театр, кіно – клінічна та хронічна залежність від режисера, колег, репетицій та фінансування, а художник – незалежна одиниця. Для мене це важливо.

У моїй сім’ї чудово малював тато, тож, напевно, здібності передалися мені генетично. Пам’ятаю, як показала свої нариси олівцем Параджанову, а він сказав: “Ти геніально малюєш! Це було в його стилі – він любив кидати слово геніально”.

Якось я зібрала свої ескізи в текуі поїхала до Москви – хотіла показати знайомому художнику. Приїхала на Арбат, гадаю: зайду в майстерню до Глазунова. Ми не бачилися багато років… Він відчинив двері, спитав мене: «Чого в штанах?» Глазунов ніколи не дозволяв мені носити штани, вважав, що справжня жінка має бути тільки у сукні.

Илья Глазунов
Ілля Глазунов, 1984 рік

“А я тепер завжди в штанах”, – стримано відповіла я. – «Тієї Кадочникової, що ти знав, більше немає. Я привезла свої малюнки».“Ну покажи”.

Взяв теку, відкрив, погортав і закрив.

“Що, не сподобалося?”“Не моє”, – відрізав Глазунов.

Цій людині весь час треба було говорити, що вона геній. А якщо ти не стверджуєш це, а показуєш щось своє, то ти вже не потрібна. Я взяла теку, підвелася, попрощалася і пішла. Це була наша остання зустріч із Глазуновим. Хоча… могла бути й не останньою. Напочатку 2010-х тому мені зателефонували з одного російського каналу, сказали, що хочуть зняти великий репортаж про Глазунова і запрошують мене «в кадр». Я приїхала до Москви, мене зустріли, відзняли матеріал із моєю участю. Про зустріч із Глазуновим домовилися у його московському музеї: вони мали знімати репортаж про те, як Глазунов проводить мені, своїй музі в минулому, екскурсію музеєм. Ми приїхали до музею, чекаємо на нього годину, дві. Лунає дзвінок: Глазунова не буде. Виявилося, вчора йому зробили операцію на горлі, він погано почувається і не приїде на зйомку. Ми так і не зустрілися. Він злякався, думаю, подивитися мені у вічі. Бог йому суддя.

Всі довкола запитують, у чому секрет моєї молодості. Секрет один: мені 36 років, я абсолютно здорова, молода та щаслива. Я люблю, відчуваю, живу! До лікарів не звертаюсь принципово. Я зрозуміла: тільки почни лікуватись – і тут же потрапиш у чіпкі лапи хвороб. Ми, акторки, істоти з фантазією, такого собі можемо нафантазувати! Якось у мене вже так і було, я навіть лікувалася у Кашпіровського. Кінець 70-х: ми розійшлися з Іллєнком, паралельно в мене було багато роботи в театрі, зйомки в кіно – навантаження, одним словом, колосальне. Я почала нервувати і хворіти і ніяк не могла видертися з цього. Звернулася до Кашпіровського, і за три сеанси він мене вилікував – я звільнилася від багатьох страхів. А потім навчилася справлятися зі своїми страхами сама – гадаю, жінка зобов’язана вміти собі допомогти.

Лариса Кадочникова
Лариса Кадочникова у золотистій шалі, подарованої їй Сергієм Параджановим

Пластичні операції, уколи ботоксу – це не моє: я категорично проти кардинальних заходів. Я така, яка є – ні зморшки більше, ні зморшки менше. Природа? Не знаю… Моє обличчя живе: я сміюся, регочу без сорому сумління.

«Смішинка!» – Так називають мене друзі. Здавалося б, уже все обличчя має бути вичерчене зморшками через таку рухливу міміку, але ні. Гени? Мама моя була розкішною жінкою і до останнього дня виглядала дивовижно.

Я досі помічаю, як на мене дивляться чоловіки, особливо молоді: ніякого багатства, жодних мільйонів не маю, але вони тягнуться до мене. Мені це подобається: чому б і ні? Я ніколи не виходжу на вулицю ненафарбованою, це ніби вийти на вулицю роздягненою. Легкий тон, вії, рум’яна та обов’язково яскрава помада – це мої правила гарного тону. Кокетка? Нехай буде так!

секрет моєї молодості простий: мені 36 років, я абсолютно здорова, молода та щаслива

Тому, мабуть, усі мої чоловіки страшенно ревнували мене до театру, шанувальників. Більше п’яти років я мав шанувальника, який ходив на всі мої вистави, а Юра ревнував постійно. Хоча ревнувати актрису – згубна, безнадійна справа: шанувальники – частина її буднів.

“Ви зірка, ви, напевно, з усіма спите”, – говорили колись мені. Дуже жорстко, прикро і грубо на мене вішали ярлики, яких було складно позбутися. Насправді легковажність і закоханість акторок – міф, що нагнітається дурними людьми. Навпаки, я знала багатьох акторок, які були набагато домашні та сімейні, ніж, наприклад, мої подруги з іншими професіями.

З Адою Роговцевою у спектаклі “Як важливо бути серйозним”, 1976 рік

Театр – це історія не про кокетство і флірт за лаштунками, театр – це другий будинок, а може, навіть і перший: виходячи на сцену, я розумію, що відбувається щось таке незвичайне, що дає мені сили йти вперед. У Російській драмі я з 1965-го. Цього року буде п’ятдесят років роботи, але не наголошую – чи це важливо? До театру мені допоміг потрапити Михайло Резнікович. Ми зустрілися в гостях у Параджанова, той представив нас один одному:

«Ларисо, ви ж театральна актриса, ви в «Сучаснику» працювали! Вам треба працювати у театрі», – вигукнув Резнікович. Пам’ятаю, ми сподобалися одне одному з першого погляду.

І за кілька днів я прийшла на роботу до театру. У Резніковича я зіграла символічну для себе роль – Ларису з «Безприданниці», яку за сорок років до того в однойменному фільмі Якова Протазанова виконала моя мама. Мама приїхала на прем’єру до Києва: зала приймала мене захоплено, а мама плакала… «Безприданницю» я грала кілька років.

“Ти ж не так багато граєш сьогодні”, – кажуть мені.

Але хіба це таке важливо? Хіба річ у кількості? Ролі – моє багатство: вони допомагають справлятися з усім. Мало хто по-справжньому розуміє, що відбувається з актрисою, коли вона сідає за гримувальний стіл і починає готуватися до вистави. А я – точно знаю. Ти сідаєш перед дзеркалом, дивишся на себе, береш у руки пензель, щоб нанести перші штрихи гриму, і раптом розумієш: це вже не Лариса Кадочникова, це твоя героїня. Минає півгодини, і ти готова до вистави: чекаєш на третій дзвінок, переступаєш поріг сцени – і потрапляєш в інший світ. Я тільки про одне шкодую в житті – про незіграні ролі.

З Євгеном Лазарєвим у фільмі “Василь Суріков”, 1959 року

Колись у свою виставу «Щоденник Анни Франк» мене кликав великий Анатолій Ефрос – а я, юна, дурна та нетерпляча, проміняла Ефроса на кіно. Мені хотілося зніматися, хотілося бути знаменитою тут і зараз, я не розуміла, що тихий, усміхнений Ефрос – геній, спектаклі якого через кілька десятиліть вивчатимуть в інститутах. А ще не зіграла чеховську Раневську. Раневська – біль мій, моя мрія: мені здається, я б зіграла її здорово. Але не сталося, значить, не сталося.

Після того, як помер Михайло Саранчук, мій другий чоловік, я зрозуміла, що треба обирати: чи замикатися у чотирьох стінах, чи жити повним життям. Було складно – Мишко для мене був усім: батько, коханець, чоловік, брат, друг. А потім його не стало. «Як за кам’яною стіною» – суть цієї банальної, але такої життєвої фрази я по-справжньому дізналася саме поряд з ним. Мишко був дуже відданий мені: я точно знала, що ця людина не зрадить. Заради мене він відмовився від театру – а що для чоловіка може бути важливішим за кар’єру? Як виявилося, кохання важливіше. Коли Мишко закохався в мене, він був директором Російської драми, і певною мірою його почуття зіграли з ним злий жарт. Мишко викликали до органів і сказали обирати: чи театр, чи Кадочникова. «Нагорі» не могли потерпіти, що директор академічного театру матиме роман з актрисою, яка працює в цьому колективі.

Мишко для мене був усім: батько, коханець, чоловік, брат, друг. “Як за кам’яною стіною” – суть цієї фрази я взналасаме поряд із ним

“Кадочникову на жодне крісло не проміняю”, – відрізав Мишко і звільнився.

Такий театр лишити! Я ніколи цього не забуду! Буду вдячна йому до останнього дня.

Але ця медаль мала і зворотний бік. Він був справжнім власником: ревнував мене, нікуди не пускав. Звичайно, Мишко безмежно цінував мене як особистість, як актрису та художницю, але при цьому вимагав, щоб я залишалася лише його. Хвилювався, коли йшла кудато одна, нервував, коли затримувалася в гостях у подруги або на зустрічі з кимось. У мене було безліч подруг, чиї життя протікали паралельно з життями їхніх чоловіків: вони окремо обідали, окремо відпочивали та розважалися. Ми ж завжди були разом і, як може бути інакше, Мишко не розумів. Коли мені дзвонили, він міг сказати: “Вона обідає, зараз не може підійти”. Деколи саме він вирішував, що мені робити, куди йти і з ким говорити. Мене ображало це, хоча зараз я розумію: можливо, в цьому був свій плюс, і саме це уберегло нашу сім’ю від багатьох проблем.

З братом, знаменитим оператором Вадимом Алісовим, 2012 рік

Роками у нас тривала та сама історія: Мишко приходив наприкінці вистави, дивився фінал, зустрічав мене біля гримерної з букетом квітів, і ми йшли додому. Рік у рік, день у день – відданість, гідна захоплення. Може, ревнував, а може, нудьгував, не міг прожити й кількох годин у розлуці. Це приємно і дуже хвилююче. Нині чоловіки так не роблять – а дарма, це гарна традиція.

Сьогодні довкола мене багато чоловіків – талановитих, гарних, яскравих. Неяскравих не люблю, зізнаюся чесно: мене приваблює лише справжній талант! Один із таких талантів – Костя Ріттель-Кобилянський, знаменитий оперний співак, нащадок письменниці Ольги Кобилянської, зірка європейської сцени. Зізнаюся: таких гарних та харизматичних чоловіків я давно не зустрічала!

Кадочникова
З оперним виконавцем Костянтином Ріттелем-Кобилянським, 2014 рік

Ми познайомилися у Будинку кіно: я була не в настрої і не хотіла йти на цю зустріч, а вона виявилася для мене доленосною. «Я не бачив такої актриси на Заході», – побачивши мене, сказав Костя, який давно живе в Німеччині. “Ви – юна, ніжна і дуже сексуальна!” Отакою була наша перша зустріч – правда, це для мене вона перша, а Костя, виявляється, давно знав мене. Він розповів, як, будучи юним чотирнадцятирічним хлопчиком, зустрів мене в київському трамваї, був зачарований з першого погляду і, забувши куди їхав, вибіг за мною на моїй зупинці і йшов за мною до самого театру… А майже через сорок років ми стали друзями і колегами: зараз ми з Костею репетируємо виставу за п’єсою Даріо Фо та плануємо вже цього літа презентувати її в Україні.

Кілька років тому я поставила собі за мету: зустрічаючи талановитих людей, допомагати їм через свої можливості. “У тебе талант продюсера”, – кажуть мені. Але я не продюсер – я просто друг: беру участь у переговорах, їжджу на фестивалі, допомагаю стати на потрібний шлях. Це дає мені стимул жити та працювати. Заради своїх протеже я готова на все.

Ще один друг – Ігор Горяний, великий український художник, картини якого є у багатьох приватних колекціях Америки та Європи. Він – мій порадник та арткритик: коментує мої роботи, допомагав із організацією виставки, присвяченої Параджанову. Ці люди – найкраще, що є у моєму житті зараз!

З художником Ігорем Горяним, 2015 рік

«Чому ти не поїдеш подорожувати світом? – Запитують друзі. – Їдь у сонячну Італію: сядь на терасі в розкішному ресторані, пий вино, насолоджуйся життям. Їдь до Америки – гуляй Манхеттеном, ходи в театри. Тобі так іде таке гарне життя! Якби ти була французькою актрисою, ти б так і жила – красиво, бездіяльно!»

Але пусте життя – не для мене: я їду – і тут же починаю нудьгувати за театром. Я як кішка, яка завжди приходить додому. Не можу і не хочу без сцени: мої робочі будні – цікавіші за будь-яку відпустку. І я вдячна долі за це.


Підготовлено за матеріалами журналу “Караван історій” (травень, 2015)