“Я боюся втратити себе всього і почати жити війною”: актор і режисер Юрій Рудий про службу в ЗСУ

Успішний актор, режисер і кінопродюсер, учасник другого сезону романтичного реаліті “Холостячка”, спортсмен, батько – до повномасштабного вторгнення росії в Україну Юрій Рудий був людиною, реалізованою в усіх сферах життя. І саме тому що йому було що втрачати, з перших днів він доєднався до оборони України і наразі є капітаном в ЗСУ.

Про зміни в характері і головні цінності, сприйняття війни і плани на мирне життя Юрій розповів у відвертому інтерв’ю.

Пам’ятаєте, що робили до 24 лютого, які плани були?

За два тижні до російського вторгнення я відпочивав з донечкою в італійських Альпах, вчив її кататись на сноуборді. Завдяки засобам масової інформації та своєму внутрішньому передчуттю я вже тоді здогадувався, що повномасштабна війна неминуча. Та попри можливість залишитись в Італії біля своєї дитини і перечекати війну в безпеці, я вирішив повернутись до України. По-перше, тому що в мене тут залишився старший син і я не переживу, якщо з ним щось станеться, а по-друге, тому що це мій обов’язок свідомого громадянина.

Тобто повномасштабне вторгнення застало вас удома?

Так. Приблизно о 4:30 ранку 24-го лютого, як і більшість українців, я прокинувся від звуків вибухів на вулиці. Пам’ятаю, я стояв біля вікна й спостерігав, як люди поспіхом покидають свої домівки. Втім я вирішив, що виїжджати з Києва для мене недоцільно, адже паніка та затори на виїздах зі столиці можуть спричинити ще більшу загрозу. Та і, якщо чесно, я не хотів нікуди їхати зі свого Києва.

Що ви робили далі?

В перший же день я пішов до центру укомплектування ТрО, але через хаос та величезні черги я провів в очікуванні декілька днів. На третій день після повномасштабного вторгнення російських військ я приєднався до ДФТГ. І вже наступного дня отримав наказ вивозити людей з-під окупації на Житомирській трасі. Там ми з напарником натрапили на ворожу колону, яка нас обстріляла, та завдяки якомусь дивному везінню вийшли живими й неушкодженими.

Після того випадку я зрозумів, що мені страшно. Я дуже люблю своє життя, я не готовий помирати! Але я не готовий жити в ганьбі, навіть якщо про неї буду знати лише я. Тому я переступив через свій страх і залишився в складі свого взводу. Ми були на позиціях в Бориспільському аеропорті, в очікуванні російського десанту, потім на передових позиціях за Баришівкою, де згодом наш взвод брав участь у звільненні села Лук’янівка Броварського району. А коли ворог відступив з-під Києва, я вирішив піти до лав ЗСУ на офіцерську посаду, як це передбачено законом.

Зараз ви капітан в ЗСУ. Що входить до кола ваших повноважень? Чи пов‘язані вони з вашою військовою освітою?

Спочатку я був офіцером штабу в окремому батальйоні спеціального призначення, навіть отримав грамоту за сумлінне виконання військового обов’язку. Звісно, я цим дуже пишаюсь, але вважаю, що є люди, які заслуговують на значно більшу шану, ніж я. Наразі мене вже перевели до іншого підрозділу, не можу публічно називати ані назви, ані посади, лише скажу, що я ближче до «центру прийняття рішень». Ця посада частково пов’язана з моєю військовою освітою, яка мені зараз дуже знадобилась.

Творчі люди по-особливому гостро реагують на війну. Можливо, як сценарист і продюсер, робите вже якісь нариси, щоб зняти кіно про війну очима її учасника?

Що не день, то нова ідея. Завдяки війні я зустрів дуже різнопланових людей, кожен з них особливий по-своєму. Я б дуже хотів у майбутніх своїх проєктах звернути увагу на людей, які вступили до лав ЗСУ. Я кожному воїну дивлюся в очі, уявляю, якими вони були в мирний час, наприклад, на рибалці, під час роботи в полі, або бавлення дітей чи онуків. Мені дуже важко сприймати інформацію про втрати, особливо про воїнів, яких знав особисто. Але з кожною новою втратою я ніби втрачаю частинку себе, я стаю більш холоднокровним, жорстким, агресивним. Я боюся одного разу втратити себе всього і почати жити війною, адже в такому разі повернення до нормального життя, навіть після перемоги, може не бути…

В моїй голові відклалось багато сюжетів для нових сценаріїв, але поки ця війна триває, не впевнений, що зможу себе перелаштувати на творчий лад. Зараз усі мої думки – лише про перемогу над російським окупантом. Інше питання, чи захочу я в мирний час знімати кіно про війну. Думаю, що скоріше ні.

Зараз, маючи досвід бойових дій, поміняли ставлення до фільмів про війну та військових? Можете, як актор і кінопродюсер, назвати такі, в яких війна змальована максимально правдиво?

В мене не такий великий бойовий досвід, але війну, як і більшість українців, я побачив реальною: не такою романтичною, як її показують у фільмах. Жоден військовий фільм не порівняється з жахливими реаліями справжньої війни, але є кілька стрічок, в яких атмосфера все ж наближена до реальності. Я би відмітив «1917», де завдяки безперервному кадру режисеру вдалось передати всі жахи війни, легендарний епос «Врятувати рядового Райана», драматичну біографічну стрічку з Бредлі Купером «Американський снайпер», де розповідається про долю снайпера, котрий під час війни в Іраку здобув прізвисько «Легенда» за ураження, за різними даними, від 160 до 255 цілей.

Зараз усі мої думки – лише про перемогу над російським окупантом. Інше питання, чи захочу я в мирний час знімати кіно про війну. Думаю, що скоріше ні

Як війна змінила ваш характер, цінності, орієнтири?

Я не відчуваю особливих змін, але друзі, близькі та рідні стверджують, що я дуже змінився: менше розмовляю, менше сміюсь, швидше приймаю рішення, більше озираюсь, більш зосереджений. Я помирився майже з усіма, з ким колись посварився. Але і припинив спілкуватись з людьми, які проявили себе не з кращого боку, а таких, нажаль, чимало. Все перевернулося з ніг на голову. Все, що колись було важливим, раптом знецінилось, особливо матеріальні речі, натомість набули важливості людська єдність та безкорислива підтримка.

Як сприйняли ваше рішення піти на фронт друзі й рідні?

Більшість близьких і рідних намагались мене відмовити. Це зрозуміло, бо я і сам оскаржив рішення свого сина, коли він оббивав пороги військкоматів. Коли мій батько почав мене відмовляти, я поставив йому лише одне запитання: «Ти забув, хто мене таким виховав?»

Як донька ставиться до того, що тато воює? Як підтримує вас?

В донечки якийсь особливий захисний рефлекс щодо цього… Вона боялася мені писати чи телефонувати першою, бо я раптом можу не відповісти, тому або терпляче чекала від мене звісточки, або просила свою маму зв’язатися зі мною. Але я знаю точно, що вона досі за мене переживає і чекає, коли я знову приїду до неї на вікенд. Ми з її мамою розлучились приблизно п’яти років тому фактично без всіляких на те причин, навіть не купили будинок в Бучі, який колись разом пригледіли. Нічого не буває просто так, напевно, в мене дуже зухвалий і далекоглядний янгол-охоронець.

Наскільки чесно і відверто розповідаєте близьким про свій воєнний досвід? Чи намагаєтеся вберегти їх від деталей?

Мені здається, те, що я пережив, виглядає таким жахливим лише в моїх спогадах, тому не бачу сенсу вдаватися в деталі. Особливо коли розмовляю з мамою, яка може собі ще більше щось дофантазувати та накрутити.

Що для вас на війні найстрашніше?

Найбільше я боюсь потрапити в полон або втратити кінцівки і залишитись на все життя інвалідом, тому я завжди залишаю в пістолеті мінімум одну кулю.

Найбільше я боюсь потрапити в полон. тому завжди залишаю в пістолеті мінімум одну кулю

Яких людей ви зустріли на фронті? Чим вони вас вразили?

Як я вже казав, люди дуже різні й за кожного з них переживаєш. На фронті всі погані якості людини розмилюються, страх показує, хто ти є насправді. Я бачив хлопців типу «Рембо», в тактичному обладнанні, по зброї повний апгрейд, але це все до першого бою. Інші на вигляд боягузи, мовчать, ходять в тому, що видали на складі. Це ті люди, які в більшості випадків виживають. Є воїни, які пройшли не одну війну, це для них вже як спосіб життя і законний привід вбивати. Бачив типових снайперів, вони здебільшого одинаки, таких найкраще впізнаю, бо сам відношу себе до подібного типу.

Не тригерить після бойових дій мирне життя в Києві?

Я радий, що Київ знову в безпеці, люди повертаються, кафе працюють. Але скажу відверто, почуваюсь трохи кинутим і непотрібним на фоні мирних безтурботних тусовок. Я б хотів, щоб люди були більш солідарними з тими, хто захищає нашу країну. Не варто забувати, що війна триває і ніде в Україні нема безпечного місця.

Чи доводилося перетинатися у військових справах з кимось із колег-артистів?

У військовій частині, де я був офіцером штабу, зустрів одного відомого письменника, з яким я колись дружив у фейсбуці. Деякі мої друзі та колеги служать в інших військових частинах, я за ними стежу в соцмережах та радію, що вони цілі та неушкоджені.

Я завжди любив Україну. Не за щось, а просто любив і люблю, як маму, яка мені нічого не винна, але навчила мене всього, що я знаю.

Що вас мотивує на перемогу?

Я завжди любив Україну. Не за щось, а просто любив і люблю, як маму, яка мені нічого не винна, але навчила мене всього, що я знаю. Чи зможе адекватна людина дозволити дикунам забрати частинку мами? Не думаю. Ось це мене мотивує. Я мрію, аби кожен українець пишався своїм походженням, тоді ми будемо ще сильнішими.

Крім озвучених в тіктоці планів після перемоги бити росіянам пики та ганяти на крутому байку, які ще бажання плануєте здійснити в першу чергу?

Перше, що я зроблю, – це приїду у військовій формі до донечки в Італію і міцно її обійму. А далі я буду просто жити, з ще більшою жагою до життя.

Фото: instagram.com/yuriyrudy

Дивіться також:

Актор Дмитро Архіпов про службу в ЗСУ: “На день народження пішов у військкомат, сказав: беріть»

Єдиний син загиблого телеведучого Ігоря Пелиха служить в ЗСУ (ФОТО)

“Вщент порвемо Z”: учасник «Х-Фактора» і вояк ЗСУ Наум записав натхненну пісню (ВІДЕО)

«Син на нього дивився, як на Бога”: Євгенія Гапчинська – про одноденну відпустку чоловіка з фронту