Джессіка Честейн: полум’яне серце

24 березня 1977 року народилась акторка Джессіка Честейн – тендітна і приваблива зовні, талановита, багатогранна і неповторна на екрані. І друг України – влітку 2022-го вона приїздила в Київ і щойно деокупований Ірпінь.

Її успіх не був миттєвим – Джессіка не мала впливових батьків чи друзів. Проте саме її талант, пристрасть до акторства і самого життя допомогли їй пробитися в ранг найвідоміших і найшанованіших акторок сучасності. Як це було – дослідив “Караван історій”.

---

Перебираючи сукні, які давно не одягала, Джессіка зупинилася на одній – яскраво-жовтій, з корсетом і оборками. Поквапливо зняла чохол, провела долонею по прохолодному шовку, а потім, обійнявши її, як близьку людину, опустилася на банкетку, що стояла посеред вбиральні, обтягнуту старовинним оксамитом, з вигнутими позолоченими ампірними ніжками. Спогади, що нахлинули на неї, були такими приємними, що Джессіці не хотілося виринати на поверхню реальності… Кольори розпливалися в неї перед очима, перетворюючись із яскравих на пастельні, а звуки лунали звідкись здалека і були приглушеними, наче пробивалися крізь вату або воду.

у цій сукні вона йшла кілька років тому червоною доріжкою Каннського кінофестивалю за “Золотою пальмовою гілкою” – так оцінило журі її роль у фільмі Терренса Маліка “Дерево життя”, а журналісти – багато в чому завдяки саме цій сукні – назвали її “промінчиком сонця”. Як вона тоді хвилювалася! Якби не Бред Пітт і Шон Пенн, партнери за фільмом, які міцно тримали її за руки з двох боків, неодмінно спіткнулася б і впала на радість папараці. На щастя, вона встояла на ногах, але й сьогодні, розгладжуючи долонею легку тканину сукні, знову фізично відчула, як тремтіло тоді її серце, падаючи зі страху дедалі нижче й нижче, доки, нарешті, не сягнуло п’ят.

Хвилювання Джесіки легко було зрозуміти. Популярність прийшла до неї досить пізно – у тридцять чотири роки. Але якщо вже згадувати, то про все по порядку…

– Джессіко, – вимовила її бабуся Мерилін (утім, такою її можна було назвати з великою натяжкою, оскільки жінці було трохи більш як сорок років) і, таємниче усміхаючись, подивилася на дівчинку, – я приготувала твою улюблену оксамитову сукню і пришила до неї новий мереживний комірець, що його ми купили на ярмарку. Приміряй, будь ласка, я хочу подивитися, чи все гаразд.

– Ми йдемо в гості? – навіть можливість одягнути улюблену темносиню сукню, що так пасувала до її алебастрової шкіри й рудого волосся, не вгамувала притаманної Джессіці від природи цікавості.

Вона пригладила тканину, поправила пришиту під грудьми атласну стрічку, помилувалася накрохмаленим комірцем, покрутилася перед дзеркалом і тільки тут зрозуміла, що та так їй і не відповіла. Дівчинка обернулася і запитально подивилася на Мерилін.

– Ми йдемо до театру, – посміхнулася вона онучці, – я хотіла зробити тобі сюрприз. Побачивши, як порожевіли щоки дівчинки і широко розкрилися її і без того величезні сіро-зелені очі, жінка зрозуміла: він вдався!

Вистава, яку вони з бабусею подивилися, була мюзиклом “Йосип і його дивовижний плащ снів”, чарівна музика Ендрю Ллойда Вебера справила на восьмирічну дівчинку незабутнє враження. Але ще сильніше Джессіку вразили актори, точніше, актриси, на місці яких їй так хотілося опинитися.

Дитинство Джессіки важко було назвати щасливим. Мати народила її в шістнадцять років. Батько дитини, місцевий рокер Майкл Монастеріо, інтересу до дівчинки не виявив, тому у відповідній графі метрики стояв прочерк, що в очах сусідських кумоньок і зовсім робило її матір, Джеррі Честейн, пропащою. Коли на світ з’явилася друга дочка, Джулієт, негативна репутація тільки посилилася, а Майкл, який мріяв про музичну кар’єру, втік, залишивши молоду матір напризволяще.

Жили важко. Джеррі ледве зводила кінці з кінцями, і навіть звичайні дитячі радощі – іграшки чи листівки – були її донькам недоступні. Можливо, саме тому Джессіка одного разу вкрала у своєї однокласниці кілька листівок, хоча сама вона досі не може відповісти на запитання: якого біса смикнув її це зробити? Наслідки стали для дівчинки плачевними: її змусили вибачитися за непристойний вчинок, стоячи перед усім класом, і страшніше моменту в її житті, напевно, не було.

На жаль, це була не остання сумна історія з дитинства. Одного разу, повернувшись додому зі школи, Джессіка побачила біля дверей підозрілу людину, яка возилася із замком. Він виявився судовим приставом, який прийшов виселити їх за несплату оренди. Джессіка розплакалася, адже там залишилися її речі: зошити й підручники, нехитрий гардероб, улюблені, хоча й нечисленні іграшки.

– Гаразд, не реви, – намагаючись не показати своєї слабкості, проворчав пристав. – Я відчиню двері, а ти там швиденько збери все, що тобі потрібно.

Джессіка стрімголов кинулася у квартиру, на ходу хапаючи те, що впадало в очі. Дівчинка метушилася з кімнати в кухню і назад, а в душі наростала паніка: вона дуже боялася щось забути або не знайти, але найпотрібніші речі, як на зло, не траплялися, а час підтискав: там, за дверима, на неї чекала абсолютно розгублена мама. Незабаром вона вийшла з рюкзаком, у який запихала зібрані речі, і вони з матір’ю попрямували до автобусної зупинки. Цю ніч вони переночують у Мерилін, а там буде видно. Зустріч із бабусею тішила Джессіку, тому дівчинка заспокоїлася і навіть повеселішала, але вже в автобусі, згадавши, що забула взяти свою улюблену майку з Міккі Маусом, знову розплакалася.

Життя налагодилося – причому, не тільки матеріально, а й морально, що для дівчинки було навіть важливіше, – коли в родині з’явився вітчим Майкл Хасті. Усі три жінки Честейн: Джеррі, Джессіка і Джулієт – нарешті відчули себе спокійно і впевнено, як за горезвісною кам’яною стіною. Джессіка насолоджувалася товариством Гасті та двох його синів, своїх зведених братів, яких вважала і вважає справжніми чоловіками. Пізніше в сім’ї з’явилося ще двоє хлопчаків: Джеррі народила Майклу синів, яких Джессіка обожнює, і вони платять їй тим самим, випрошуючи автографи зірок, з якими знімається старша сестра.

Життєві шляхи сестер розійшлися після того, як дівчата закінчили коледж: Джессіка рвалася до Нью-Йорка, де мріяла вступити до знаменитої Джульярдської школи, а Джулієт залишилася в Сакраменто, переїхавши до батька, який так і не став знаменитим музикантом.

У Джульярд Джессіка вступила легко і без зусиль. Ось тільки сума, яку потрібно було заплатити за навчання, була її родині, на жаль, не по кишені. Засмучена, дівчина зовсім вже було приготувалася пакувати валізу, коли дізналася, що фортуна посміхнулася: приймальна комісія вибрала її, щоб присудити стипендію, засновану знаменитим актором Робіном Вільямсом для обдарованих студентів…

– Джессі! – голос матері в телефонній слухавці зривався на ридання, і акторка одразу зрозуміла, що сталося непоправне, але з ким: із сестрою, вітчимом, бабусею?

– Мамо, хто?! – майже викрикнула вона у відповідь.

– Джулієт, – втомившись стримуватися, розридалася Джеррі. – Вона застрелилася.

Джессіка відчула, що земля йде з-під ніг. Не може бути, щоб її реготушка сестра, приставивши до грудей рушницю, натиснула на курок.

– Вона не могла! Її вбили!

– Ні, – мати відповіла так втомлено і приречено, що в Джессіки защеміло серце. – У слідства немає жодних сумнівів у тому, що це самогубство. Якби ти знала, як я шкодую, що відпустила її жити до батька. Розуміла ж, що до добра їхнє спілкування не доведе! Ця людина жодного разу в житті нікому не зробила нічого доброго.

Коли Джулієт не стало, Джессіці спочатку здалося, що вона померла разом із нею. Не давало спокою і почуття провини: її молодша сестричка страждала і потребувала допомоги, а вона цього не бачила. Або не хотіла бачити, бо була надто зайнята собою – своїм навчанням, своїм акторським майбутнім, яким марила. Тепер, після смерті Джулієт, Джессіці пригадувалися сотні деталей, які мали насторожити її, змусити звернути увагу на сестру, але вона була так далеко як у прямому, так і в переносному значенні, а тепер уже нічого не повернути й не виправити.

Звісно ж, життя зрештою взяло своє: дівчина почала оговтуватися, а біль втрати, хоч нікуди й не подівся, став слабшати і вже не так сильно мучив. Тепер Джессіка впевнена: у тому, що Джулієт пішла саме в той день, коли старша сестра отримала диплом Джульярда, є свій, особливий сенс. Можливо, це знак, що їй тепер доведеться жити за двох.

Ледь жива від втоми, Джессіка увійшла в крихітну нью-йоркську квартиру, скинувши в передпокої туфлі, попленталася на кухню, відкрила холодильник і обвела поглядом вміст полиць. Їсти вона не хотіла, а ось від води без газу зі скибочкою лимона відмовитися не могла: спека на вулиці стояла пекельна. Зі склянкою, яка одразу ж запітніла від кинутих у воду кубиків льоду, пройшла в кімнату, сіла на диван і, зробивши кілька ковтків, заплющила очі. Замислилася. Оптимістичними її думки важко було назвати: ще одне прослуховування зазнало фіаско. Їй навіть не сказали традиційної в таких випадках фрази: “Ми вам обов’язково зателефонуємо”. Просто переглянулися і сухо подякували: мовляв, спасибі за зусилля, але ви вільні. Скільки вже таких кастингів довелося пройти, і щоразу їй – коли ввічливо, а коли й не дуже – давали зрозуміти, що для ролі вона не підходить. Хто б знав, чого їй коштувало щоразу, повернувшись додому несолоно хлібавши, збирати себе по частинах – переконувати себе, що талановита, хоча те, що відбувалося з нею, твердило – ні, буквально кричало! – про зворотне. Іншим давали ролі – а їй постійно відмовляли. Доводилося переконувати в правильності обраної професії й маму, яка підозрювала її бог знає в чому: “Ти справді знімаєшся в цьому своєму НьюЙорку чи на панелі стоїш?” Їй і в неї вірила тільки бабуся, якій Джессіка була за це безмежно вдячна.

Але ж, здавалося б, усе починалося дуже навіть непогано. На останньому курсі Джульярда на неї звернули увагу кінопродюсери і навіть уклали з нею контракт, завдяки якому вона зіграла в кількох популярних телесеріалах, але потім акторська кар’єра застопорилася, і все, що тепер випадає на її долю, – це невеликі ролі другого плану, а простіше кажучи, епізоди.

Не менше пригнічувало і відчайдушне фінансове становище. Джессіка ледве зводила кінці з кінцями. Іноді, щоб оплатити навіть цю квартиру, розміром з гардеробну, за яку потрібно було викласти вісімсот доларів на місяць, вона змушена була відмовляти собі в усьому – харчувалася самими лише салатами і, щоб не засмучуватися, проходячи вулицею, відверталася від вітрин модних магазинів. Щоразу, отримавши гонорар за черговий епізод, Джессіка розкладала гроші по конвертиках, на яких значилися обов’язкові щомісячні платежі, і намагалася не розридатися, бачачи, які копійки після цього залишилися.

Будь-яка інша давно втратила б віру в себе, та й вона багато разів була на волосок від цілковитого відчаю. Як їй вдавалося взяти себе в руки, вдягнувши маску благополуччя і впевненості, одному богу відомо. “Але має ж мені колись пощастити! Не можу я все своє життя провести на лавці запасних!” – подумала Джессіка, відпивши ще трохи води, і подумки чортихнулася: за час, протягом якого вона віддавалася сумним думкам, вода стала теплою. Вона навіть уявити не могла, що щасливий випадок, на який вона так давно й терпляче чекає, вже зовсім поруч.

– Міс Честейн? – не стільки запитально, скільки ствердно промовили по телефону. – Вас турбує асистент з акторів фільму “Древо життя” режисера Терренса Маліка. Ми хочемо запросити вас на кастинг.

– А що за роль? – поцікавилася Джессіка.

– Головна, – за тоном людини, з якою вона розмовляла, Джессіка відчула, що він посміхається. – Але всі подробиці ми розповімо під час зустрічі. Завтра об одинадцятій ранку вам буде зручно?

– Добре, я буду, – без особливої надії на успіх відповіла Джессіка і натиснула на кнопку “відбій”.

Легендарний Терренс Малік хоче бачити її в головній ролі у своїй новій картині. Це занадто добре, щоб бути правдою. Але підготуватися все-таки слід було – Джессіка рішуче відкрила шафу, щоб вибрати відповідне для такого випадку вбрання.

Кастинг був блискавичним: варто було Джессіці увійти й прочитати репліки своєї героїні, місіс О’Браєн, як режисер і продюсер, які перед цим прослухали сотні претенденток, здивовано й радісно переглянулися: це те, що треба! Точно така ж історія трапилася з фільмом Тейта Тейлора: на роль Селії Фут її затвердили відразу, без проб. Чи то цього разу Честейн нарешті витягла щасливий квиток, чи то кількість мук і мук, що випали на її долю, нарешті перейшла в якість, але пропозиції зніматися посипалися як з рогу достатку. Завдяки тому що режисери вишикувалися в чергу, щоб запропонувати роботу, Честейн можна було б назвати модною актрисою, але це справедливо лише частково. На знімальному майданчику мало хто може зрівнятися з нею в працьовитості та самовідданості. Так, під час зйомок “Древа життя” вона годинами стояла перед картинами Рафаеля в Метрополітенмузеї – вчилася складати руки так, щоб вони були схожими на жести його мадонн, а під час роботи над роллю агента Маї у фільмі Кетрін Бігелоу “Ціль номер один” розвісила на стінах готельного номера фотографії маніяків усіх мастей, щоб вдивлятися в риси їхніх облич, як це робила її героїня. Вживаючись в образ, Джессіка балансувала на межі депресії, зате роль вийшла вищою за всякі похвали.

– Зараз же припиніть, ви заважаєте нам спати! Що за неподобство?!

Джессіка в жаху завмерла: у двері її готельного номера били кулаком. Наступної миті вона зрозуміла весь масштаб катастрофи – не врахувала різницю в часі між НьюЙорком і Лондоном і – о, жах! – сіла музикувати о четвертій годині ранку. Гавайську гітару укулеле акторка вважає найкращим засобом від стресу: варто їй втомитися або відчути, що до неї підкрадається депресія, як вона одразу ж бере її до рук і награє веселі мелодії. Так вона зробила і цього разу. Важкий переліт втомив її, і вона вирішила вдатися до своєї традиційної “психотерапії”, забувши, що в Англії ранок, коли в Америці день. Джессіка сиділа, не рухаючись і майже не дихаючи, і поворухнулася тільки тоді, коли стукіт стих, і людина, яку вона так безпардонно розбудила, пішла у свій номер. Звичайно, вона могла б відчинити двері – і, побачивши, хто став причиною його раннього пробудження, розгніваний гість, найімовірніше, змінив би гнів на милість, – але Джессіка не наважилася: у ній немає ні краплі зоряної хвороби. Хвиля успіху так швидко піднесла Честейн нагору, що вона не встигла до цього адаптуватися і залишилася сором’язливою скромницею.

Джессіка піднялася з банкетки, пройшла до кронштейна і не без жалю повісила жовту сукню – свій “промінчик сонця” – на місце. І тут же зняла з вішалки іншу, з якою у неї були пов’язані такі неоднозначні спогади – блискуче незліченною кількістю намистин, бездоганне творіння Armani Prive, в якому вона вийшла на червону доріжку “Оскара” в лютому 2013 року…

– Він помер, – цього разу голос матері був відносно спокійним, тому Джессіка не одразу зрозуміла, про кого йдеться.

Мабуть, Джеррі відчула німе запитання на тому кінці дроту, тому квапливо додала:

– Ваш із Джулієт батько. Його більше немає.

– Батько… – Джессіка уважно прислухалася до себе, сподіваючись відчути бодай дещицю печалі чи співчуття, але її душа була абсолютно незворушною та глухою до цього горя – а як інакше назвати смерть людини?

– Ти приїдеш у неділю на похорон? – обережно поцікавилася мати.

– Боюся, я не зможу, – зітхнула донька, – я номінована на “Оскара” і маю бути там. Це надто важливий для мене захід, щоб я могла від нього відмовитися. Навіть через похорон людини, яка ніколи не була мені батьком.

– Ти не повинна так говорити, – м’яко дорікнула їй Джеррі. – Усе-таки поклик крові є в кожному з нас.

– Але я нічого не відчуваю до нього, мамо! – вигукнула Джессіка. – І не розумію тебе! Цей чоловік не заплатив тобі жодної копійки аліментів, а тепер оплакувати його смерть? Нехай це роблять його діти від другого шлюбу. Здається, там підростають дві доньки?

– Він нічого не залишив їм, як, зрештою, колись і вам із Джулієт, – сказала мати, і з її тону Джессіка зрозуміла, що й вона до кінця не пробачила людину, яку колись кохала. – Сусіди скинулися, щоб провести його в останню путь. Смерть списує всі борги і зрівнює всі рахунки між людьми, але ти зрозумієш це пізніше, – зітхнула Джеррі і, не бажаючи продовжувати розмову, поклала слухавку.

Джессіка відчувала: мати сподівається, що дочка передумає і приїде, але вона не збиралася змінювати плани. На церемонії вручення “Оскара” її супроводжувала щаслива і безмежно горда за свою онуку бабуся: врешті-решт, саме їй Джессіка завдячувала тим, що обрала цю професію.

Що ж, мабуть, досить вдаватися до спогадів. Джессіка ретельно упакувала золотисту сукню в чохол і повісила на її законне місце. Підійшла до дзеркала, провела пушком по обличчю – у повсякденному житті вона майже не користується косметикою. Погляд натрапив на стару, застарілу вітровку, в якій вона так любила бродити берегом океану. Вона була впевнена, що залишила її в Лос-Анджелесі.

– Ти хочеш, щоб я знову переїхала до Нью-Йорка! – Джессіка сумно подивилася на Жана Луку.

– Ну, якщо ти не хочеш, щоб ми, як зараз, літали через півкраїни, коли захочемо побажати одне одному доброї ночі, – він усміхнувся, і вона вкотре замилувалася ним – ставним, з гордовитою поставою, все-таки кров дається взнаки, вона все одно видасть себе. – Ти ж знаєш, що я не можу кинути роботу і переїхати до тебе в Лос-Анджелес. А якщо ти, як це було востаннє, почнеш зніматися відразу в семи картинах, благо режисери вишикувалися в чергу, ми і зовсім перестанемо бачитися.

– Я так звикла жити на березі океану, – Джессіка підійшла і притиснулася до Жана Луки, – і люблю його, як живу істоту. Він ніколи не буває однаковим.

– Сьогодні синій, а завтра сірий? – поблажливо посміхнувся він.

– Не тільки, – розсміялася Джессіка. – Воно може бути спокійним і бурхливим, розмовляти з тобою голосно або ледве чутно шепотіти, обдавати бризками, лащитися до ніг, наче цуценя, або ігнорувати, не звертаючи на тебе ані найменшої уваги.

– І це говорить людина, яка не вміє плавати! – від душі розреготався Жан Лука.

– Одна справа – плавати, а інша – спілкуватися з океаном, – усміхнулася Джессіка.

За кілька місяців вона вже розбирала речі в невеличкій квартирі в Нью-Йорку, у центрі Мангеттена, з розкішним видом на Карнеґі-Гол, яку купила, щоб жити разом із коханим. Вона могла б дозволити собі апартаменти більш розкішні, але Джессіка не бачить сенсу в невиправданій розкоші. Головне, щоб було зручно двом: їй і Жану. Поки вона наводила лад у кімнатах, її коханий чаклував над якоюсь вишуканою італійською стравою, квартирою розносився апетитний аромат пряних трав. Просто дивно, як цей нащадок старовинного аристократичного роду Пассі де Препосуло та за сумісництвом очільник французького модного бренду Moncler комфортно почуває себе серед каструль і пательнь, знаючи як прості, так і вишукані рецепти, які Джессіка, веган із дитинства, може їсти безбоязно. Так комфортно, як із Жаном, їй, мабуть, не було ще ні з ким. Як все-таки добре, що тепер вони зможуть більше часу проводити разом.

Пассі і Честейн познайомилися 2012 року – саме час святкувати п’ятирічний ювілей роману. За такий час багато хто встигає не тільки почати жити разом, а й розлучитися, у них же, схоже, все тільки починається: на знімках папараці, яким час від часу вдається підловити парочку в неформальній обстановці – на прогулянці або в ресторані, вони мають дуже веселий і щасливий вигляд. Утім, Джессіка і Жан Лука не приховують своїх стосунків і на публічних заходах: усі інтернет-видання облетіла фотографія, що закарбувала, як Пассі вдягнув на змерзлу Честейн свій смокінг, який має на ній величезний вигляд (Жан Лука майже на голову вищий за кохану).

– Джессі, чому він не робить тобі пропозицію? – це запитання вона чула від мами і бабусі вже незліченну кількість разів.

– Можливо, я сама до цього не прагну, – Джессіка говорить абсолютно щиро, але Джеррі та Мерилін така відповідь не влаштовує.

– Як таке може бути? – сплескує руками бабуся, тоді як мама просто недовірливо мовчить. – Коли це жінка не хотіла заміж за кохану людину?

– Коли їй з ним і так добре, – рано чи пізно Джессіка починає втомлюватися від цієї суперечки, оскільки головні аргументи, які переконали б маму й бабусю, вона ніколи не виголосить уголос: надто вже особистого характеру вони мають.

Можливо, Джулієт вона б розповіла про все, але сестри немає, а отже, і довіритися їй нікому.

Про що вона могла б сказати їм, але ніколи не зробить цього? Про те, як давним-давно, ще під час навчання в Джульярді, її серце було розбите відомим актором, ім’я якого вона заборонила собі навіть згадувати. Їй досі боляче думати про те, що вона довірилася йому, а він не тільки кинув, а й посміявся з неї. Про те, що, оговтавшись від зради, вона почала називати себе феміністкою і з особливою радістю грати ролі сильних жінок, які нехай і не без зусиль, але виконують завдання, що стоять перед чоловіками, а часом і перевершують їх. Про те, що вона так і не наважилася, принаймні поки що, народити дитину і вважає, що жінка має право обирати, ставати їй матір’ю чи ні, і суспільство повинне ставитися до її рішення з повагою, а не із засудженням. І, зрештою, про те, що старовинне італійське прізвище Пассі де Препосуло, до якого належить Жан Лука, не вітає розлучень: за тисячолітню історію роду його пращури не наважились на такий крок жодного разу, тож вона має добре подумати, перш ніж погодитись стати його дружиною. Адже зворотної дороги вже не буде…

Повісивши вітровку на місце, Джессіка вимкнула в гардеробній світло і вийшла, рішуче зачинивши за собою двері. Досить жити минулим! Щонайменше півжиття у неї ще попереду, а значить, можна сміливо дивитися в майбутнє.

Справжнє кохання може розтопити будь-який лід, навіть той, що скував серце. Можливо, вона ще скаже Жану “так” і відчує, яке це щастя – бути нареченою, а потім і дружиною. Можливо, вона ще й дитину народить? Справді, які її роки!

P.S. Все сталося майже так, як вона і хотіла. 10 червня 2017 року Джессіка Честейн вийшла заміж за Жан Луку Препосуло в його родинному маєтку в Італії. За рік, у 2018-му, завдяки сурогатній мамі у пари народилася донька Джульєтта Пассі Честейн. Трохи згодом на світ з’явився син Август Пассі.

Вперше опубліковано в журналі “Караван історій”

Фото: Getty Images

Дивіться також:

Шерон Стоун: секс-символ мимоволі

Емма Стоун: історія життя і кохання зірки “Бідолашних створінь” і лауреатки “Оскара” 2024

Не тільки “Оппенгеймер”: найкращі ролі і особисте життя лауреата “Оскара” 2024 Кілліана Мерфі