Сьогодні, 22 грудня, день народження одного з найталановитіших акторів сучасності – Рейфа Файнса. Йому виповнюється 61 рік. І за ці роки він встиг зіграти у фільмах-шедеврах. Серед них “Грозовий перевал”, “Список Шиндлера”, “Англійський пацієнт”, “Читець”, “Залягти на дно в Брюгге”, саги про Гаррі Поттера і Джеймса Бонда.
“Караван історій” розкриває всю правду про скритного актора. Де живе, кого любить і про що мріє багатоликий Рейф Файнс, ідеальний Волдеморт, шпигун, нацист і романтичний герой.
На майже пустельній вуличці рудий кіт з’являється з прочинених дверей раптово і, зробивши крок кам’яними сходами, на яких стоять вазони з квітами, вирушає у своїх справах. Впевнено, точно знаючи, куди біжить. Нібито він у себе вдома. Утім, він і є у себе вдома. “Гей, руденький”, – гукає його Рейф, але той біжить лапками по мілкій плитці і ховається за поворотом. Ще не вистачало, щоб його котяча величність приділяла увагу кожному туристу.
На маленькій центральній площі з фонтаном нічого не змінилося. У кожній цеглинці блідо-персикових будинків із дерев’яними віконницями все та ж застигла історія, яку він обожнює. Так само сидять люди на літніх майданчиках кафе і ресторанів. Як же він за всім цим сумував…
Ще кілька хвилин у центрі, і актор звертає на дорогу, щоб після обіду не поспішаючи пройти в цей неспекотний осінній день узбіччям кілька кілометрів повз жовті будиночки, безкрайні поля і виноградники. За ті півгодини, за які він зазвичай долає цю відстань, у дорозі можна не зустріти ні душі.
– Бонджорно, синьйоре Файнс, – усміхнена жінка махає йому, стоячи біля воріт свого будинку.
На відміну від італійських котів, і особливо рудих, у яких, вочевидь, складнощі з елементарною чемністю, мешканці тут завжди підкреслено ввічливі та привітні. І цікаві. Особливо його сусіди.
– Ви давно приїхали? Я не помітила, – вона розглядає Рейфа – чиста однотонна сорочка і легка куртка, зручні штани, дорогі черевики.
– Прилетів учора пізно ввечері. І одразу ліг спати, – розповідає актор, посміхаючись їй у відповідь і знявши сонцезахисні окуляри. – Проспав, здається, вічність…
– Ви надовго? – цікавиться сусідка.
– Без поняття, – зізнається Рейф.
І це чиста правда.
Коли в роботі настає пауза в кілька місяців і незрозуміло, коли вона закінчиться і він зможе повернутися в театр і на зйомки, саме час залишити Лондон. Сісти на лоукост, що регулярно літає до Перуджі, за кілька годин бути на місці, узяти напрокат автомобіль (тільки в Італії він його і водить) і за двадцять хвилин бути у себе вдома. У маленькому скромному будинку, який він купив багато років тому, поруч з історичним містечком Ассізі в Умбрії в цілковитій сільській глушині.
– Ну, якщо вам щось буде потрібно, не соромтеся, – як завжди, пропонує сусідка, і він дякує їй.
Усе, що йому потрібно зараз: подвійний еспресо, крісло в затінку будинку і книжка. Власне, це все, чим він зайнятий, коли повертається сюди: спить, їсть, гуляє і читає. Іноді навіть одне лише бажання почитати може спонукати його взяти квиток до Перуджі.
Читання в Італії діє на нього по-особливому розслабляюче. Перевірку пошти, вивчення нового сценарію і перегляд інтерв’ю з акторами старого Голлівуду на YouTube можна залишити і на пізній вечір. Можливо, на зворотному шляху до Лондона він злітає в Рим, своє улюблене місто, де не припиняє дивуватися тому, як історія може раптом вистрибнути на мандрівника на будь-якій вулиці.
Так, граючи Марка Антонія в “Антонії і Клеопатрі” 2018-го на сцені Королівського національного театру, він знову літав туди, щоб побувати на площі Торре-Арджентіна, де був убитий Юлій Цезар. І зазнав емоційного потрясіння. Італія взагалі країна потрясінь для Рейфа. Саме звідси шість років тому до нього прийшла роль, ніби списана з нього практично повністю, чого не траплялося з ним за всю попередню кар’єру жодного разу…
Він любить подорожувати, навіть якщо в роботі немає великої перерви. Використовує вихідні, щоб втекти з Лондона. Чи то поїздом до Парижа, чи то літаком до Греції, Йорданії або Індії. Там, у Мадх’я-Прадеш чи Махешварі, Файнс бере квиток на потяг до другого класу, щоб почуватися звичайним туристом. І все для того, щоб долучитися до чужої культури. Не для ролей, для себе.
Щоб, потрапивши в нове місце, уявити, який вигляд воно мало в минулому, якими були люди. Бо сучасний світ актора приваблює менше, а соцмережі відволікають. Особливо якщо вчиш роль до вистави за Ібсеном. А потім він повертається додому в Лондон, де живе вже сорок років і знає, певно, кожен закуток. І його історію, звісно.
У районі Шордіч, поруч із милою булочною, де він частий відвідувач, розташована його квартира, відбудована на місці покинутої меблевої майстерні. Для збереження історії в деяких кімнатах на стінах залишено оголену цеглу.
Зате в кухонній шафі жодного відчуття незавершеності: банки і коробочки виставлені за розміром і розгорнуті етикетками назовні. Як не намагався Рейф позбутися цієї безглуздої звички – прагнення до ідеального порядку – до п’ятдесяти семи років так нічого і не вийшло. Навіть знаючи, звідки вона взялася.
Його сім’я, де він був первістком, за п’ятнадцять років переїжджала щонайменше чотирнадцять разів зі сходу Англії на південь, а потім навіть до Ірландії. І впорядкованість у його квартирі – спроба зжити в собі хаос, що зароджувався в душі та їхній родині щоразу, коли батько командував, що вони вирушають у дорогу.
Дивовижним чином і музика Баха усуває в ньому нервозність і хаотичність. Слухаючи її вранці, актор не раз помічав, що день проходить гармонійніше, ніж зазвичай. Так само і з хатха-йогою. Вона допомагає акторові менше дратуватися, не форсувати події і дозволяти всьому в житті йти своєю чергою.
Останнє – варіація поради, яку він отримав від свого наставника з приводу акторської гри, навчаючись у найпрестижнішій Королівській академії драматичного мистецтва. Помітивши, що Файнс аж надто старається, той відвів юнака в сторону і сказав: “У тебе добре виходить. Але ти намагаєшся змусити події статися. Дай їм можливість трапитися”.
Цінність йоги для актора і в тому, що вона допомогла більш філософськи ставитися до конкуренції в професії, не переживати через критику. В юності він страшенно засмучувався, коли читав негативний відгук про свою роботу, хоча, чесно кажучи, за його вражаючу кар’єру таке було лише кілька разів.
Або дзвонив у паніці своїм агентам, щоб дізнатися, що сказали театральні критики після прем’єри. Вони ж йому добродушно радили завжди одне й те саме: “Випий келих “піно нуар” і заспокойся”. Мабуть, єдине, з чим не здатна впоратися навіть йога, – це боязнь Рейфа підвести людей, які на нього розраховують. Можливо, тому він уже багато років живе один…
Файнс відкладає книжку вбік – це “Сонети” Шекспіра – і дивиться на рівнину і пагорби, що розкинулися перед ним, за які падають хмари. Вдалині стоїть базиліка Святого Франциска. Він добереться до неї і на оглядовий майданчик неподалік неодмінно цього ж вечора.
Поки ж із ним його найулюбленіший автор, його найулюбленіший звук – тиша і найкомфортніший і найнеобхідніший для нього стан – усамітнення. Стан, знайомий йому з дитинства, незважаючи на постійну присутність поруч батьків, сестер і братів.
– Ти живеш, як чернець, що виграв у лотерею, – кілька років тому, гостюючи в нього, несподівано сказав брат Магнус. – Тобі не буває самотньо?
Рейф поставив перед братом на журнальний столик чашечку еспресо, сів навпроти в крісло і надовго задумався.
– Самотність корисна людям. Це час поміркувати про те, хто ти є, – нарешті вимовив він. – Але я не відчуваю себе самотнім. Мені подобається бути одному.
– Отже, ти ніколи більше не одружишся? – запитав брат.
Рейф підняв на Магнуса свої прозорі сіро-блакитні очі, які так добре знають його шанувальники, і раптом засміявся.
– Ніколи не говори ніколи, правильно? Але зараз стосунків я не хочу. Не хочу сімейної ідилії з усмішками, як на різдвяних листівках з янголятами. “Від нашої сім’ї – вашій”.
За останні роки Рейф так і не зустрів ідеального поєднання своєї “ідеальної жінки” в жодній із них: стовідсоткова впевненість у собі, навіть із легкою часткою агресії, і внутрішня сила.
Його улюблена “ідеальна жінка” в дитинстві – вродлива і тендітна Одрі Хепберн у “Моїй прекрасній леді”, фільмі, який він дивився з батьком у кінотеатрі, – залишилася далеко в минулому. Від слова “романтика” його пересмикує, а зворушує до сліз Файнса тільки мультфільм про Бембі.
– А що тебе раптом понесло в цьому напрямку? – згортає тему Рейф. – Розкажи краще, що в тебе?
У юності він знав, що не піде за стандартною схемою: одружитися і виростити купу дітлахів. Ця впевненість розбилася, звісно, об закоханість у студентку Королівської академії Алекс Кінгстон 1983 року.
Однак навіть тоді він не замислювався про одруження. Вони одружилися лише десять років потому. І це стало відомо всім виключно тому, що Рейф Файнс був на слуху в усього світу завдяки ролі в “Списку Шиндлера” Стівена Спілберга, за яку його було номіновано на “Оскар”.
Не залишилося в тіні і їхнє розлучення через чотири роки. І знову через те, що він був номінований на “Оскара” за роль в “Англійському пацієнті”. Інтерес до розриву підігрівався ще й тим, що стосунки з Алекс розсипалися вже на другому році шлюбу, бо 1995-го Рейф, граючи “Гамлета” на лондонській сцені, за якого отримав премію “Тоні”, захопився актрисою Франческою Анніс.
Вона грала Гертруду і була на сімнадцять років старша за нього. Коли Файнс розлучився і з нею 2006-го, його фотографували в компанії то румунської співачки Корнелії Крізан, то дизайнерки інтер’єрів Сірін Левендон, то Аманди Гарлек, музи Карла Лагерфельда і Джона Гальяно. І він навіть потрапив єдиний раз у житті в скандал зі стюардесою 2007 року.
Таблоїди були щасливі хоч за щось зачепитися в його убогому особистому житті і роздули історію про “секс у літаку”. Рейф нічого не коментував, продовжуючи в інтерв’ю відмовчуватися про особисте, а при спробах вивідати щось жорстко зупиняв журналістів.
Єдина жінка, про яку він говорить із задоволенням, – це його мама. А тих, хто переживає, що він самотній, заспокоює розповідями, як абсолютно щасливий запросити додому пару друзів або насолоджуватися спілкуванням з акторами на чергових зйомках. Ну чим вони не сім’я?
Якщо ж йому захочеться поспілкуватися з ріднею – вибір у нього більш ніж величезний. Крім нього, у батьків п’ять біологічних дітей плюс усиновлений син Майкл. Сестри Марта і Софі – режисери, Магнус – композитор, Джозеф – голлівудська зірка, його двійнята Джейкоб – борець за захист навколишнього середовища, а Майкл – археолог.
Іноді вони всі зустрічаються на Новий рік у Джозефа в Нью-Йорку. Хоча зі своїми племінниками Рейф міг би бачитися і частіше, але його тішить, що син Софі, дев’ятирічний Горацій, обожнює дивитися на свого дядька в ролі Річарда III на театральних підмостках. Може, хлопчик полюбить Шекспіра так само, як це сталося з ним у дитинстві?
Рейф народився 1962 року, просто перед Різдвом, в Іпсвічі, в графстві Суффолк, і отримав від батьків, Дженніфер Лаш і Марка Туістелтона-Вікема-Файнса, на додачу до довгого незатишного прізвища ще й дивне ім’я. Дивним було те, що писалося воно як “Ralph”, і мало читатися як Ральф, але виною всьому виявилася стара форма вимови буквосполучення в середині імені, і він став Рейфом.
Та й прізвище Файнс спочатку звучало як Фієннс і було отримано предками від норманів. Пізніше актор дізнався, що за батьківською лінією в його роду були не тільки вони, а й члени британської королівської сім’ї, а особисто він – восьмиюрідний кузен короля Чарльза III.
Про те, як зустрілися Дженніфер і Марк, діти знали у всіх подробицях, бо батьки, щойно чергова дитина підростала, розповідали історію знайомства знову.
– Поживши в Індії, я повернулася в Суффолк. Влаштувалася нянею до Айріс Бертвісел, паралельно закінчуючи писати другий роман, – починала мама. – І одного прекрасного дня – і він виявився кращим нікуди – вона сказала, що до неї прийде гість і вона хоче мене з ним познайомити. Ім’я йому було Марк Туістелтон-Вікем-Файнс! Господи, тільки від одного цього прізвища мене кидало в тремтіння…
– Ти подумала, що я якийсь монстр, – продовжував батько, кремезний чоловік, який працював фермером і пахнув землею. – Але була закохана з першого погляду.
– Це правда, – згадуючи, Дженніфер усміхалася. – І ось ми познайомилися, я зробила тобі омлет, і ти тут же заснув. Що було не цілком ввічливо… Однак наступного дня я сіла на свій маленький скутер і приїхала до тебе на ферму.
– І я запитав тебе, – натхненно розповідав Марк, – чи не хочеш ти чашку чаю, а ти відповіла: “Так, дякую. І шістьох дітей, будь ласка”. Ти хотіла саме шістьох!
Коли вже всі шестеро слухали вкотре батьківську розповідь, то так само сиділи, роззявивши рота, бо все в ній було казкове, хоч і не містило жодного слова вигадки.
До появи Рейфа його мама Джині встигла видати другу книжку, але опісля знаходила час лише на живопис, присвячуючи решту дітям, які народжувалися один за одним. Незважаючи на те що мати була схильна до частих змін настрою, це не позначалося на її ставленні до синів і дочок.
Вона була інтелігентна, терпляча і підтримувала інтереси дітей, будучи впевненою, що кожен повинен займатися тим, чим йому хочеться. І навіть більше – стати одержимим своєю справою. Саме мама запалила в Рейфі вогонь любові до мистецтва і творчості.
Усією сім’єю вони грали в шаради, що вже вимагало від нього певного вміння прикидатися та імпровізувати. Рейф добре й багато малював, а під настрій любив пекти із сестрами пиріжки з повидлом. Але найсильніше його захоплював іграшковий театр, який йому подарували на день народження.
Це була дуже яскрава копія вікторіанського театру, до якого можна було купити буклети п’єс “Попелюшка” та “Острів скарбів”, потім вирізати декорації та фігурки акторів, встановити їх на рейки та керувати, стоячи за сценою. Хлопчик швидко став одержимий створенням вистав і їхньою демонстрацією для публіки.
Публікою мали бути брати й сестри, і якщо вони ухилялися, Рейф по-справжньому лютував. За ці спалахи гніву сестри дали йому прізвисько Темний, хоча більшу частину часу більш усміхненого хлопчика складно було знайти. Усміхненого доброго хлопчика, який дедалі частіше хотів бути сам.
Те, як у його житті з’явився Шекспір, він пам’ятає в деталях. Джині одягла на старшого сина піджак “для парадних виходів”, і він із батьками вирушив у кінотеатр, щоб подивитися фільм “Генріх V” 1944 року, який зняв і в якому зіграв Лоуренс Олів’є. Але Рейфу було лише п’ять – йому сподобалося, але він нічого не зрозумів.
Лише коли йому було вісім, мама переказала йому своїми словами “Гамлета”, і син закидав її запитаннями. Їй на допомогу прийшла вінілова платівка, де Олів’є читав “Гамлета”. Слухаючи її, Рейф сидів на канапі в їхній вітальні не рухаючись. Він був настільки заворожений голосом, що лився через динаміки, настільки загіпнотизований ритмом і силою слова.
Хлопчик не розумів усього, і мама терпляче пояснювала йому, про що йдеться. Тоді він навіть не припускав, що може й сам стати актором, але йому чомусь дуже захотілося прочитати п’єсу вголос. Можливо, навіть скопіювати манеру Лоуренса.
Відтоді література увійшла в його життя нарівні з латиною, історією та французькою, але в математиці та спорті він був явно не сильний. Грошей у сім’ї було мало, хоча Марк і освоїв до фермерства ще й професію фотографа. Тож мама навчала дітей вдома сама, коли 1973-го вони перебралися до Ірландії.
Одинадцятирічний Рейф узяв моду доводити до інфаркту Джині своїми жартами. Плаваючи, він міг удавати, що тоне, а якось раз прибіг на роботу до їхнього сусіда і повідомив, що його дружина міняла лампочку в люстрі, але щось пішло не так і тепер вона звисає зі стелі… Сусід був розлючений, Джині пила заспокійливі.
Попри любов до Шекспіра і театру, у вісімнадцять років Рейф несподівано для батьків вирішив стати художником, вступивши до Лондонського коледжу мистецтв і дизайну Челсі. І навіть встиг провчитися там півроку.
Але одного чудесного дня його викладач приніс на заняття репродукцію картини Дієго Веласкеса “Меніни” – з дівчинкою, карликами і собакою – запропонувавши студентам зробити свій варіант знаменитої роботи. Для Рейфа це стало моментом істини: він уперше побачив, що фігури на картині були розташовані, немов актори на театральній сцені!
Тому намалював кожну з них окремо, вирізав, зробив двомірними… Не вистачало тільки вікторіанського театру, рейок і братів із сестрами як публіки. Спочатку він імпульсивно вирішив стати сценографом, але, вдивившись у фігурки, зрозумів, що хоче бути однією з них. На сцені. І бажано грати при цьому обожнюваного Шекспіра.
– Я хотів би бути актором, – прибігши з коледжу, сказав він мамі, але вона навіть не здивувалася, нібито давно чекала від сина цієї заяви.
– А ти пам’ятаєш, синку, як років зо два тому ми йшли з тобою додому після шкільної вистави “Марні клопоти кохання”, у якій ти грав, і я тобі сказала, що, якщо ти хочеш, ти можеш стати актором? – запитала тоді Джині. – Я знаю, у тебе вийде: вступай до театрального, шукай сцену, де будеш грати.
Рейф не пам’ятав тієї розмови, але мамина віра в нього спочатку катапультою закинула його 1982 року до Королівської академії драматичного мистецтва, а потім до Молодого театру в Фулхемі, де він отримав роль Ромео. Про що ще можна було мріяти?
Усю енергію він спрямовував у гру, долучаючись до роботи з дитячим ентузіазмом, якого не втратив досі. Він знаходив порятунок у ролях, почуваючись більш живим, граючи когось іншого. Згодом Рейф навчився не боятися помилок, більше ризикував і впевнено йшов уперед. У нього була вкрай важлива причина стати успішним артистом.
Однією з особливостей його мами було те, що вона нічого не приховувала від дітей. Говорила навіть те, чого їм не варто було б знати. Тож усі шестеро часто бачили її заплаканою і чули від неї: “Я хочу писати книжки, а домашнє господарство мені набридло. Та й грошей у нас немає. Марку, і навіщо в нас народилася така кількість дітей?!”
Рейф і його брати з сестрами з роками зрозуміли одне: їм усім потрібно скоріше ставати на ноги і перестати бути тягарем для батьків… Настільки величезна мотивація допомогла Файнсу стати суперзіркою Королівського національного театру і Королівського театру Шекспіра в Лондоні вже у двадцять шість років.
Коли чотири роки потому Спілберг шукав акторів у “Список Шиндлера”, йому порадили подивитися на хлопця, який блищав на британській театральній сцені. Стівен спеціально вилетів до Лондона. Там же, зустрівшись із Файнсом пізніше на пробах, голлівудський режисер побачив в артисті “диявольську сексуальність і шарм, яким він уміє керувати, стаючи за секунду абсолютно беземоційним”.
Це було те що потрібно для ролі коменданта-садиста Амона Гота. Готуючись до зйомок, Рейф вирушив до Імперського військового музею, щоб прочитати матеріали про історію нацизму, а також постійно пив пиво, щоб домогтися м’якотілості, яка була в Амоні. Щоб переконатися, що він не помилився у виборі, режисер провів фінальний етап кастингу, представивши Рейфа на знімальному майданчику у Кракові колишній ув’язненої Освенцима Мілі Пфеферберг, яка зазнавала тортур з боку Гота.
Тій знадобилося лише один раз поглянути на обличчя актора, щоб її стало безконтрольно трясти від жаху. На зйомках картини проявилася й особлива манера гри Файнса, що стала згодом його візитною карткою: він грав настільки завуальовано, що багато чого в кадрі відбувалося несподівано, лякаючи і захоплюючи одночасно.
Його мама все-таки один раз встигла побачити фільм до своєї смерті від раку в п’ятдесят п’ять років. Вийшовши з кінотеатру, вона сказала Рейфу: “Я знала, що в тебе вийде. І в тебе все вийшло”. Кінокритики насилу підбирали хвалебні епітети, говорячи про гру Файнса.
Усі як один відзначали його “мертві очі” і “гіпнотизуючу акторську гру, що жахає своєю правдоподібністю”, а оскарівські академіки визнали її гідною номінації на “Найкращу чоловічу роль другого плану”. Рейф раптово став світовою сенсацією.
Але в цьому галасі й на хвилі успіху він не зміг пережити горя від втрати Джині так, як це слід було б зробити. І шкодує про це досі. Усе, що він міг зробити тоді, щоб вшанувати її пам’ять, це опублікувати її останній роман “Кровні узи”.
Успіх у Спілберга відкрив перед Файнсом усі двері. Він міг вибирати будь-які ролі, пам’ятаючи про пораду Стівена: “Вибирай ретельно і не забувай про театр, і станеш новим Лоуренсом Олів’є”. Порівняння з кумиром його дитинства було настільки втішним, що можна було і зазнатися, але Рейфа, актора насамперед театрального, цікавили серйозні ролі, а не популярність.
Багато ж режисерів бачили в його зовнішності потенціал героя-коханця. На щастя для нього, йому пропонували не порожні романтичні дрібнички, а драми. В “Англійському пацієнті” 1996 року він зіграв льотчика, графа Ласло Алмаші, в компанії з Крістін Скотт Томас і Жюльєтт Бінош. Цікавий штрих: Рейф наполягав, щоб гримери наносили “обгорілу шкіру” йому на все тіло, хоча знімали тільки обличчя.
У “Кінці роману” 1999 року з Джуліанною Мур, фільмі про одержимість і кохання, саме Файнс допомагав розряджати обстановку на зйомках екранізації книги Грема Гріна. Робив Рейф це так: у любовних сценах, коли спантеличений режисер дивився в розгубленості на парочку, Файнс весело заявляв: “Не знаєш, що робити? Я тобі підкажу. Для початку зніму-но я штани!”
Коли всі реготали і були готові працювати, актор серйозно додавав: “Ви не подумайте чого, я роблю це виключно заради любові до мистецтва!” Після цих зйомок Мур не раз заявляла, що Файнс – її улюблений партнер у кіно. Мабуть, тому що любив мистецтво так самовіддано. Заради любові до мистецтва того ж року він знявся у своєї сестри Марти в “Онєгіні”…
І хоча кохання на екрані він грав геніально, йому хотілося ролей, які б вивертали його навиворіт. І, щоб вони нарешті прийшли до нього, йому знадобилося відмовлятися від ролей коханців заміжніх жінок або шалено закоханих.
Він зіграв шизофреніка у Девіда Кроненберга в трилері “Павук” і маніяка Френсіса Долархайда у фільмі про Ганнібала Лектера “Червоний дракон” у 2002-му. Обидві ці ролі підготували глядачів до його тріумфальної появи в “Гаррі Поттера і Кубку вогню” в моторошному образі Лорда Волдеморта.
І за те, що це сталося, шанувальникам романів Джоан Роулінг варто дякувати його сестрі Марті, у якої на той час було вже троє дітей і вона знала, про що говорить. Розмовляючи з нею телефоном, після того як отримав пропозицію зіграти Темного Лорда, Рейф нібито між іншим сказав, що не впевнений, чи варто погоджуватися, і взагалі-то, швидше за все, він відмовиться.
– Не знаю… Це дитячі книжки, а я з дітьми якось не дуже… Книжок я цих, до речі, не читав. Це, м’яко кажучи, не моя література, – міркував Файнс.
– Що?! Та ти що! – раптом буквально закричала на нього Марта. – Ти не розумієш, від чого відмовляєшся. Це піднесе тебе до небес серед зовсім іншої аудиторії, та й навіть без цього, повір, що це роль-мрія.
П’ятирічний хлопчик, син редактора на зйомках “Гаррі Поттера і Кубка вогню”, нічого не знав про те, що для актора це роль-мрія. Та й узагалі не зрозумів, що Рейф – актор. У балахоні Волдеморта, з поголеною головою і зі своїм носом на обличчі, який потім прибрали на комп’ютері для більшої зловісності, він проходив повз цього хлопчика і його мами. Їй Файнс посміхнувся, йому ж серйозно подивився в очі… Хлопчиська не могли заспокоїти цілу годину. Він плакав не перестаючи, а Рейф у цей час радів: “Ефект є! Значить, роль виходить!”
Рейф полюбив свого героя, продовжив грати його в наступних фільмах і ні на секунду не пошкодував, що погодився. Окремо ж завжди стояли зустрічі з маленькими і дорослими шанувальниками Гаррі Поттера на прем’єрах вже інших його фільмів або просто на вулицях.
Файнс обчислює їх безпомилково: спочатку вони бояться подивитися йому в очі, потім не можуть відвести погляд, увесь цей час очікуючи від актора підкресленої холодності і навіть, можливо, деяких ознак садизму, спрямованих особисто на них. Але зрештою лякаються, коли актор, нервуючи сам, їм посміхається без жодного злого наміру, неодмінно погоджуючись зробити селфі та відповісти на запитання.
Однак хоч як намагається Рейф посміхнутися широко і по-доброму, все одно виходить посмішка чи то хлопчика, чи то маніяка-вбивці. І з цим він нічого не може вдіяти. Як і з тим, що граючи Волдеморта, Рейф до такої міри зненавидів грим на своєму обличчі, що почав відмовлятися від ролей, де він передбачався. Втім, як і зарікся після 2011 року грати тих, хто хоч найменшою мірою може ненароком налякати дітей, а також їхніх батьків.
На щастя, для ролі Гаррета Меллорі, нового “М”, очільника МI-6 у бондіані, або, як жартували актори на майданчику, “нової Джуді Денч”, не потрібен був грим. Хоча, чесно кажучи, перша поява Рейфа у фільмі “007: Координати “Скайфолл”” у 2012-му і не була найприємнішою. Для Бонда.
Цікаво те, що це був другий раз, коли його покликали в бондіану. Перший раз був 1997 року. Незважаючи на те що в цій ролі вже блищав Пірс Броснан, Файнсу запропонували взяти на себе саме головну роль. Тоді він уперше в житті по-справжньому пошкодував, що все дитинство і молодість був нікчемним спортсменом, бо ця роль була його справжньою мрією.
Батько водив його до кінотеатру на фільми про агента британської розвідки з восьмирічного віку – і хлопчисько був одержимий ним. Але режисер Сем Мендес бачив його вже в ролі саме “М”. Рейф же помічав у ролі Меллорі самого себе. Подібність була безпомилковою: Гаррет такий самий одинак, як і він. Однак на цьому вона закінчувалася.
До ролі, запропонованої йому італійським режисером і немов списаної з нього, залишалося кілька років, а до персонажа, який позначив перелом у кар’єрі Рейфа Файнса, лише рік…
Він ловить себе на тому, що рядки сонетів, які він знає напам’ять, пливуть перед очима. Італійська глухомань не тільки сприяє безтурботному читанню, але може бути й занадто розслаблюючою. Актор відкладає книжку вбік і потягується – саме час пройтися до вечері до базиліки та вийти на оглядовий майданчик, щоб знову помилуватися тим, як осіннє італійське сонце ховається за обрієм.
З американським сценаристом і режисером Весом Андерсоном, відомим своїми оригінальними фільмами, вони теж по-справжньому роззнайомилися лише в Італії на віллі у спільного приятеля в Тоскані 2010 року.
До цього тільки мигцем бачилися на кінофестивалях. І нарешті опинилися поруч за столом, і Рейф наважився показати Весу начерки фільму – він збирався знімати дебютну картину як режисер.
Звичайно ж, це був Шекспір, сучасна версія “Коріолана” з ним, Джерардом Батлером, Джессікою Честейн і Ванессою Редгрейв. Андерсон дав акторові кілька слушних порад, і вони обмінялися контактами.
На подив Файнса, наприкінці 2012 року він отримав від Веса листа. “Ось мій новий сценарій, – писав той. – Просто вибери роль, яку ти хотів би зіграти”. Зрозуміло, за стільки років у професії актора вже ніхто на ролі не пробував. Його просто запитували, чи не зробить він честь взяти участь у фільмі, але щоб ось так?
Рейф був розбурханий і наляканий: неймовірно стильна, але абсурдна до безглуздості трагікомедія – і він? Його раніше ніколи не запрошували і в звичайні комедії. За кілька днів Файнс відповів режисерові, який чомусь вірив, що він органічно впишеться в його фільм: “Дорогий Весе, чи буде дуже нескромно, якщо я виберу найголовнішу роль – мсьє Густава, старшого консьєржа?”
На подив глядачів, ця роль ніби була написана спеціально для Рейфа Файнса. Від примари Волдеморта і тим паче Амона Гота в чарівному і смішному мсьє з вусиками не залишилося й сліду. Було навіть трохи дивно: невже всі ці ролі грав один і той самий актор?
Так само подумав і італійський режисер Лука Гуаданіно, побачивши трейлер “Готелю “Гранд Будапешт””. Йому довелося поглянути на екран двічі, щоб переконатися, що це справді Файнс – актор, у якого він був закоханий зі “Списку Шиндлера”, захоплювався ним і мріяв колись зняти у себе. На столі в італійця лежав сценарій “Великого сплеску” – драми, де головний герой за віком якраз підходив Рейфу…
Якби не трейлер Андерсона, Файнс був би останнім актором, якому Лука запропонував роль, навіть за великої любові до нього. Адже Гаррі Гоукс – яскравий, емоційний і чарівний екстраверт-провокатор і музичний продюсер, який говорить без угаву, але при цьому не позбавлений меланхолійності.
Він з’являється раптово зі своєю дорослою сексапільною донькою, на яку Лука вже намітив Дакоту Джонсон, на італійському острові Пантеллерія в Середземному морі в гостях у колишньої коханої, рок-співачки, роль якої дісталася улюбленій актрисі Гуаданіно Тільді Свінтон, та її коханця, щоб зруйнувати їхню ідилію. Цей персонаж був настільки далекий від усього, що Файнс грав раніше…
Лука і Рейф зустрілися в Лос-Анджелесі, куди режисер прилетів спеціально для цього. Усю зустріч у ресторані Файнс дивився італійцеві прямо в очі, не відриваючись. Інший би здрейфив, але не Гуаданіно. Віддавши акторові сценарій, він був упевнений, що якщо і почує відповідь від нього, це буде не раніше, ніж місяці через три.
Через два дні Луці повідомили, що Рейф хоче бачити його знову, але вже в Нью-Йорку. Режисер вилетів туди і був винагороджений. Його зустрів зовсім інший Файнс – у прекрасному настрої, хоча й трохи насторожений.
– Я хочу це зробити, – одразу погодився актор. – Але в мене запитання: звідки ви так добре мене знаєте?
– Вас? – не зрозумів Гуаданіно. – Я не знаю вас, містер Файнс.
– Будь ласка, називайте мене Рейф, – він усміхався. – Річ у тім, що в Гаррі я бачу стільки схожості з собою, як не бачив у жодному зі своїх персонажів. Розумієте? Ніколи! Ба більше, раніше мені ніхто навіть не намагався пропонувати такі ролі. Мабуть, я занадто добре грав протилежних йому, що склався певний стереотип…
– Мене не цікавить, що ви грали, – пояснював йому Лука. – Хоча, як я вам уже розповідав, ви мій улюблений артист і я вами захоплююся. Обираючи акторів на конкретну роль, я довіряю виключно своїй інтуїції і звик працювати з тими, кого люблю. Тому, мені здається, все у нас вийде.
– А ви знаєте, що мене особливо зачепило в сценарії? Момент, коли Гаррі танцює під пісню The Rolling Stones “Emotional Rescue”, – емоційно жестикулюючи, ділився актор, абсолютно втрачаючи в такі моменти своє легке заїкання. – Як ви здогадуєтеся, танці теж для мене в новинку… Але мені страшенно хочеться це зробити!
Коли вони зустрілися наприкінці липня 2014 року на острові Пантеллерія, Лука був вражений, наскільки дійсно Рейф нагадує свого героя. Наскільки інтелігентна і тепла, весела і сміхотлива він людина. Той же, своєю чергою, був закоханий у стиль роботи Гуаданіно та навчався в нього всі вісім тижнів: дивовижній красі зйомки та спонтанності на майданчику.
Готуючись до танцю, Файнс заручився підтримкою хореографа і тренувався на самоті, щойно видавалася вільна хвилина. Тоді ж уся знімальна група побувала на концерті гурту The Rolling Stones, які, за дивовижною випадковістю, якраз виступали в Римі.
І завдяки тому, що Рейф багато років був товаришем Міка Джаггера, після концерту Луці та йому вдалося уточнити у музикантів деталі запису їхніх пісень, необхідні для сценарію…
Актор стоїть на оглядовому майданчику і явно собі уявляє, що десь там, вдалині, є цей острів, на якому він був такий щасливий два місяці шість років тому. Він часто думає і про те, як багато випадковостей призвело до того, щоб він зіграв цю роль. Що було б, якби він не зустрівся з Весом у Тоскані, а Лука потім не побачив трейлер? Ця робота точно пройшла б повз нього, і він би засмутився.
Але Файнс би не засмутився, якби не знявся в ромкомі “Пані покоївка” 2002-го з Дженніфер Лопез, де грав успішного політика, який закохався в покоївку. Негативний осад після участі в цьому проекті залишився ще й тому, що під час промокампанії його підставили агенти Лопез, продавши таблоїдам фото, де він прощається з Дженніфер на вулиці після дружньої вечері.
Над знімком гримів заголовок: “Новий роман Джей Ло!” Рейф був розлючений. Через кілька років він натрапив на статтю про найкращі ролі співачки і посміхнувся, побачивши там їхній фільм. Щоправда, далі було написано: “Хоча Рейф Файнс там виглядав радше як серійний вбивця, а не шалено закоханий”. Добре, що в нього є багато пристойних ролей, якими він, навіть не бажаючи цього, вже запам’ятався глядачам. Мама була права – у нього вийшло. Якщо вже художником йому не судилося стати…
Малювання він в останні роки закинув, використовуючи любов до живопису лише у своїй режисерській роботі. Знімаючи фільм “Невидима жінка” 2013 року, про кохання Чарльза Діккенса до пані, яка була значно молодшою за нього, він зіграв письменника, а на роль коханої обрав Фелісіті Джонс.
Багато сцен фільму він з оператором намагався зняти як ожилі полотна, але особливо йому вдалася сцена скачок. Рейфа надихнула картина Вільяма Пауелла Фрайта “День дербі”. А у фільм про юність Рудольфа Нурієва “Біла ворона” 2018-го на головну роль він запросив артиста балету, харків’янина Олега Івенка, залишивши собі роль його викладача. У сцені в Луврі Файнс спеціально посадив головного героя навпроти полотна Теодора Жеріко “Пліт Медузи”, щоб відобразити в кіно одну зі своїх улюблених картин.
Якби у Рейфа була можливість змінити долю, він не став би нічого змінювати. Лише трохи шкодував, що не навчився грати на скрипці, як Магнус, або як брат Джейкоб не став захисником природи. Що на нього чекає в далекому майбутньому, Файнс не знає. Та якщо йому зателефонує Лука – або який-небудь інший режисер з таким же палючим поглядом – і запропонує щось, чого він не грав раніше, він не чекатиме і двох днів.
А потім Рейф поїде подорожувати – в Антарктику або до моря, до Ірландії, де минуло його дитинство. Але це буде потім. Зараз же, у п’ятдесят сім, він обирає сьогодення – у всіх сенсах цього слова. І намагається не жити очікуваннями…
Рейф дивиться на величезне вечірнє небо над ним і опускає погляд на обрій, за який ось-ось сховається осіннє італійське сонце поруч з Ассізі. І в цю хвилину йому важливий лише момент. Тут і зараз. Тому що в душі він насправді Гаррі Гоукс, щасливий і вільний, який танцює в шортах, сорочці нарозхрист і босоніж на краю обриву з видом на Середземне море під пісню The Rolling Stones. І якби йому прямо цю хвилину вдалося скупатися оголеним у цьому самому морі, він був би абсолютно щасливий.
Фото: Getty Images/Global Images Ukraine, East News
Дивіться також:
Тільді Свінтон – 63 роки: історія найнезвичайнішої зірки Голлівуду
Алісса Мілано: історія найсексуальнішої зірки серіалу “Зачаровані”