11 серпня день народження святкує Віола Девіс. Талановита акторка, одна з небагатьох, хто має чотири найбільші премії , так званий ЕГОТ – “Еммі”, “Греммі”, “Оскар” і “Тоні”, вона вигризала свій успіх, виборювала неймовірним трудом. Іноді, як для ролі у фільмі “Королева-воїн”, – трудом фізичним. Бо донька покоївки і конюха не могла розраховувати на зв’язки батьків.
Через що довелося пройти Віолі Девіс, щоб здійснити свою американську мрію, досліджував “Караван історій“.
– Цукерочко, ти знову про щось своє задумалася? – внутрішній монолог Віоли Девіс порушив її тренер Майкл. – Скільки можна казати: не відволікайся під час занять, будь зосереджена на своєму тілі, на русі, на диханні. А ти витаєш у хмарах. Про що думаєш?
Віола зніяковіла. Щоразу, коли вона виконувала відточені до автоматизму вправи в тренажерному залі, репетирувала і свою оскарівську промову, щоб не нудьгувати. Це була, з одного боку, гра, а з іншого… Віола ніби програмувала себе на перемогу. І небезпідставно: акторка мала вже дві номінації на премію Американської кіноакадемії і всі їй пророкували третю – за роль другого плану у фільмі “Огорожі”.
– Вибач, Майкле, – перепросила Віола. – Ти тільки не смійся, я думаю, про що б сказала, якби мені все-таки вручили “Оскар”. Якщо чесно, тільки одна думка про це спонукає мене не тільки працювати на знімальному майданчику з подвоєною силою, а й тренуватися. Уявляю себе на сцені театру “Долбі”: у шикарній сукні, у руках у мене статуетка, на очах сльози, я виголошую проникливу промову, і опісля у всіх присутніх у залі теж зволожуються очі…

– Ну ось, знову цей погляд, – зітхнув Майкл. – Віоло, це все прекрасно, але такі мрії відволікають тебе від занять фітнесом. І якщо навіть ти отримаєш “Оскара”, то вийдеш на сцену, загорнувшись у штору, бо жодна з шикарних суконь на тебе не налізе. (Майкл умів бути жорстоким.) А взагалі в тебе є всі шанси отримати його: ти чудово зіграла в цьому фільмі з Дензелом Вашингтоном! Як же він називається? “Огорожі”! А яка ти крута в “Загоні самогубців”! Я вже не кажу про серіал “Як уникнути покарання за вбивство”, у мене прямо дух захоплює, яка ти там сексі! Часто думаю: щастить же тобі, в таких класних фільмах знімаєшся.
– Щастить? – Девіс важко зітхнула. – Майкл, цього слова немає в моєму лексиконі.
…Віола часто думала про те, і звідки тільки в неї, маленької дівчинки, народженої в бідній сім’ї покоївки і конюха, виникла думка стати актрисою? Які в неї були шанси на те, щоб прославитися і домогтися успіху? Нульові! Писаною красунею її назвати було не можна. Яскраво вираженого комедійного таланту, як у її улюбленої Вупі Голдберг, не спостерігалося. Та й можливість пробитися в перші ряди голлівудських актрис була мінімальна.
Хоча… Незважаючи на те, що та ж Вупі Голдберг користувалася великою популярністю і навіть стала володаркою “Оскара” свого часу, в Голлівуді існувало негласне правило: актрисам афроамериканського походження діставалися другорядні ролі, а до часів, коли в Америці буде темношкірий президент, було ще далеко. І добре б вона народилася в нехай і “чорній”, але заможній родині. А з її родоводом про зіркове життя доводилося тільки мріяти…

Віола була п’ятою з шести дітей у родині. На світ вона з’явилася спекотного серпневого дня на фермі своєї бабусі в Сент-Меттьюс у Південній Кароліні. Але пізніше батьки переїхали в Род-Айленд.
Коли у свідомості Віоли спливали спогади дитинства, вони нагадували кадри старих фільмів. Ось вона, п’ятирічна, у сукні з потертими манжетами й акуратною латкою на рукаві (Віола завжди доношувала речі старших дітей), сидить на лавці біля ґратчастого паркану з прутами, з’їденими іржею, і спостерігає за перехожими, які поспішають або повільно плентаються їхньою вулицею. Містер Морган – самотній сивий дідусь, що живе через два будинки, – човгаючи ногами, бреде у своїх дідівських справах. Він завжди бурмоче під ніс ім’я своєї покійної дружини…
А ось дві дівчини – набагато старші за Віолу – зі збитим у шапку волоссям, із блакитними тінями на повіках і рожевою помадою на губах, проходячи повз паркан, зазирають на подвір’я. Напевно, сподіваються побачити старшого брата Віоли – першого красеня в окрузі. Або ось місіс Паркер і місіс Джексон сповільнили крок біля їхнього будинку і почали перешіптуватися. Віола завжди мала гарний слух і чітко розрізняла слова сусідок-перешіптувальниць.
– Вічно в цих Девісів діти голодні, – голосила місіс Паркер. – Он одна сидить – худа як тростинка, напевно, зовсім знесилилася від голоду.
– Так, – погоджувалася місіс Джексон. – І навіщо заводити шістьох дітей, якщо не можеш прогодувати? Моя онука з однією з дочок Девісів навчається в одному класі. Так вона каже, що дівчинка весь час в обносках ходить. Ніколи не бачила на ній нової речі. І теж голодна постійно.
– Може, цю крихітку погодувати? – спохватилася місіс Паркер, поглядаючи на нудьгуючу Віолу. – У мене якраз персик є, задешево купила. Дівчинко, – літня жінка звернулася до Віоли, – хочеш персик?
І простягнула їй незрілий плід. Віола не зрушила з місця, дивлячись впритул на “добру” сусідку. А потім показала тій язик і швидко втекла в будинок.
– Невдячна! – понеслося вслід Віолі. – От і роби цим Девісам добро!

Віола, так само як і всі її брати й сестри, не раз чула образливі слова – від сусідів та їхніх дітей і онуків, у школі, у магазині, на заправці… Але батьки, тяжко працюючи, хоч і не могли забезпечити достаток своїм дітям, зуміли оточити їх такою турботою, добротою й увагою, що захищали їх, наче броня, від косих поглядів та уїдливих слів недоброзичливців.
Після скромної вечері, що складалася найчастіше з бобів і кукурудзи, велике сімейство розташовувалося у вітальні. Щоб зайняти дітей і, головне, зблизити і здружити їх, батьки придумували ігри. Точніше, це були не зовсім ігри у звичному розумінні: вони більше нагадували вистави. Зазвичай починав батько – сідав у крісло, закурював слухавку і розповідав історію, довгу і плутану, з подробицями і розлогими ремарками…
Коли Віола подорослішала, їй подобалися фільми Квентіна Тарантіно – у них герої теж часто розмовляють так само, як колись її тато. А тоді, в її дитинстві, він згадував своє, ще бідніше, ніж у Віоли та її братів і сестер, юнацтво, про те, як непросто чорним було виживати, про тяжкі часи Великої депресії, про гангстерів та бутлегера, про те, як зустрів маму, про те, як з’явився на світ кожен з їхніх улюблених дітей… Віола завжди слухала ці оповідання, затамувавши подих, в усій мальовничій красі відтворюючи в уяві картини з минулого…

Але не завжди батько був головною дійовою особою домашніх посиденьок: діти теж брали в них активну участь. Вони всі разом вигадували історії з улюбленими героями – вигаданими або такими, чиї прототипи існували в реальності (ті ж місіс Паркер і місіс Джексон), – і записували їх. Потім шили костюми, а частіше споруджували їх із повсякденних речей і розігрували ці історії в особах. Віолі найбільше подобалися такі розваги: у неї добре виходило копіювати знайомих, вона могла розсміятися будь-якої миті та розридатися без приводу… А коли благала зглянутися, дивлячись своїми величезними очима, встояти не міг ніхто.
– Віоло, та ти актриса! – часто повторювала мама після чергового виступу доньки – так і приклеїлося до неї це домашнє прізвисько, а потім стало долею.
Не дивно, що в школі Віола навчання за загальноосвітньою програмою поєднувала із заняттями в драматичній студії – і тут проводити час їй подобалося значно більше, ніж за партою, вивчаючи хімічні рівняння або завдання з алгебри. Вона виявляла таке завзяття і так талановито грала, що їй навіть призначили спеціальну стипендію.
Коли Віола закінчувала школу, ніхто не сумнівався, що вона буде актрисою. Вона вступила до коледжу, а потім переїхала до Нью-Йорка, де стала студенткою престижної Джульярдської школи – одного з найкращих навчальних закладів Америки в галузі мистецтва і музики.
– …А взагалі-то, так, щастить, – бурмотіла собі під ніс Віола, перетравлюючи слова Майкла.
Тренер дав їй завдання – крокувати біговою доріжкою. У її п’ятдесят здійснювати забіги вже небезпечно для здоров’я. Тому вона монотонно крокувала, а в голову в цей час лізли різні думки…
– Та й справді, щастить, – продовжила свої роздуми актриса. – Мама в моєму віці стерла пальці, прибираючи в чужих будинках, де працювала покоївкою. Від важкої роботи її ноги були як колоди, і все, про що вона мріяла, – виспатися. Я на її тлі просто улюбленець долі!

Ну так, під час навчання і в коледжі, і особливо в Джульярдській школі їй довелося працювати не покладаючи рук, ночами безперервно вчити ролі, репетирувати по кілька годин без перерви, але хіба це праця порівняно з тим, як працювали її батьки? Віолі дуже пощастило: її прийняли до престижного навчального закладу. А за часів її прабабусі навіть на ґанку постояти не пустили б… І з кар’єрою теж пощастило – йшла як по маслу. Не дарма ж у Девіс було прізвисько в акторському середовищі – Королева Епізоду.
На багато років цей ярлик приклеївся до неї, і позбутися його виявилося непросто. Починала Віола з маленьких ролей у поліцейських драмах, потім була невелика робота у фільмі “Сутність вогню”, де вона зіграла з Сарою Джессікою Паркер і Тімоті Гаттоном. А далі по накатаній – ролі поліцейських, юристів, медсестер… Іноді Віолі здавалося, що ця низка одноманітних образів не закінчиться ніколи і вона так і не вирветься з порочного кола другорядних персонажів.
З іншого боку, Віола завжди була тверезомислячою дівчиною. Вона усвідомлювала, що не була витонченою красунею, як Геллі Беррі, і роль подруги Джеймса Бонда їй не світить. І такого комедійного таланту, як у Вупі Голдберг, теж не мала. Клоунада і бравада завжди в ціні і подобаються публіці. Але Віола знала: вона – інша, вона – драматична актриса. Можливо, як Бетт Дейвіс або Меріл Стріп. І коли-небудь її талант розгледять і оцінять у Голлівуді. Колись. Може бути. Ймовірно.
Але чекати Віола не могла, тому погоджувалася грати в малобюджетних проєктах. А драматичний талант реалізовувала в театрі. Та так вдало, що ставала володаркою престижних нагород. У 2001 році отримала театральні премії Tony і Drama Desk за виставу “Король Хедлі II”. У 2004-му – знову Drama Desk за бродвейську постановку “Нижня білизна”. А 2010-го – другу премію Tony за виставу “Огорожі”.

Згодом і серйозні кінорежисери змінювали своє ставлення до Девіс. Стівен Содерберг давав їй хоч і як і раніше невеликі, але яскраві ролі у фільмах “Поза увагою”, “Трафік”, “Соляріс”. Водночас у телесеріалах їй довіряли вже більші – у науково-фантастичному “Місті майбутнього” і кримінальному “Закон і порядок. Спеціальний корпус”.
З кожною новою роллю її майстерність зростала і одного разу досягла практично досконалості. Вона так блискуче зіграла епізод – роль матері учня католицької школи – у стрічці “Сумнів”, де її партнерами були сама Меріл Стріп і Філіп Сеймур Гоффман, що отримала номінацію на “Золотий глобус” і “Оскар”. Потім були “Лицар дня” з Томом Крузом і Камерон Діас та “Їж, молись, кохай” з Джулією Робертс. І за кілька років знову перемога – номінація на “Золотий глобус” і “Оскар”, але вже за головну роль – покоївки, афроамериканки Ейбілін Кларк, яка працює в будинку білих господарів у 60-ті роки минулого століття. Тут вона стикається з расовими забобонами і намагається з ними боротися.
– Я впевнена, що у моєї героїні сильний материнський інстинкт. Як і в моєї мами. Вона каже, що з чотирьох років знала, як піклуватися про дітей. У неї було сімнадцять братів, сестер і кузенів, – згадувала Віола про роль у “Прислузі”.
Може, тому ця роль і вдалася, що була особливо близька актрисі. І ще вона виявилася початком нового щасливого творчого етапу в кар’єрі Девіс. Начебто режисери нарешті розгледіли в ній талант, немов завіса спала з їхніх очей – і в акторці, яка вічно грала на другому плані, вони побачили величезний потенціал. І тут Віолі вже по-справжньому пощастило: вона раптом виявилася затребуваною, потрібною, просто нарозхват. Хоча вона ніколи не забувала, через що їй довелося пройти. Як довго вона почувалася тією самою дівчинкою, що сидить на лавці біля рідного дому. Повз проходять люди – продюсери, режисери, актори, але ніби не помічають її. І ось нарешті вона змусила звернути на себе увагу.
Вона чітко пам’ятає той лютневий день 2014 року. Це був один з небагатьох вихідних, який вона хотіла провести з сім’єю. Прокинувшись раніше, вирішила приготувати сніданок, адже останнім часом через божевільний графік зйомок їй рідко це вдавалося. Зварила каву і збиралася приготувати омлет, як раптом пролунав різкий дзвінок телефону. Від несподіванки вона впустила яйце на підлогу і подумала: “Кому це не спиться в таку рань?” Актриса ще не знала, що попереду доленосна розмова.

– Люба, я тебе не розбудила? Це Шонда Раймс.
Почувши ім’я однієї з найвпливовіших телевізійних сценаристів і продюсерів, Девіс напружилася. Якщо Шонда зволила особисто поговорити з нею, справа серйозна.
– Ні, ні, – якомога м’якше сказала Віола. – Звісно, не розбудила. Але зате заінтригувала.
І тут Раймс без зайвих реверансів повідомила Девіс, що пропонує їй головну роль у серіалі, підготовка до зйомок якого в самому розпалі. Головна героїня (її, на думку Шонди, і повинна була зіграти Віола) Анналіз Кітінг, адвокат і професор юриспруденції, викладає студентам університету Філадельфії курс кримінального права під назвою “Як уникнути покарання за вбивство” і незабаром надає їм можливість перевірити знання на практиці.
– А ти впевнена, Шондо, що я підійду для цієї ролі? – уточнила Девіс. – Ця Анналіз – жінка активна, впевнена в собі, навіть агресивна особа. А я найчастіше грала чорних жінок із непростою долею.
– Люба, я повністю впевнена в тобі і бачу тільки тебе в цій ролі, – парирувала Раймс. – І знаєш чому? У тебе унікальний талант перевтілення. Скільки в тебе епізодичних ролей – і в кожній ти різна. Можеш зіграти і втомлену від життя домогосподарку, і сексуальну красуню, і в кожному образі переконлива.
І Шонда виявилася права: за роль у серіалі Девіс отримала премію Гільдії кіноакторів США, Emmy і номінацію на “Золотий глобус”. Фортуна поки що вірна Віолі, і ролі в “Загоні самогубців” і в драмі “Огорожі” тому підтвердження.
– …Все, Віоло, час сходити з дистанції! – Майкл стояв біля бігової доріжки, якою вже понад півгодини крокувала актриса, і жестом показував, що час закінчувати. – На сьогодні вистачить. Якась ти задумлива цього разу. Зустрінемося завтра тут же, Шоколадка.
– Дякую, Майкл, – зітхнула Девіс, – і за тренування, і за Шоколадку…
Мабуть, Майкл був одним із небагатьох її знайомих, кому Віола дозволяла подібну фамільярність. І хоча за своє життя вона чула на свою адресу такі ось коментарі з приводу кольору її шкіри, починаючи від безневинних “шоколадка” і “сніжинка” і закінчуючи образливими, так і не змогла до цього звикнути. І не збиралася.
На кастингах їй часто відмовляли не тому, що вона менш талановита, ніж інші актриси. Вона розуміла, що, якби в неї був інший колір шкіри, все склалося б інакше.

Віола готова була пожертвувати кар’єрою, але тільки не йти на компроміси, коли справа стосувалася расових питань. Але її віра та наполегливість у відстоюванні своїх ідеалів принесли результат: Віола Девіс стала першою афроамериканською акторкою, що здобула премію Emmy за найкращу жіночу роль (у драматичному серіалі “Як уникнути покарання за вбивство”) та стала однією з десяти акторок-троамериканок, номінованих на “Оскара” в категорії “Найкраща жіноча роль”.
– Єдине, що тримає мене в кінобізнесі, – це надія, що темношкірі жінки в ньому потрібні, – каже Девіс. – Щоразу, коли молоді афроамериканки пробуються на роль, яка не пов’язана з національною специфікою, спробуйте оцінити їх неупереджено і зрозуміти!
…Віола вийшла із залу. Насамперед вона дістала телефон і побачила, що її коханий чоловік Джуліус дзвонив дванадцять разів! Разом вони вже понад десять років. До цього – а одружилися вони, коли Девіс було вже тридцять вісім років, – вона вела холостяцьке життя. І цей факт теж був предметом пліток.
Справді, коли чоловік не одружується до такого віку, ніхто й уваги не зверне. А Віолу долали неприємними запитаннями всі – від рідних і друзів до колег і репортерів. А вона не збиралася розмінюватися на дрібниці: з одного боку, улюблена робота забирала багато часу, а з іншого – Девіс чекала зустрічі зі справжнім чоловіком.
І одного разу зустріла – актора Джуліуса Теннона, який старший на дванадцять років. А шість років тому вони з чоловіком удочерили прекрасну дівчинку і дали їй чарівне ім’я Дженезис, яке перекладається як “зародження”.
– Любий, що трапилося? Я була на тренуванні, не могла говорити. Як Дженезіс? З тобою все нормально?

– Так, у нас усе гаразд, люба, – із хвилюванням у голосі промовив чоловік. – Я хотів тобі повідомити про інше. Оголосили номінантів на “Оскар”. У вашого з Дензелом Вашингтоном фільму “Огорожі” – чотири номінації. І в тебе – на “Найкращу роль другого плану”. Вітаю, кохана, і вірю, що цього разу ти отримаєш чортову статуетку!
– Промову я про всяк випадок уже приготувала, – засміялася Віола. – І фігуру теж підкачала. Значить, залишилося тільки сукню вибрати. Слід поквапитися!
…І справді, поквапитися слід було. Свій “Оскар” Віола отримала.
Фото: Getty Images
Дивіться також:
Вітні Г’юстон: коханці і коханки, життя і смерть золотого голосу