![Журнал \](https://karavan.ua/wp-content/uploads/2022/07/Karavan_logo.png "Журнал \"){kind=logo}
![Журнал \](https://karavan.ua/wp-content/uploads/2022/07/Karavan_logo_white_.png "Журнал \"){kind=logo}
13 січня 1887 року в Тульчині на Вінниччині народилася Соня Калиш. Проте прославилася вона далеко від місця народження і під іншим ім’ям – Софі Такер, королева бурлеску, екстравагантна американська комедіантка і співачка.
Її прихильницею була королева Нідерландів Вільгельміна, із Єлизаветою II Софі чаювала у Букінгемському палаці, дружила із засновником і першим директором ФБР Едгаром Гувером – і водночас із Аль Капоне, із яким Софі частенько різалася в карти і вигравала.
В день народження єврейки з України, американської зірки, гумористки і містифікаторки Софі Такер “Караван історій” розповідає про її неймовірне життя, варте екранізації в Голлівуді.
– О, хто до нас завітав! Божественна Софі Такер! – ступаючи назустріч знаменитій артистці, промовив господар світської вечірки і шанобливо поцілував гості руку. – Останнім часом я бачу вас лише з залу для глядачів, а так хочеться дізнатися, як ви поживаєте.
– Прекрасно! Стала ще товщою та популярнішою! – засміялася Софі і погладила свої круті боки. – Втім, я вже й не пригадаю, коли була худою і невідомою.
У відповідь на це тендітна, елегантна і сліпуче вродлива дружина господаря заходу видавила з себе короткий смішок. З такою екстравагантною дамою, як Софі Такер, варто було підтримувати добрі стосунки. Вона збирає величезні зали, знімається в кіно, веде своє шоу на радіо, випускає платівки… А головне, цю гостру на язик пампушку обожнюють усі. З нею спілкуються навіть королі та президенти! І як їй тільки це вдається?
Секрет був простий: Софі Такер мала неймовірну харизму, любила людей і навіть у найвищих колах залишалася собою. А ось громадську думку артистка ігнорувала. Повнота? А чого тут соромитися? “Ніхто не любить товсту дівчину, але як же товста дівчина може любити!”, “Я не хочу худнути”, – співала вона, акомпануючи собі на піаніно.
Вирушаючи в турне Англією, зазвичай жвава актриса страшенно хвилювалася. Це був перший виїзд за кордон і передбачити реакцію зарубіжної публіки було неможливо. Але лондонці зустріли її плакатами «Ласкаво просимо, Софі!», «Такер – головна єврейська актриса Америки!», і Софі одразу ж заспокоїлася. Та що там, її просто розпирало від гордості! Пізніше, виступаючи у знаменитому нічному клубі «43», куди часто навідувалися члени королівських сімей, Софі Такер уже почувалася майже як удома. А коли за чотири роки виступила перед королем Георгом V і королевою Мері, то і просто викликала фурор.
Вкотре приїхавши в Лондон, вона не застала монарха в живих. Зате познайомилася з його сином Георгом VI. А коли і цей король помер і його дочка, принцеса Елізабет, стала королевою Єлизаветою II, то тепер уже вона запросила знамениту артистку в Букінгемський палац випити чашку чаю. Софі сиділа і милувалася королевою. Пряма спина, кремова сукня зі щільного шовку, яка підкреслює тонку талію і високі груди, білі човники на невеликому підборі і бездоганна зачіска.
– От би й мені таку фігуру! – порушивши всі правила палацового етикету, зітхнула Софі. – Але я навіть дитиною була пампушка.
– А мене, навпаки, ніяк не могли відгодувати, так і залишалася худорлявою. А зараз доводиться відмовлятися від солодощів, адже монархам не личить повнота. Тож я вам навіть трохи заздрю, – засміялася королева і довірливо повідомила: – До речі, в дитинстві мене називали Лілібет.
Вона була така мила, що Софі ледве стрималася, щоб запросто, по-жіночому, не розповісти королеві перипетії свого життя. І все-таки їй вистачило розуму прикусити язика: не на сцені все ж таки. А потім і час аудієнції минув. «Ех, дорогі тато і мамочко, бачили б ви, з ким ваша дочка зараз пила чай!” – думала Софі зі сльозами, повертаючись до готелю, і дякувала богові, який послав їй, простій єврейській дівчинці з Тульчина, таку дивовижну долю…
– …Ой-вей, треба ж тобі було народити взимку, та ще тринадцятого! І кого – дівчисько! А я ж так чекав сина, – голосив над дружиною новоспечений татусь Калиш, а сам то поправляв на малечі ковдру, то гойдав колиску.
– Ти краще роздивися, яку дочку я тобі подарувала. Не плаче, а прямо співає. А як чеберяє ніжками! От побачиш, буде артисткою і прославить нас на весь Тульчин!
– Ти знову за своє? – спалахнув Калиш. – Я сто разів казав: бідним євреям тут нема чого робити. Інша річ – Америка. Он наш сусід поїхав, обжився і став багатієм. Я туди теж поїду, влаштуюся, а потім заберу вас із Сонечкою…
Ім’я дочки було єдиним, через що подружжя Калиш не посперечалася жодного разу. Хоча короткі сварки виникали у них на кожному кроці. Але все ж, оскільки останнє слово завжди залишалося за главою сім’ї, вони таки поїхали в Америку і влаштувалися в Хартфорді, що в Коннектикуті.
Як і сподівався тато Калиш, на новому місці справи швидко пішли вгору. Його кошерний ресторан був невеликий, але прибутковий. А поки відвідувачі ресторану чекали на свої замовлення, Соня, або, на американський манер, Софі, сміливо виходила в зал, сідала за піаніно і починала співати веселі пісні. Голосу у дівчинки не було, що тут приховувати. Але жвава пампушка так розважала народ, що їй голосно плескали і давали щедрі чайові. Софі сміялася найголосніше, і за це її любили.
У шістнадцять років Софі завагітніла від свого залицяльника – розвізника пива Луїса Така. Хлопець був плечистий, поважний до старших і в цілому непоганий. Але яким же він був лоботрясом! Софі це бачила, але вийшла за нього заміж, а за тиждень після пологів вирушила на роботу до батьківського ресторану.
– Ой-вей, дружина працює, а він ледарює, – сумно похитала головою мама, а потім зловтішно додавала: – Але скоро терпець Софочці урветься! Дочка – птаха високого польоту. Нудні дні та вечері з картами та пивом не для неї.
Батьки мали рацію. Софі рвалася на велику сцену і своє нинішнє життя сприймала як транзитний рейс. За три роки жвава дівчина розлучилася, змінила прізвище чоловіка на Такер, запакувала фанерну валізку і, залишивши дворічного синочка на свою сестру, з якою була дуже близька, вирушила підкорювати Нью-Йорк.
Зрозуміло, на неї там ніхто не чекав. І майбутня прима американського шоу-бізнесу влаштувалася працювати в кафе лише за їжу та чайові. Але, перебираючи клавіші піаніно і наспіваючи пустотливі пісні, вона дивилася на відвідувачів, що жують, — і бачила багатолюдні зали, що оглушують її оваціями.
Ішов 1906 рік. У Нью-Йорку, що став центром музичної індустрії Штатів, потужно розвивався новий жанр мистецтва – водевіль, вистава, в якій виступали співаки, музиканти та коміки. Зрозуміло, Софі Такер вирішила спробувати себе у водевілі. Однак тут артистку-початківицю чекав болючий удар.
– Ми беремо тебе у водевільну трупу, – заявили Софі після прослуховування у дирекції одного з театрів Іст-Сайду. – Але зовсім не тому, що засліплені твоїм талантом. Просто ти товста і потворна, а це має сподобатися публіці.
Такий вбивчий вердикт міг назавжди відбити полювання до сцени у будь-якої дев’ятнадцятирічної дівчини. Будь-якої, але не Софі. Вона встояла, навіть коли почула, що виступати їй належить у «чорномазих шоу» (так, саме так у вільній Америці початку XX століття називалися бурлескові вистави, де виступали в основному темношкірі артисти).
– Але врахуй, у тебе є два варіанти: перефарбуватися в чорношкіру або змитися звідси прямо зараз.
Софі набрала повні груди повітря і погодилася на перший варіант. А що лишалося робити? Треба утримувати не лише себе, а й сина. До того ж у неї немає жодних расових забобонів, вона обожнює «чорну» музику. В неї стільки ж пристрасті і прямодушності, як і в самій Софі!
Наступного дня Такер покрила обличчя товстим шаром чорного гриму, одяглася в яскраве вбрання, натягла кучеряву перуку і вийшла на сцену. Кумедну нову «негритянку» публіка прийняла дуже тепло.
Минуло два роки. Софі стала зіркою шоу, аж тут…
– Все скінчено! – влетів у її гримерку режисер і без сил гепнувся в крісло. – Ці нездари помічники десь загубили твій багаж з речами і гримом. А тобі за годину виступати. Що робити? Що робити?!
Софі суворо, як мати нерозумному синові, веліла:
– Випий і заспокойся, мішигіне, я щось придумаю!
Ошелешений режисер здогадався, що його обізвали якимось лайливим єврейським слівцем, але виду не подав.
– Правда? Радосте моя, якщо ти врятуєш виставу, я носитиму тебе на руках! – несамовито вигукнув режисер і зник за дверима.
Софі посиділа з закритими очима кілька хвилин і чітко усвідомила: варіант тільки один. На сцену вона вийшла без дурної перуки і з обличчям натурального кольору.
– Бачу-бачу, ви вже помітили, що я не чорна, а біла, – привітала вона розгублену публіку з іронічним смішком і після паузи змовницьки продовжила: – А тепер нагостріть вуха, я зізнаюся вам ще в дечому. Я не чорна, я – єврейка! А свій південний акцент за два роки відрепетирувала так, що ви і не помітили каверзи, правда ж?
На хвилину в залі повисла тиша, потім пролунало хихикання, рідкісні аплодисменти, а потім публіка захоплено завила. Софі проковтнула грудку в горлі і веліла акомпаніатору:
– А тепер, містере, грай. Біла негритянка співатиме для улюбленої публіки!
Це самовикриття не пішло Такер на користь – свавільну артистку виставили за двері без грошей. Але, на щастя, Софі Такер незабаром казково пощастило. Її «африканський» виступ помітив знаменитий конферансьє і шоупродюсер Флоренз Зігфелд і запросив у своє бродвейське шоу «Божевілля Зігфелда». Він був у захваті від знаменитого вар’єте Фолі-Бержер і вирішив зробити щось подібне, тільки з американським розмахом. Музику напишуть найвідоміші композитори, а костюми створюватимуть лише відомі кутюр’є. Але головне, що в цьому ревю карколомні красуні, зокрема і прима, його дружина Анна, виступатимуть на тлі жвавих товстушок!
Ця божевільна ідея спрацювала. Запальні мелодії та десятки напівроздягнених граціозних дівчат у розкішному вбранні приголомшили Нью-Йорк. Стрункі красуні Зігфелда зривали гучні оплески. Але й пишнотілих дам публіка приймала на ура. А коли на сцену виходила бешкетна, розкута, з неповторним почуттям гумору Софі Такер, зал тонув у її харизмі.
Вона стала ще популярнішою, і гонорари росли як святкова хала на дріжджах. Пристойну частину Софі відправляла сестрі на утримання сина, і все одно їй вистачало на безбідне життя. Але так тривало недовго. Анна не змогла пробачити чоловікові приголомшливого успіху товстухи і своєї ганьби і, об’єднавшись з іншими скривдженими дівами, повстала проти конкурентки. Улюблена робота перетворилася для Софі на пекло.
– Фонтанувати жартами та веселощами у такій атмосфері? Та гори воно все вогнем! – скидаючи з себе концертний костюм, нарешті заявила вона Фанні Брайс.
Ця дівчина з трупи викликала у Софі симпатію. Фанні була не просто талановитою комедіанткою, співачкою та акторкою. Вона була єврейкою. І це зближувало їх ще більше. – Вистачить масовок, настав час починати сольну кар’єру.
Так думала Софі Такер, ще не знаючи, що через багато років знову виступатиме з трупою на Бродвеї. Причому останнє шоу відбудеться в 1941-му, коли їй перевалить за п’ятдесят…
Але до тих часів було ще далеко. А поки Софі працювала як проклята. Через п’ять років вона вже виступала в легендарному нью-йоркському Palace Theatre. Інші артисти могли про це тільки мріяти, але Софі не збиралася зупинятися на досягнутому – вона рухалася вперед як локомотив. Знаючи свою ахіллесову п’яту, почала брати уроки вокалу у таких чорношкірих зірок, як Мемі Сміт і Етель Вотерс. Блюзова співачка Мемі, як і сама Софі, вирізнялася розкішними формами і пристрасним темпераментом. А королева джазу, бісексуалка Етель, кидала на ученицю такі погляди, що тій хотілося кинути уроки до біса і кинутися в обійми цієї пантери.
Отже, Такер почала співати блюз і регтайм. На той час вона вже давно замовляла пісні найкращим темношкірим композиторам. Одну з них, Some of This Days («Днями»), для неї написав Шелтон Брукс. Цей канадець створив не один хіт, і нова пісня також стала всеамериканським шлягером. Тед Шапіро був ще кращим. Софі найняла його як акомпаніатора і музикального керівника, та так більше і не розлучилася з ним. Тед був як паж при королеві – писав для неї пісні, грав на піаніно під час вистав, перекидався жартами та анекдотами, що ще більше пожвавлювало номери і захоплювало публіку.
Однак свою автобіографію Софі Такер присвятить не йому, а «великому другові» Джеку Еленю – людині, яка подарувала їй світову славу. Це Елень написав пісню «Моя єврейська мама», яку в різний час і різними мовами співатимуть багато знаменитостей, у тому числі Шарль Азнавур і Том Джонс. Але вперше її виконала Софі Такер. Це сталося у 1925-му, коли померла її мати.
«Люба Софочко, співаю цю пісню і плачу, згадуючи про нашу улюблену матусю, – написала артистці сестра. – Дуже пишаюся тобою. Але, скажи, коли тебе можна буде побачити в кіно?»
«Отото! – відповіла Софі, що єврейською означало «дуже скоро», і, як любителька похизуватися, дописала: – Скоро на екрани вийде мюзикл «Хонкітонк». Як гадаєш, хто в ньому відіграв головну роль? Правильно: я!”
Софі мала на увазі фільм компанії Warner Brothеrs, де вона зіграла танцівницю нічного клубу, яка накопичує гроші на освіту дочки в Європі, але свою непрестижну професію приховує від неї. Коли ж дівчина повернулася в Америку і почула, чим займається мати, то відмовилася від неї. Акторка не знала, що власний син відкине її так само, як її героїню – дочка…
До кінця 30-х років на рахунку Софі Такер було вже більше десятка фільмів та короткометражок. Вона грала і заспівала в багатьох популярних фільмах: «Бродвейські мелодії», «Чортиці не плачуть», «Йдучи за хлопцями»… Але Голівуд віддавав перевагу молодим. А чарівна пампушка Софі до того часу перетворилася на зрілу матрону. Софі повернулася на естраду, де її, як і раніше, носили на руках.
Брати Рітц (комедійне тріо євреїв з Австрії, з якими вона часто виступала на концертах у Майамі Біч) не раз говорили: «Софі, таких, як ти, в Америці більше не роблять. Так, нинішні співачки, звичайно, цукерки – молоді, високі, стрункі. Вони звабливо виляють задом і надривно кричать у мікрофон про розбите серце. Але їхні виступи викликають хвилювання лише в чоловічих органах, а душу не зачіпають. Зате варто конферансьє оголосити: «Остання зі спекотних матусь!», як зал починає кричати від захоплення. Хіба не так?”
Загалом у розмовах з Такер колеги чоловіки не соромилися у висловлюваннях. Вона і сама відпускала такі жарти, від яких виховані пані сором’язливо ховали очі. Цей грішок поєднувався з умінням прибрехати. Деякі історії своєї біографії комедіантка перекроювала так і сяк десятки років, підганяючи під реалії сучасності і власний настрій, через що в різних джерелах про неї з’являлися найсуперечливіші факти.
Першу автобіографію актриса написала в 1935-му, але жодне видавництво не наважилося опублікувати цей опус. Видавці не уявляли, як можна відредагувати кричущі непристойності, якими рясніла кожна сторінка. Тоді письменниця, яка не відбулася, найняла чотирьох «літературних негрів» і через десять років таки випустила мемуари.
Софі тріумфувала. Хіба комусь ставало погано через те, що до Першої світової війни вона розважала публіку історіями свого знайомства з королевою Нідерландів Вільгельміною? Потім біографи розкопали, що до 1922-го вона взагалі не виїжджала з Америки. Але ж у 1931-му таки потрапила до Голландії і побувала на прийомі у королеви. До речі, коли Софі зізналася, що дурила народ міфами про їхні зустрічі, Її Величність реготала разом із нею.
Однак на брехні та хвастощах грішки Такер не закінчувалися. Якби артистку змусили покаятися на Талмуді, вона назвала б ще секс. На цю тему Софі навіть співала на сцені: «Я тривимірна мама з великим і широким екраном», «Нехай щодня я стаю старшою. Приходить ніч – і я молодію». Софі з юності була позбавлена забобонів, тому одностатеве кохання не засуджувала і не уникала. Вона дружила з гомосексуалістами, бісексуалами та трансвеститами, яких у шоубізнесі вистачало. За це її і назвали «Останньою зі спекотних матусь». Прізвиськ у Софі було багато, але це стало улюбленим.
Дивовижно, але Такер дружила і майже з усіма президентами США, які брали присягу в роки її кар’єри. Якось у Білому домі гостю супроводжував заступник директора Бюро розслідувань Едвард Гувер. Коли він представився і назвав свою високу посаду, Софі нехитро вигукнула: «Та що ви кажете! А на вигляд такий молодий!» Виявилося, Гуверу було всього двадцять вісім, він був на вісім років молодший за Софі. Коли наступного року президент призначив Гувера директором ФБР, співачка з Едвардом вже були близькими друзями.
Якось їй наснився батько. Він стояв за стійкою свого ресторану, перераховував гроші в касі і говорив: «Запам’ятай, Софочко, що більше добрих знайомств ти заведеш, то більшого успіху досягнеш у житті». «Я так і роблю, татку!» – пробурмотіла крізь сон Софі. Прокинувшись, вона подумала, що слова її батька – малограмотного єврея з України – цілком стосуються і шоубізнесу, де зв’язки часом вирішують усе. Але тут татові Калишу турбуватися нема про що: знайомств і друзів у його дочки – що зірок на небі…
– Я так тобі заздрю! – колупаючись у тарілці з листям салату, жалібно хмурила чарівні брівки Джуді Гарленд – майбутня мати майбутньої знаменитої співачки Лайзи Мінеллі. – Тебе ніхто у світі не зможе змусити голодувати!
– Це точно! – розсміялася Софі, ласуючи після креплаха і гусячої шийки цимесом.
Вони з Джуді часто знімалися в одних фільмах. І, незважаючи на зірковий статус Гарленд у Голлівуді, її ангельську зовнішність і величезну різницю у віці, дружили. Джуді злилася на напружений графік і часто розповідала Софі, що студія Metro Goldwyn Mayer вкрала її молодість. Там їй постійно прописували то амфетамін, то барбітурати.
– А ще ти така впевнена у своїх силах! – продовжувала Джуді заздрити старшій подрузі.
– Плюнь! – відрізала Софі. – Ти королева мюзиклів, у тебе купа ролей, альбомів і нагород, про які я навіть не смію мріяти, а американці взагалі в тебе душі не чують…
Так вона втішала Джуді, хоча та, по суті, мала рацію. Незважаючи на те, що життя Софі Такер часом нагадувала американські гірки, впевненість артистки в собі залишалася непохитною. Її силу відчув та оцінив сам Аль Капоне. Актриса і гангстер потоваришували так, що часом могли до світанку обмінюватися анекдотами і різатися в карти на гроші. Причому Аль вигравав далеко не завжди. А ось звертатися за допомогою до нього не довелося жодного разу. У Софі не було ворогів, тільки заздрісники. Але з ними Такер справлялася одним мізинцем.
До неї цілком можна було застосувати популярний вислів тих років: «Якщо тобі вдалося підкорити Нью-Йорк, значить, тобі дісталося найбільше Яблуко». Так, Софі воно дісталося. Пройшло стільки років, а публіка любить її як і раніше, та й продюсери щедро платять. До того ж вона веде власну програму на радіо і постійно виступає в популярних телешоу. Почувши її ім’я, слухачі та глядачі кидають усі справи, адже Такер змушує вмирати зо сміху, а якщо співає свою «Єврейську маму» – плакати.
Одного разу спритний репортер поставив актрисі питання про доходи. «Я була багатою, і я була бідною. Повір мені, солоденький, багатій бути краще», – засміялася у відповідь Софі.
Чого-чого, а грошей Такер вистачало – і на хутра, які вона любила, і на коштовності в пару десятків карат, і на підтримку своєї сім’ї в Хартфорді. А ще на шляхетні справи. Вона заснувала фонд свого імені, підтримала Єврейську театральну гільдію, допомагала будинкам для літніх людей, лікарням, Національному єврейському фонду, молодіжному центру в Ізраїлі… Словом, була людиною світу і дуже щедрою «єврейською матусею».
– Ти єдина з усіх моїх знайомих дам, хто заробляє собі на красиве життя самостійно, – сказав їй якось Чарлі Чаплін. – Будь-яка інша з них може запросто зробити мільйонером будь-якого мільярдера.
– Ну от, а кажуть, що це я джерело афоризмів! – засміялася Софі. – Але дякую. Люблю, коли мене хвалять.
Почути такий комплімент від геніального Чарлі дорогого вартувало. Він геній кінематографу! Між екранним жалюгідним маленьким чоловічком, якого усі кривдять, і реальним Чарльзом Спенсером Чапліном була велика різниця. Ідеально складений, бездоганно вбраний, з густим волоссям, блакитними очима, білими зубами і сяючою шкірою, він здавався втіленням чистоти. А насправді був багатим старим гріховодником. У нього було чотири дружини і стільки швидкоплинних зв’язків, що не порахувати. У п’ятдесят шість він одружився з сімнадцятирічною дівчиною, і то після пари тижнів після знайомства.
А Френк Синатра? Вони знімалися на одному майданчику і були близькими друзями, хоча Софі цьому співочому акторові в матері годилася. Софі подобався цей хлопець, він нагадував її саму в молодості. Тож вона не звертала уваги на несподівані спалахи гніву, впертість чи необдумані вчинки Френкі. Але його занудства і скандальності не виносила.
Дівчата його обожнювали і йшли на все, аби завоювати хоч хвилинку уваги кумира. Синатра безсоромно користувався цим, хоча був одружений. Софі не могла збагнути, як цього гультіпаку терпить дружина. Адже він невиправний і на шлюб плює з високої дзвіниці. «Дивлюся я на тебе, на Чарлі Чапліна і думаю: порівняно з вами я сама невинність, – говорила Синатрі Такер. – То чому ж мене називають розпусницею?»
Так, у неї було три шлюби, і кожен тривав менше п’яти років. Другим чоловіком Софі став її перший акомпаніатор, а третім – другий. Відповідаючи на розпитування репортерів, вона, як завжди, іронізувала. Мовляв, смак формується поступово. Раніше вона йшла під вінець із тими, кого б сьогодні не пустила на поріг свого будинку. Але була ще одна важлива обставина: Софі годувала себе і свою сім’ю з сімнадцяти років, а вже в п’ятдесят не збиралася вішати собі на шию якогось дармоїда. Вона повторювала: «Від народження до 18 років дівчині потрібні добрі батьки. Від 18 до 35 років – гарна зовнішність. Від 35 до 55 – хороша особистість. А після 55 їй уже не потрібно нічого, крім готівки».
Перший шлюб навчив її покладатися тільки на себе, а наступні додали ще одну гірку мудрість. «Коли сама носиш валізу, оплачуєш свої рахунки і створюєш власне шоу, чоловіки починають називати тебе «другом», «партнером» і довіряти свої біди. Але про орхідеї та діаманти ти можеш забути. Хіба що сама собі їх купиш», – сказала вона якось в інтерв’ю.
Вона ховалася за своїми цитатами та жартами, щоб ніхто не зміг зрозуміти, що діється в її душі. Батьки померли, а єдиний син став практично чужою людиною. Адже це тільки в «Єврейській мамі» вона співала: «Хто оберігає дитину як зіницю ока? Хто не спить довгими ночами, коли дитина почувається погано? І відповідала: «Мамочка». А сама турботу про сина переклала на сестру і ганялася по світу за своїм синім птахом – славою. Але слава не принесла щастя.
Софі Такер померла від раку легень сімдесят дев’ять. Її тіло поховали в Коннектикуті – там, де почалася її кар’єра. На поминальну службу в синагогу прийшли три тисячі людей, і не тільки євреїв.
Її не забули. Коли світ охопила бітломанія, на одному з концертів Пол Маккартні жартома представив пісні свого гурту як записані «їх улюбленим американським гуртом “Софі Такер”». 2000-го в театрах Нью-Йорка з аншлагами пройшло музичне ревю «Софі Такер: остання з гарячих матусь». А ще за п’ятнадцять років на екрани вийшов документальний фільм «Шалена Софі Такер». Творці картини взяли інтерв’ю у десятків людей, обробили сотні документів і дійшли висновку: вісімдесят п’ять відсотків оповідань про Софі Такер — чиста вигадка. Напевно, в цей час десь на небесах велика любителька розважати і дурити людей сміялася і задоволено потирала пухкі ручки.
Фото: Getty Images
Дивіться також:
Вероніка Лейк. Історія акторки-суперзірки 40-х крізь славу і забуття
Неймовірна красуня. Рідкісні архівні фото легендарної Вів’єн Лі
