Дмитро Комаров: “Я стоятиму на вершині Евересту з українським прапором”

Сьогодні, 17 червня, день народження святкує Дмитро Комаров. Йому виповнилося 40 років.

Понад 12 років він показував найвіддаленіші, найекзотичніші, найгарніші і найнебезпечніші куточки світу у своїй авторській програмі «Світ навиворіт» на 1+1. А тепер документує злочини росії у загарбницькій війні, збирає кошти для ЗСУ та знімає телеінтерв’ю з Володимиром Зеленським та Валерієм Залужним.

Задумати експедицію, організувати її, домовитися із вождями племен-відлюдників, шаманами чи диктаторами, зняти те, що зацікавлені воліють приховати, або ж першим, разом із поліцією, зайти у звільнені Бучу та Ірпінь, – все це вимагає сміливості і неабиякої сили волі. То який він, Дмитро Комаров, поза кадром?

– Хто я? Я просто Діма Комаров, громадянин України, журналіст, людина, яка дуже кайфує від процесу пізнання. Я маю рефлекс дослідника і жагу до пізнання нового.

Я ніколи не хизувався і не буду хизуватися своїм обличчям в телевізорі. Для мене це приємний побічний ефект професії. Я хотів робити програму на телебаченні – і мені це вдалося власними силами, без зв’язків. Я її сам вигадав, сам зробив. Справа розвивається і, сподіваюся, продовжить розвиватися. Я це роблю не тому, щоб просто залишатися в телеку. В мене інша мотивація.

Я хочу подорожувати, пізнавати нове і встигнути максимально багато побачити за своє життя. Відкрити те, що допоки лишається незвіданим. Домовитися з вождем племені відлюдників, наркобароном чи найманим вбивцею – це непросто. І мені все це азартно, по-дитячому цікаво. Я кайфую, коли в мене виходять якісь речі, про які я мріяв. Наприклад, в Еквадорі я зустрівся із мисливцями за головами. Мені так драйвово було, коли я домовився із чиновником, щоб він відкрив сейф і дістав муміфіковані людські голови та відвіз їх до лісу, хоча йому заборонено це робити. А щоб його вмовити, довелося пройти обряд очищенняі вдихати рідкий тютюн… Все це як вигадана реальність, такого жоден сценарист не вигадає!

Ви завжди були сміливцем?

За слабших заступався. По дахах лазив з обережністю. Забіякою ніколи не був, міг дати відсіч, якщо розбудити мого близнюка – я Близнюки за гороскопом. А так в принципі я спокійна і миролюбна людина.

Без потреби я не ризикую. Дорогами не ганяю. А заманеться швидкості, я їду на трасу для перегонів, де це абсолютно легально. Наприклад, легендарна траса Нюрбург ринг у Німеччині – я приїхав, орендував автівку зі спеціальним захистом-каркасом, надягнув шолом і поїхав з інструктором ганяти на закритій спортивній дорозі. А от у місті… Мені вже скоро сорок. Ризикувати у повсякденному житті, поза зйомками, немає бажання.

А якщо говорити про сміливість при створенні ризикованих сюжетів, то це, скоріше, зміщення порогу страху, професійна адаптація,чи деформація. Коли часто втрапляєш до зони ризику, починаєш менше переживати. Якщо ти пілот, то призвичаїшся до висоти, інакше не літатимеш. У моїй роботі так само.

Робота журналіста – заходити на заборонену територію. Ми це робимо за допомогою акредитації або, якщо варіантів не лишається, через розслідування і хитрощі.

Є певні речі, які я не показую в програмі. Буває, мене просять “замазати” обличчя на монтажі. Я йду назустріч людям, коли справа стосується небезпечних територій, як Куба. Наприклад, якби ми показали обличчя тамтешнього гіда, у нього були б проблеми, міг би навітьпотрапити за грати. Я ніколи не буду нікого підставляти. Приховані таємні зйомки – так, ми їх робимо дуже багато. Але завжди думаємо про те, щоб не нашкодити людині, родині, чиїйсь справі. Інша річ,коли ми в Бразилії прихованою в окулярах камерою знімали реальну покупку кокаїну в реальному часі – це було зухвало та ризиковано. Але за це мені не соромно. Саме такі речі треба показувати, бо їх приховують, авони несуть зло та смерть.Оголювати правду – частина моєї роботи.

Не зносить дах від такої “всемогутності” – мовляв, я багато бачив, багато знаю, і ваші правила не для мене?

Це геть не про мене – просто якийсь мій антипод! Я законослухняний, для мене правила важливі. Навіть смугою для громадського транспорту ніколи не поїду. А коли на мотоциклі їжджу містом, стою на ньому в пробках, як усі, хоч міг би об’їхати. Людина, яка вважає, що вхопила Бога за бороду, швидко за це отримує кармічно.

Вірите у карму?

Звичайно. Принаймні в якісь закони справедливості. Якщо ти все робиш на добре, то у тебе і в житті все буде добре. Якщо ж схибив, десь доведеться відповідати.

Довелося пересвідчитися у цьому на власному досвіді?

Одразу пригадується випадок із юності. Досі за себе соромно. Це був десь початок 2000-х, мені років 19-20. Я був водієм-новачком. Виїжджаючи з парковки, я зачепив інше авто і подряпав його бампер. Озирнувся – нікого немає, ніхто не бачив – та й поїхав. Наступного ранку, виїжджаючи зі стоянки де паркувався щодня, я відволікся на мить, зачепив паркан і так роздер весь бік своєї машини, що її треба було наполовину перефарбовувати. Я тоді одразу сказав собі: мужик, це карма. Ти вчора подряпав чужий бампер, не залишив записку з номером телефону – і ось маєш. Я вірю у ці штуки.Якщо побачу, що хтось упустив гаманець, підніму, наздожену і обов’язково віддам.

Це вроджені чи надбані якості характеру? Яким був малюк Діма Комаров?

Малим я був страшенно наполегливим. Пам’ятаю, було мені років зо три-чотири. Я пристрасно мріяв про іграшкові пожежну, швидку та міліцейську машинки. І повсякчас вимагав їх. До всіх Дідів Морозів на ранках підходив, смикав за бороду і допитував: “Ти мені обіцяв пожежну, швидку та міліцейську “волгу”. Ти мені подаруєш?” Батьки, знаючи, що я такий настирливий, попереджали Діда Мороза: зараз тебе тероризуватимуть, скажи, що все відправлено. Була єдина проблемка: тоді таких машинок не продавалося, тож батьки самі розмалювали іграшкові машинки лаком. І моя мрія здійснилася.

Не менш наполегливо я просив у мами й татанародити ще дітей. Їхня поява на світ – найцінніше з дитячих років. І як не повірити у вищі сили, коли тут вони явно втрутилися.

Я докучав батькам вимогами “хочу блатика та сестличку” – довго не вимовляв “р”. Просив наївно, по-дитячому: я ж бачив, що в інших дітей є у когось брат, у когось сестра. От і мені  закортіло мати таких друзів. І от уявіть, 1989 рік. Мама вагітна. Пішла на узд – і там сказали, що буде одна дитина. Наша родина не з тих, хто бігає по ворожках. Проте мали ми знайому, що вважала себе ясновидицею, і якось перетнулися із нею біля під’їзду: вагітна мама, я і ця жінка. Вона й питає: “Діма, то хто буде?” А я впевнено відповідаю: “Буде хлопчик та дівчинка!” Вона мамі: “У тебе будуть хлопчик та дівчинка, Ніно”. І прийшов день, коли мені повідомили: у тебе народилися братик та сестричка. Для дорослих це був сюрприз, а для мене норма: я ж так і замовляв!

Розчарування настало, коли близнюків привезли з пологового додому. Я ридав від образи, вигукуючи: “Я вас про що просив? Я вас просив нормальних братика та сестричку! А ви кого привезли?” Я ж розраховував, що мені дадуть приятелів, з якими можна гратися. Страждав я довго. Мені пояснювали, що вони виростуть – а я не розумів. Тепер ми сміємося над цим утрьох, тому що зараз ми з Миколою та Ангеліною реально кращі друзі.

Звичайно, ми пройшли всі етапи притирання дітей, між якими різниця у віці 6 років. До того ж вони народилися у 1989 році, а підростали у 1990-х – це були жорсткі часи, тотальне безгрошів’я. Батьки намагалися заробити кожну копійку. І мені часто доводилося залишатися вдома за старшого. У свої шість я знав, як міняти пелюшки – підгузків тоді не було. Потім молодші підросли, і я як старший їх виховував. Уявіть, мені 12, їм по 6 – разюча різниця. Або, ще яскравіше,  – мені 18, їм по 12. Я готував сніданки, контролював уроки і хатні обов’язки. Куди ж тут без конфліктів, якщо я, як старший, ставлю молодших перед фактом! Та коли всі стали самостійними, ситуація змінилася. Кращих і надійніших друзів, ніж двійнята, у мене немає. Ми довіряємо одне одному абсолютно. А дитячі сварки зараз згадуємо із ностальгічним сміхом.

Хай я здаюся шаленим і легковажним, та насправді цінність номер один для мене – це сім’я. Тому  кожна мить у компанії брата, сестри та батьків на вагу золота. Я масовик-витівник: коли я в Україні, намагаюсь усіх підбити та організувати на зустріч. Наприклад, поїхати усім разом у заміський котедж на Різдво – це для мене за щастя.

А з ким із батьків душевний зв’язок був міцнішим? Умовно, коли вперше закохалися, про це взнав спочатку тато чи мама?

Ось такого я батькам точно не розповідав. Не повірите, але мама з татом про існування в моєму житті Саші дізналися приблизно тоді, коли про це написали в пресі. Ну, трохи раніше – коли я повідомив родину про весілля. Я закрита людина. Напевно, тому мене й не видно на багатьох тусовках. Ми з дружиною не піаримося на цій темі. Хоча зрозуміло, що це багатьом цікаво. Та для нас щастя дорівнює тиші, і ми у свій світ нікого не пускаємо. І так було завжди.

Ми з дружиною до весілля були знайомі майже три роки. Звичайно, ми десь з’являлися разом. Але робили це так, що ніхто не здогадався про наші стосунки. Цей контроль був на мені. І Саша була згодна, вона не прагнула розголосу. Це одна з рис, у яких ми схожі.

У дитинстві краще ладнали з хлопчаками чи дівчатками?

З хлопцями. Хоч не завжди така дружба йшла на користь. Був я чи то в першому, чи в другому класі, навчався у школі на Лісовому масиві. А біля школи стояла теплиця. І хлопчаки на плитах коло цієї теплиці писали крейдою усілякі не надто культурні слова. І – стадне почуття – я теж написав. І чомусь у мене цей момент засів у пам’яті думкою: навіщо я вчинив, як вони? Стало страшенно ніяково. Пам’ятаю, після цього прийшов до батьків, розповів про це і розплакався від сорому.

А наступного року я пішов до нової школи, яка була просто шикарною – 79-й ліцей інформаційних технологій. Мій рідний район – перетин вулиць Шота Руставелі та Саксаганського. Я знаю там кожне підворіття, кожну цеглинку. Школа розташовувалася поруч із Олімпійським стадіоном. То були часи Валерія Лобановського. Ми ловили футболістів перед тренуваннями, молодий-зелений Шевченко роздавав нам свої перші автографи. Ми жили футболом і могли дивитися його прямо з вікна нашого кабінету з алгебри. А наступного дня після гри бігли на стадіон та згадували, як усе відбувалося. Як розгромили “Баварію” 3:0! Класні були часи!

Батьки перевели мене до 79-ї, тому що там у мене по-іншому формуватиметься свідомість. І я справді опинився в хорошому середовищі. Школа була різношерстою. Тут навчалися і діти впливових людей, яких підвозили власні водії мало не з охороною, і зі звичайнісіньких родин. Я їздив щодня з Лісового масиву на метро, ​​чітко знав, якої секунди забігти до вагону, щоб за 46 хвилин доїхати від “Лісової” до “Палацу Спорту” і пішки завулками добігти до дзвінка. Дуже вдячний цій школі, це був важливий етап у моєму житті.

Шкільні роки, особливо старші класи, а також перший курс – це був період мегащастя. Нас була велика компанія друзів з класу, хлопці й дівчата. І ми були нерозлучними: після уроків гостювали одне в одного, на вихідних їздили на дачі.А потім вусіх почалося своє життя. Я рано став працювати, і нове коло спілкування сформувалося у журналістській тусовці.

Ще школярем я почав шукати можливості потрапити в журналістику. Для мене не було відкритої дороги – кому потрібен 17-річний пацан? І я вигадав хитрий план. У той час гастрольне життя в Україні було бурхливим, до нас часто навідувалися світові зірки. І я став на них  чатувати біля “Палацу “Україна”. Чекав біля чорного виходу. Припустимо, концерт починається о 19:00, я з фотоапаратом сиджу у засідціз 21:00. Потім брав “Жовті сторінки” і обдзвонював редакції: “Добридень, я позаштатний фотокор, хочу запропонувати знімки групи DuranDuran або Стінга”. Зрозуміло, мене частіше відшивали. Проте одного разу сказали: зайди. І газета “Факти” опублікувала світлину мого авторства. Я стрибав до стелі від щастя, дивлячись на підпис: “Фото Дмитра Комарова”.

Так поступово все й пішло. Потім мене взяли в штат “Теленедели” – я був неповнолітнім редактором розділу “Чоловік”. Спочатку мене найняли як фотографа, але мені кортіло писати. Їм підійшло, як я пишу, і мені віддали всілякі чоловічі штучки – парашути, параплани, гонки, машини. Я пізнавав журналістику дуже молодим і одразу на практиці. Пригадую перші інтерв’ю: це було повчально. Кожна людина думає про себе, що вже щось вміє. Але я тепер, оглядаючись на себе 17-річного, розумію, яким був і як добре, що свою професійну школу пройшов у редакції.

І от тоді, у юному віці, я вперше і востаннє відчув щось на кшталт “комплексу Бога”. Тобі 17, ти написав кілька статей і вони вийшли у газеті. І ти думаєш: а я крутий, я вмію писати та брати інтерв’ю! Мені дали в роботу нову тему –  купівля вживаної автівки. Думаю: піду до директора авторинку. Домовився, записався на прийом. Але чомусь вирішив: я про машини все знаю, я ж хлопчик, –  і до бесіди взагалі не готувався. З висоти сьогоднішнього досвіду я можу уявити, як директор авторинку дивився на 17-річного зухвальця, що прийшов з диктофоном і каже: привіт, у нас тема – покупка вживаних машин. Директор мені: “Ну, ваші запитання?” – “Як купити машину”.  – “То запитуйте, я готовий”. Спочатку він до мене трохи жорстко поставився, та все ж, дякую йому, не прогнав. Як же мені було соромно!  І це для мене стало великим уроком. Надалі я дуже старанно готувався до інтерв’ю. Не люблю наступати на граблі інабивати лоба.

Як би ви описали менталітет українців – у порівнянні з людьми яких бачили, у своїх мандрівках, це, мабуть, наочніше?

Українці дуже відкриті люди. Доброзичливі. Щедрі. Дуже вільні та волелюбні, правдолюби – наші права не можна порушувати. І ще ми одна з найкритичніших націй: легко знаходимо вади. На прикладі туризму: що мешканцю іншої країни норма, те нам негаразд: і розетка крива, і лампа недоречна. Ми це помічаємо і намагаємося вдосконалити. Та гостя ми зустрінемо так, що буде несоромно. Тому я завжди промотую наш туризм і вважаю, що до нас мають їхати з Європи. Раз відвідавши гуцульське весілля, європеєць цього повік не забуде і захоче повернутися. Звісно, якщо йому стане сили волі та хитрості, щоб не пити на кожну пропозицію “по п’ядицюрику”?

Пригадаєте якийсь особливо ризикований момент зі знімань “Світу навиворіт”?

Я обожнюю рафтинг і каякінг, але не знаю, чи займатимуся ними надалі, після того як тонув уБразилії. Ходжуна човні з мотором в експедиції – але не займаюсяспортом у воді з порогами. Досі пам’ятаю ці тридцять секунд під водою. Я пішов під воду і не міг спливти в жилеті, мене крутило. Зрештою осяяла думка: “Що ти накоїв, навіщо сюди поліз? Ось зараз це і станеться?” І тут якимось дивом я виплив. Після тієї ситуації менівже нічого не страшно.

Минуло 15 хвилин. Ми тоді ще не були одружені із Сашею, і я їй першій написав і все розповів. Я пережив сильний стрес, реально встиг подумати, що все. Саша вислухала,ми поговорили,  що все вже добре, все позаду. І так ніби й було. Проте за кілька місяців, коли я був на морі і пірнув щучкою… Спокійне прозоре море – купайся та радій. Але щойно я увійшов у воду, як одразу стався флешбек. Я виринув з думкою, що не хочу більше пірнати. Але це, на щастя, минулося, менше ніж за рік я перестав боятися води.

Багато таких ризикованих моментів було, коли опинялися на межі?

Ніхто не знає, де причаїлася та умовна цеглина нагорі, якій судилося одного разу впасти. Тим більше з моїми експедиціями. У Пакистані, наприклад, було так небезпечно, що я п’ять місяців їздив по країні з охороною, зокрема військовою.

Взагалі фобії мені невластиві. Вони програмуються мозком. Ось я стрибаю із труби висотою 120 метрів у Запоріжжі. Страшно? Звичайно. Хочеться стрибнути? Так. Здорова логіка та інстинкт самозбереження підказують цього не робити, і це нормально. Але яусвідомлював, що це безпечно. І запрограмував себе заздалегідь: крок назад не зроблю, хоча багато хто зрештою не наважується на стрибок.

Ви любите діяти за планом чи плисти за течією?

Мені важливо все контролювати. Я не любитель плисти за течією. Навіть якщо підхопив потік, я маю контролювати стан човна, мотор і весла. Це стосується іпроєктів, і життя. Будь-що-будь – не моя історія. Хоча ось сказав – і подумав, що це не зовсім правда. Мої зйомки це доводять. У кожній справжній експедиції в тебе є мета, і ти йдеш до неї.А дорогою до цієї мети все відбувається волею випадку. Коли шукаєш неконтактне плем’я, за всього бажання не заплануєшсніданок-обід-вечерю за розкладом. Добре, коли йдеш широким шляхом і все складається як треба. Проте мені подобається крилатий вислів: неважливо, скільки ти пройшов неправильною дорогою – повертайся до перехрестя і шукай правильну.

Інколи робиш великий обсяг роботи, докладаєш багато зусиль і раптом зрозумієш, що робиш не те. Таке було з сюжетами. Вигадуєш, їдеш, дістаєшся, знімаєш і вже на місці розумієш: не-во-но. Перша реакція – злість, образа, бажання все послати. Та це секундна слабкість. Ми не здаємося: не вийшло через двері, шукаємо вікно. Якщо історія варта уваги, працюємо далі через не можу. У нас часто бували зйомки, про які говорили: знімати не можна, домовитися нереально ні за гроші, ані через зв’язки, у вас не вийде. Проте всі ці сюжети відзняті і лежать на YouTube чи виходять на 1+1. Ось що буває, коли не здаєшся. Якщо сильно і наполегливо бити в одну точку, вірогідністьуспіху суттєво зростає.

У мене лежать у кошику цілі програми. Витрачено купу часу, грошей, сил – а сюжети залишилися в столі. Я шукав можливість встромити їх в інші сезони, а воно не йде. Моя програма – авторський продукт, тому я як творчий керівник відповідаю за те, що вийде в ефір. Канал дає рекомендації та пропозиції, зокрема щодо юридичних норм – наприклад, зараз не можна показувати оголених індіанців, як раніше. А щодо творчих моментів, останнє слово завжди за мною. Я переглядаю чернетку, потім напівчистовик, згодом чистовик – і тільки тоді роботу бачить глядач .

У сім’ї також останнє слово за вами?

Залежить від питання. Ми з Сашею, не змовляючись, гармонійно поділили обов’язки. Я не буду втручатися у такі сфери, як затишок у домі, кулінарія. Матиму побажання – я їх висловлю, і їх почують. А організаційні моменти, безпека – на мені. Умовно, забити цвяха, аби картину почепити, чи прочистити трубу, – це моя справа.

Хто для вас є авторитетом?

Я не створюю собі кумирів. Є друзі, до яких я дослухаюся. Є знайомі, компетентні у певних питаннях – до них я звернуся за профільною порадою. Якщо мені знадобиться консультація юриста, я піду до юриста. Якщо думка ресторатора, я зателефоную Дімі Борисову. Проте юридичної поради я від Діми не чекатиму. А про особисте можу поговорити з дружиною, братом, сестрою, найкращим другом чи кумом.

Якби ви не були обмежені часом і бюджетом, що б знімали?

Мені здається, все залежить від бажання. У мене немає необмеженого часу та бюджету, проте коли в мене з’явиться мета, я їх знайду. Нині я в гармонії. Я ставлю цілі, які мені по силах, і йду цією доріжкою. Всі мені кажуть: “Дімо, коли на Еверест?” А я туди не йду не тому, що не маю матеріальної бази. Знайти спонсора для експедиції на Еверест  цілком реально. Та я не йду, бо зараз не на часі. Просто про підйом на Еверест ми вже все розповіли у нашому циклі з Непалу. Вичікую, коли до мене прийде ідея, як це цікаво зробити. Я дуже чітко себе візуалізую на вершині Евересту. Знаю, як буде важко, але я стоятиму там з українським прапором і робитиму фотографії. Тільки б з погодою пощастило – щоб усе зняти з вершини світу!

Фото: instagram.com/komarovmir, надані PR-службою

Дивіться також:

Дмитрий Комаров показал редкие архивные фото в честь дня рождения “Мира наизнанку”

Дмитрий Комаров рассказал, как сделал предложение “Мисс Украина”

Дмитрий Комаров: “Я хорошо вжился в роль мужа, мне нравится”