25 лютого 1871 року народилась одна з найвидатніших інтелектуалок ХІХ століття, українська письменниця Лариса Косач, яка прославилася під псевдонімом Леся Українка.
Вона була жінкою нової епохи, бунтаркою та трендсеттеркою свого покоління. Вона не мирилася з відведеними їй ролями, боролася за авторську гідність і не хотіла бути “хорошою дівчинкою” – хотіла кохання, більшого за життя.
Її біографію завжди писали чоловіки, ґрунтуючись на власних уявленнях про цінність, таланти та прагнення жінки. Але зрозуміти, ким Леся була насправді, який був масштаб її геніальності, ми можемо тільки звернувшись до неї самої — за своє недовге життя вона встигла розповісти багато про що.
Генеральська донька
Лариса Косач — дворянка, дочка дійсного статського радника (генерал-майора) Петра Косача та шляхетної пані з роду Драгоманових Ольги Косач, письменниці, що публікувалася під літературним псевдонімом Олена Пчілка.
Батьки Лариси походили з давніх козацько-шляхетських родів і поділяли новомодні на той час ідеї лібералізму та демократії, були добре освічені та вільнодумні. Петро Косач був університетським товаришем старшого брата Ольги Михайла Драгоманова — вже відомого на той час політичного активіста, який розвивав ідеї важливості української ідентичності на противагу імперській.
Ольга Петрівна здобула найкращу освіту, яка на той час була доступною для жінок, – закінчила Київський інститут шляхетних дівчат. Володіла французькою, німецькою та італійською, була начитаною, грала на музичних інструментах та малювала. Але головне – мала гострий інтерес до процесів, що відбувалися у суспільстві – в Україні та світі.
Одразу після закінчення пансіонату Ольга увійшла до кола соратників свого брата та стала активною учасницею “Київської громади” — об’єднання ідейних українських дворян, які за власний кошт організовували громадські школи, видавали корисну, “масову” літературу українською. Так, наприклад, сам Петро Косач близько дружив з композитором Миколою Лисенком і власним коштом видав у Лейпцигу його першу збірку пісень.
Батьки Лесі Українки зійшлися характерами та прагненнями, розумом та серцем. Це був один із тих рідкісних вигідних шлюбів з любові, і теплоту у стосунках їм вдалося зберегти на довгі роки сімейного життя.
Після одруження пан Косач купив село Колодіжне на Волині, куди його було направлено по службі. Як поміщик він був суворим, але справедливим господарем, якого побоювалися та поважали люди. А панна Ольга, хоч у світі і претендувала на статус матріарха української інтелігенції і вважалася “чортом у спідниці”, у своєму маєтку славилася як добра і проста у спілкуванні, щира філантропка.
Елегантна світська дама, переїхавши з Києва до волинського маєтку, Ольга Петрівна закохалася у народну моду, почала збирати візерунки вишиванок і пізніше стала першою видавницею каталогу українських орнаментів.
Завдяки Ользі святкові народні костюми стали обов’язковим елементом у гардеробі української інтелігенції. Якщо перевдягання пітерського денді Тараса Шевченка у кожух та вишиванку були скоріше викликом та епатажем, то стараннями Ольги Косач фотокартки у народному вбранні, вінках та намисті у вищому світі стали виявом гарного смаку.
Ольга Петрівна народила чоловікові шістьох дітей. Першим був син – Михайло, а вже за півтора року народилася Лариса. Невдовзі після народження доньки Ольга поїхала “лікувати нерви на води”, а статський радник Петро Косач взяв відпустку на службі, щоб виходжувати новонароджену, ставши таким чином, мабуть, першим українським татом у декреті.
З появою дітей Ольга Косач почала реалізовуватися і як письменниця — мати не лише великої родини, а й усього українського народу. Під псевдонімом Олена Пчілка вона спочатку видавала для дітей переклади на українську Лермонтова, Пушкіна, Гоголя. Потім випускала твори власного авторства.
Сама з сім’ї русифікованих дворян, власний дім вона вела українською мовою, оточуючи дітей рідною культурою та обмежуючи від російських імперських впливів, що на практиці означало не віддавати їх у “казенну науку”, де викладання велося російською.
Петро Косач підтримував дружину та не шкодував коштів на кращу домашню освіту, особливо для Лариси, яка не могла відвідувати гімназії ще й за станом здоров’я. У надзвичайно обдарованої дівчинки-вундеркінда, яка навчилася читати вже з чотирьох років, також досить рано діагностували туберкульоз – у 12 років. Довгий час вона страждала від болю у кістках та суглобах і була прикута до ліжка.
Проте батько не впадав у відчай і виділяв чималі кошти на кращих лікарів, санаторії та педагогів. У Києві під наставництвом приватних лекторів Лариса навчалася за програмою чоловічої гімназії та брала уроки гри на фортепіано у знаменитої співачки Ольги О’Коннор, дружини Миколи Лисенка. Юна Леся особливо захоплювалася музикою, але після операції на лівій руці про інструмент довелося забути. Однак Лариса ще й чудово співала та була наділена художнім талантом.
Батьківські витрати не були марними: Лариса Косач, незважаючи на важку недугу, росла справжньою леді з вищого світу, швидко розвивалася і демонструвала успіхи у всьому, за що бралася. Пан Косач не міг не пишатися старшою дочкою, яка так явно успадкувала його характер, силу волі, витримку, стриманість, водночас делікатність і принциповість, і навіть зовнішню суворість та витонченість.
Леся Українка та Олена Пчілка
Стосунки ж дочки з матір’ю виявилися набагато складнішими. Протягом усього дорослішання і навіть у дорослому житті Ларисі Косач доводилося постійно боротися з домінацією її мами, яка не гребувала жодними методами психологічного тиску, у тому числі використовуючи фізичну недугу дочки як виправдання своєї гіперопіки.
Олена Пчілка контролювала життя Лесі абсолютно в усьому – починаючи від вибору одягу та курортів, закінчуючи редагуванням її творів. Навіть творчий псевдонім “Леся Українка” 13-річній Ларисі нав’язала її мати, очікуючи, що дочка піде її шляхом і творитиме літературу для широкої аудиторії, головним чином – для селян і дітей, а отже, перекладатиме популярну західну класику.
Хто ж тоді думав, що ця “квола дівчинка” створить такі сильні, складні шедеври, як “Одержима”, “Кассандра”, “Камінний господар”, і як дивно і оманливо у підписі під цими гостро-полемічними, інтелектуальними драмами виглядатиме дитяче ім’я автора – Леся Українка.
Безперечно, важко переоцінити все, що Ольга Косач зробила для української культури та для своїх дітей. Але в той же час вона не бажала бачити у своїй дочці самобутню особистість і визнавати за нею справжній авторський талант.
“Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, – коли б не я”, – писала якось Ольга Косач про своїх старших дітей. – “Може б, стали… але хутчій що ні… Від батька вони не могли б навіть навчитися української мови, бо він нею не уміє говорити. Власне, я “наважила” і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому…”
Не дивно, що куди ближчі стосунки у Лариси склалися з її дядьком, маминим братом Михайлом Драгомановим, який розмовляв із небогою як із рівною, щедро ділився знаннями, підтримував та заохочував її інтелектуальні амбіції.
Тим часом Ольга Петрівна, вочевидь, несвідомо, з кращих намірів, продовжувала культивувати образ дочки як нещасної, вічно хворої, слабкої, яка потребує опіки та співчуття дівчинки, якій через її хворобу не судилося прожити повноцінне життя. Адже Леся, насправді, більше боялася недоумства, ніж фізичного болю та незручностей.
Крім того, занадто переживальна мати Ольга Косач не вважав Лесю красивою і сумнівалася, що її “бідна” дочка має колись пізнати любов у реальному житті, а не тільки в поезії. І в кожному новому хлопцеві, з яким зближалася Лариса, Ольга Петрівна бачила лише нещастя для своєї дівчинки.
Муза декадансу
Лариса Косач справді була байдужа до своєї зовнішності і не витрачала на туалет більше часу, ніж було достатньо для підтримання охайного вигляду.
Але всупереч усталеному стереотипу, Леся Українка не була “сірою мишкою”, асексуальною заучкою чи нещасною калікою. Навпаки, струнка, витончена Лариса з сильним обличчям та розумним поглядом цілком відповідала тодішнім уявленням про привабливість. А її іноді знеможений вигляд, як не блюзнірськи це прозвучить, був якраз своєрідним б’юті-трендом у Європі кінця XIX століття, у декадентській Європі.
Більше того, іронічна і норовлива, вона приваблювала освічених чоловіків, які поділяли її цінності та інтереси. Коли 20-річна Лариса з мамою відвідала Відень, у неї відбою не було від кавалерів (кна-кнів, як вона їх жартівливо називала у сімейному спілкуванні).
“Кна-кни «січові», як видно, кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і, певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає-таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не з’явила свого обличчя”, – пише Лариса брату в 1891 році. – “Ну, приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т. д. Не знаю, чи вони зо всіма жінками, чи то тільки з нами так, але видно, що вони уважають нас способними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не то що «бавлять пань»”.
Актор Іван Сагатовський, говорячи про Лесю, описує портрет декадентської музи: “Неземна хрупка істота, некрасива, але на диво чарівна, з глибокими, наче море, очима і прелагідною хворою ухмилкою”.
Німецький письменник Людвіг Якобовскі, з яким 28-річна Лариса мала коротку зустріч під час її візиту до Берліна в 1899 році, так описав поетесу: “Застанув струнку, терпінням обтяжену даму, обличчя якої так сильно оживлене внутрішньою духовністю, що вона виглядає прямо красиво”.
Сама Лариса ставилася до своєї зовнішності вельми іронічно. Наприклад, про це фото із сестрою Ольгою (Лілею) вона висловилася так: “Ліля там не так зле вийшла, а я то, далебі, там більше до мокрої курки подібна, ніж до «лебедя». Я б, може, тепер фотографувалась, та боюся, щоб знов не пригадати собою тії ж таки мокрої курки, а се образ якось малопоетичний”.
Ідеал жіночності символістської естетики кінця століття передбачав красу витончено-невротичну, тендітну, неземну та бажано зі слідом страждального надлому. Все це було у Лесі. А в поєднанні з вітальною силою та почуттям гумору її зовнішня ефемерність набувала і фактора еротичності.
Це, звісно, не гарантувало їй успіху у коханні: амбітну генеральську дочку вабили “складні герої”.
“Дивна дружба” з Мержинським
Одна з найцікавіших для сучасних читачів драматичних колізій особистого життя Лесі Українки – це її історія кохання з білоруським революціонером Сергієм Мержинським, який нібито, будучи на смертному одрі, надиктував покірно закоханій в нього Лесі любовне послання іншій дівчині.
Однак це творча вигадка радянського українського поета Івана Драча, який написав сценарій для єдиного на даний момент фільму про письменницю “Іду до тебе” 1974 року.
Насправді про стосунки Лариси Косач та Сергія Мержинського відомо вкрай мало, але збереглися листи, які він справді надиктовував Лесі, при смерті, і в них немає любовних послань.
Водночас є найпрекрасніші та найчуттєвіші поезії Лесі Українки, присвячені Сергію, та спогади сучасників, які вказують, що між Ларисою та Мержинським був глибокий душевний зв’язок та сильні почуття.
Вперше Сергій та Лариса зустрілися у Києві 1896 року на таємній сходці соціал-демократів. Їхня зустріч була швидкоплинною, але Сергію запам’яталася ця тендітна і напрочуд сильна молода жінка. Лесі ж припало до душі світло синіх очей Сергія – чисте і яскраве.
Наступного разу вони побачилися лише за рік у Ялті: обидва лікувалися на морях. Сергій боровся з туберкульозом легень, Лариса – кісток та суглобів. Йому було двадцять сім, їй двадцять шість. Обидва зі шляхетних сімей та обидва захоплені ідеєю вільного суспільства.
Однак кохання з першого погляду не сталося. Поетесі не сподобалися “постійні скарги” чоловіка. “Мій новий знайомий Мержинський все плаче, що море йому не видно, москіти його з’їдають і купання не те”, – поділилася першим враженням про Сергія Лариса.
Невдовзі Сергію Костянтиновичу вдалося проявити себе інакше. Прекрасно освічена, неабияка розумна, інтелігентна людина високих принципів, зв’язківець між мінським і київським підпіллями — в очах Лариси Косач він став лицарем, борцем за справедливість. У ньому вона знайшла щирого друга, який відповідає їй не лише на інтелектуальному рівні, а й на чуттєвому.
Леся, яка вже тоді пересувалася за допомогою тростини, з радістю погоджувалася на його запрошення на прогулянку до Ай-Петрі. Він ніжно тримав її під руку, переживаючи, щоб вона не впала. Тепло її руки обпалювало Мержинського, надавало йому сил та бажання жити далі.
Влітку 1898 року Лариса відрекомендувала Сергія своїй сім’ї – чоловік відвідав Косачів у їхньому маєтку, всі разом вони вирушили на сімейну дачу до Зеленого гаю. Там було зроблено групове фото, яке Леся пізніше назве найкращим знімком Мержинського. Наступні два роки Сергій також проводив літо з Лесею.
Мати Лесі всіляко опиралася зближенню доньки з ненадійним революціонером. Зрозуміти Ольгу Петрівну було неважко: брата Лесі, Михайла, ледь не виключили з університету за пропаганду української культури та мови, які були опальні на всій території Російської імперії.
Сергію в результаті було відмовлено в домі, наступні зустрічі закоханих були ускладнені, але вони продовжували ніжне листування, а Леся присвячувала йому свої найтрепетніші поезії.
“Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?”
“Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині”.
(«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», 1900 г.)
Мержинський також шукав приводу продовжувати спілкування. Одним із них була пропозиція поставити її п’єсу “Блакитна троянда” у мінському театрі.
Однак цього так і не сталося. У 1901-му здоров’я Сергія різко погіршилося, він був прикутий до ліжка у будинку своїх тітоньок у Мінську. Спільні друзі, знаючи, що Лариса – найближча і найдорожча для нього людина, попросили її приїхати до нього.
Можна тільки здогадуватися, яку обструкцію з боку сім’ї та суспільства спричинило її рішення одразу вирушити до Мінська до смертельно хворого друга серця. Але Сергій справді чекав на неї.
“Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу… Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніш не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я такого друга маю втратити!..” – пише Леся з Мінська своїй подрузі Ользі Кобилянській.
Стан Мержинського був безнадійним, і Леся це розуміла. З кожним днем вона проводила з ним все більше часу, а він згасав на її очах. Вдень і вночі вона сиділа біля його ліжка, вслухаючись у його гарячкове марення, відриваючись тільки на короткий сон.
Останній лист, який зміг надиктувати Ларисі Сергій, був адресований його соратниці по революційному руху Вірі Крижанівській 11 лютого. Постскриптум Мержинський передав уклін чоловікові Віри, своєму товаришеві Павлу Тучапському:
“Выражаясь Вашим же символическим языком, я могу сказать, что розы дружеского отношения к Вам никогда у меня не увядали, а потому им нечего воскресать. Очень хотел бы, чтобы Вы не замедлили ответом на мое письмо.
Дружески жму Вашу руку. Сергей Мержинский
P. S. Мой поклон Павлу Лукичу”.
Коли прийшла відповідь від Крижанівської, Сергій уже не міг навіть диктувати. На початку березня 1901 він помер, тримаючи Ларису за руку до останнього подиху, потім вона накрила його обличчя вуаллю і прикрасила квітами. Таке було його останнє прохання до неї.
“В последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне вспрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль)… В самые последние минуты, однако, не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем был когда бы то ни было при жизни”, – написала пізніше Лариса Крижанівській.
“Платонічний роман” з Ольгою Кобилянською
Поховавши друга серця, Лариса Косач поїхала заліковувати душевні рани до своєї нової, але вже дуже близької подруги, письменниці Ольги Кобилянської на Буковину.
“Пані Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом”, – пише Лариса сестрі Ользі з Чернівців.
У Кобилянської Леся гостює кілька місяців, живучи у її будинку. Компанія Ольги та її оточення благотворно діяли на Ларису. Саме підтримка подруги, їхня спільна подорож Карпатами допомогли пані Косач пережити важкий удар втрати коханого.
Ольга розуміла подругу, мабуть, як ніхто інший, і на відміну від суспільства і навіть рідних Лариси, не засуджувала її за нерозсудливість та егоїзм. Рішення шляхетної панночки вирушити самій до Мінська до чоловіка, з яким вона навіть не була заручена, доглядати хворого з відкритою формою туберкульозу легень, при тому, що у неї самої зовсім недавно тільки припинилися напади… Чи варто дивуватися, що Леся не могла в цій ситуації розраховувати на розуміння сім’ї.
Інша річ її сестра за духом Кобилянська – така сама бунтарка, феміністка, модерністка. Вони з нею стояли на одній естетичній та ідеологічній платформі, стикалися з однаковими проблемами та неприйняттям суспільства.
У патріархальному світі, де існування справжньої жіночої дружби досі ставиться під сумнів, чуйне, сповнене ніжності, емпатії та взаємоповаги листування двох творчих, розумних, дорослих, самостійних жінок неминуче призвело до банальних спекуляцій про гомосексуальний зв’язок письменниць.
Однак у листах Лесі та Ольги немає нічого пікантнішого, ніж смішні погрози “з’їсти, не соливши”. Подруги також давали один одному милі парні прізвиська, їх улюбленими були “хтось біленький” та “хтось чорненький”, а також просто “хтось” або ще ласкавіший “хтосик”.
“Тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті, і вдвох, і втрьох. Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля. Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде. Хтось когось любить”, – писала подрузі Леся.
Романсовий мезальянс
В цей же час за серце пані Косач починає боротися її давній товариш та залицяльник Климент Квітка. Ні для кого з оточення Лесі не було секретом, що юнак обожнює поетесу.
Вперше він побачив її, коли був на першому курсі факультету права у Київському університеті: в 1898 році Леся Українка провела там публічні читання свого оповідання “Над морем“. Він був зачарований і розповів панні Косач, що з юного віку захоплюється музикою та збирає записи українських народних пісень. Тоді Лариса запропонувала йому записати кілька тих, що вона знала, з її голосу.
Але конкурувати з дворянином та революціонером Сергієм Мержинським бідний студент-юрист, та ще й на дев’ять років молодший за Ларису, звичайно ж, не міг.
Проте Кленя, як ласкаво, по-дружньому називала його Леся, був закоханий так самовіддано, що був готовий зірватися до панни до Мінська допомагати доглядати її коханого, вмираючого Мержинського. Однак Лариса не готова була прийняти його жертву та відповісти взаємністю. Поки що.
Того літа 1901 року на Буковині почалося її нове життя. Переживши таку втрату, вона зрозуміла, що головне – любити та давати волю сердечним поривам. Вона дозволила собі бути щасливою, коханою та люблячою.
Вірний “Квіточка” (ще одне ласкаве прізвисько для Климента від коханої), звичайно ж, поїхав за Ларисою на Буковину втішати її в жалобі за Сергієм. Якось під час прогулянки в горах з Кобилянською, Квіткою та друзями Леся стала на край урвища і жартівливо сказала Клименту: Хто мене любить, той звідси вниз сягне…” Як запевняють очевидці, Квітка готовий був стрибнути.
З того часу Леся та Кленя стали нерозлучними, але лише наступного року перестали приховувати свої стосунки. Очікувано, батьки Лесі, хоч би якими прогресивними та ліберальними вони були, категорично не схвалювали такий кричущий мезальянс – союз своєї знаменитої дочки з бідним молодим юристом-етнографом без родоводу.
До того ж, скоро з’ясувалося, що у Климента також туберкульоз легень, і Лариса знову взяла на себе опіку над хворим другом серця. Матеріальні витрати на їхній побут та дороге лікування також лягли на плечі Лариси, адже після університету Климент був дрібним судовим чиновником, титулярним радником, і платню отримував крихітну, на яку не міг забезпечити навіть власну родину – прийомну матір та сестру.
При цьому Лариса цілком усвідомлювала те, що відбувається: “Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі задумати, в який жах кидає мене ся аналогія!..”
Мати Лесі, здається, не любила Квітку навіть більше, ніж решту обранців дочки, зневажливо називала його “жебраком” і була впевнена, що він шукає у союзі з Лесею матеріальну вигоду. Але оскільки Лариса була непохитна у своєму виборі, то Ольга Косач емоційним шантажем домоглася, щоб вони хоча б узаконили шлюб у церкві.
Так, у 1907 році без оголошень та зайвої суєти Лариса Косач та Климент Квітка повінчалися у київському Вознесенському храмі в присутності лише чотирьох свідків. Леся офіційно додала прізвище чоловіка до свого і стала Ларисою Косач-Квіткою.
Варто наголосити, що для панни Лариси, як для людини не релігійної, це був суттєвий компроміс – їй не подобалися церковні обряди, і вона виступала за вільний шлюб.
Проте їхнє життя з Климентом було досить ідилічним: подружжя намагалися проводити весь час разом і підтримували одне одного, багато подорожували, регулярно ходили до театрів і концертів, навіть коли з грошима було зовсім скрутно.
Як і побоювалися батьки Лесі, нерівний шлюб таки спричинив фінансовий крах. Усі статки “генеральської доньки”, включаючи гроші, виручені за продаж маєтку, який Петро Косач придбав раніше на ім’я Лариси, пішли на утримання сім’ї Квітки. Леся сподівалася, що Кленя дослужиться до доброї посади, але її гроші скінчилися раніше.
Ларисі доводилося брати багато додаткової роботи, крім літературної – репетиторство, переклад документів, а також багато сил витрачати на “вибивання” гонорарів від видавців та стягнення з боржників. Стрес виживання на останні гроші та відсутність можливості вирушити на лікування остаточно підкосили здоров’я письменниці.
Проте останні роки життя Лариси Косач-Квітки були забарвлені щастям гармонійного сімейного життя.
“Дивитися на моє і Кльонине пожиття тобі не буде неприємно, думаю, бо не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так, як ми, се вже кажу, “отброся лишнюю скромность”, – не без жартівливого хизування пише Леся мамі, запрошуючи її в гості влітку 1912 року.
Лесі Українці вдалося розкрити в чоловікові потенціал видатного етнографа: вона підтримувала його захоплення та зробила все, щоб він реалізував свій “проєкт пристрасті”, а не загруз у паперовій бюрократії на чиновницькій службі, яка не приносила йому ні грошей, ні задоволення.
Леся щиро і безкорисливо віддавала все своє кохання чоловікові, і від цього багатіла її душа, адже здатність любити – головне багатство.
Лариса Косач-Квітка померла у віці 42 років 1 серпня 1913 року на курорті Сурамі в Грузії. В останні хвилини біля її ліжка були мама та чоловік.
По смерті Лесі
Климент Квітка довго вдовів і підтримував теплі стосунки з Косачами, але в 65 років все ж таки одружився вдруге з молодою піаністкою. Став знаменитим етнографом та отримав посаду професора у філармонії в Москві.
Олена Пчілка – Ольга Косач також продовжила займатися етнографією та стала першою жінкою-академіком. Проте з приходом Совєтів усі члени сімейства Косачів, що вижили і раніше не емігрували, були репресовані.
Сестрам Лесі, Ользі Косач-Кривинюк та Ісідорі Косач-Борисовій, після низки поневірянь та таборів вдалося втекти з німцями на Захід у 1943 році. Ольга зберегла та вивезла сімейний архів Косачів – листи, неопубліковані твори та власний літопис-хронологію життя Лесі Українки, який вона почала складати ще у 30-х роках. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в таборі для переміщених осіб у Німеччині.
Ісідорі вдалося емігрувати до США, де спочатку доводилося працювати посудомийкою. Але завдяки їй у 1970 році у Нью-Йорку було видано роботу її сестри Ольги «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», яка стала основою для написання цього матеріалу.
Фото: Музей видатних діячів української культури
Дивіться також:
Революціонер і серцеїд. Чому Іван Франко не хотів шлюбу з кохання
Сельма Лагерлеф – первая женщина, получившая Нобелевскую премию по литературе
Век красоты PAYOT: как одесситка стала первым звездным косметологом в мире