Наді Дорофєєвій – 34 роки: про кримське дитинство, співи в нічному клубі і колишніх хлопців

Сьогодні, 21 квітня, день народження святкує співачка Надя Дорофєєва. Їй виповнилося 34 роки.

“В дитинстві я думала, шо після 30 люди вже вмирають, – сміється Надя в соцмережах, – але диви, після 30 все тільки стає цікавішим. Ти вже добре знаєш себе, ти починаєш переглядати свої погляди на життя, нарешті розумієш, що думка оточення про тебе і все це – неважливо. Ти все ще наче і хочеш бути «хорошою» для всіх, але все ж таки обираєш себе – таку не ідеальну, але справжню. Нарешті”.

Першим в цей день Надю привітав чоловік Міша Кацурін. Вітання заскочили іменинницю просто в ліжку, в піжамі – Міша зазнімкував дружину та своїх двох дітей від попереднього шлюбу і підписав щасливу світлину “Зірочка народилась”.

Роман із Мішею і розлучення із Володимиром Дантесом були темою бурхливого обговорення довгий час. Втім, бурхливих подій і неочікуваних поворотів сюжету в історії Наді було чимало. У відвертому інтерв’ю “Каравану історій” Дорофєєва розповіла про своє дитинство, стосунки з двома татами, про початок кар’єри в Москві та участь в “Американському шансі“, про колишніх хлопців та неймовірну історію кохання із уже колишнім чоловіком Володимиром Дантесом, про ревнощі та довіру в стосунках.

 

---

З раннього дитинства в мене збереглося зовсім небагато спогадів. Якось, роки у три, коли ми з батьками відпочивали в Євпаторії, я загубилася. Коли мене нарешті знайшли, мама міцно обняла і все повторювала: “Куди ж ти поділася?” А я спокійно відповіла: “Я пішла куди очі дивляться”. Так і сказала дослівно. Ще пам’ятаю, як мій дядько купав мене, зовсім крихіткою, у ванні. Тоді, вийшовши з води і взявши рушник, я по-дорослому попросила: «Дядю Мішо, відверніться!»

Добре пам’ятаю сімейні дні народження. Кожне свято ми перетворювали на імпровізований концерт. Усі готували свої номери, зокрема гості. Ні в мами, ні в тата особливих вокальних даних немає – співали як вміли, і це було весело. Найяскравішим моїм виступом, номером на біс, була пісня з фільму «Діамантова рука» – пародійне танго «Помоги мне». Я виходила співати в купальнику із зображенням Покахонтас та халатику, а наприкінці скидала його та кричала: «Не винна я, він сам прийшов!» Ви б чули, які оплески я зривала!

Я любила співати перед дзеркалом, тримаючи в руці замість мікрофона балон лаку для волосся. Уявляла, що знімаюся у кліпі. І завжди знала, що стану артисткою. Мама в дитинстві та юності мріяла стати актрисою, вступити до театрального, але її не підтримала її мама, моя бабуся.

На той час вважалося, що треба «отримати серйозну професію». І мама стала лікаркою-стоматологом, але зрештою залишилася з відчуттям, що зрадила свою мрію. Мені здається, вона досі трохи ображена на бабусю за це і точно не хотіла для мене такої долі.

Пам’ятаю, вона розмовляла зі мною про те, як правильно вибрати свою справу. Я тепер часто повторюю мамині слова своїм друзям та їхнім дітям: «У житті потрібно зробити два правильні вибори: це кохана людина і робота. Не можна виходити заміж за розрахунком і вибирати професію просто тому, що твої батьки хочуть тебе бачити, наприклад, лікарем чи вчителем. Потрібно займатися тільки тим, що шалено любиш, інакше щоранку прокидатимешся з думкою: «О боже, знову туди йти…»

Мама ні в чому мене не утискала і завжди спонукала займатися тим, що я люблю. Вони з татом побачили, що я обожнюю танцювати, і віддали мене до хореографічного гуртка. Заспіла – відправили вчитися вокалу. Розвивали те, що в мене виходило.

Танцювальний гурток у шість років виявився не надто вдалою витівкою. За рік занять ми підготували один танець, причому я грала роль… жердинки у паркані. Після нашого показового виступу для батьків мама запитала: “Тобі сподобалося бути парканом?” Я відказала: “Ні, мамо, я хочу бути солісткою!” І ми пішли з цього гуртка. Пізніше я рік займалася бальними танцями, але це було не зовсім моє. А уроки естрадного вокалу я почала брати роківз десяти.

А як до цих ваших витівок ставився тато? Адже він у вас військовий, людина строгих правил… І тут дванадцятирічна донька співає на сцені нічного клубу!

Так, тато Льоша – військовий, але, якщо точніше, він вітчим. Буває так, що вітчим як батько краще, ніж біологічний. Вони з мамою почали жити разом, коли мені було три роки. А з татом Вовою я спілкувалася регулярно, так що ніколи не почувалася обділеною увагою, навпаки, хвалилася в школі, що в мене два тата.

Папа Вова був слідчим, причому дуже досвідченим, талановитим, з цілим набором подяк та нагород. Напевно, саме його робота і стала причиною розриву батьків: він йшов рано-вранці, приходив пізно, траплялося, що й не ночував удома. Мама зрозуміла, що дитина залишається фактично без батька, і вирішила розлучитися.

Тато Льоша – прапорщик і, як усі військові, рано пішов на пенсію. Фактично він мене й виховував – відвозив до школи, забирав із уроків, водив у різні гуртки та музичну школу. Поки я грала гами та розучувала фортепіанні п’єси, він читав у бібліотеці неподалік. До речі, саме тато Льоша наполіг, щоб я закінчила музичну школу.

У старших класах я вже знала, що не буду піаністкою, і відмовлялася займатися: не можу, не хочу, ні за що! А він сказав: «Виходить, я тебе даремно возив усі ці роки?» І це так чесно і просто прозвучало, що я подумала: «Дійсно, навіщо я влаштовую цей цирк? Скільки тут залишилось?” І закінчила навчання, за що потім була дуже йому вдячна.

Пам’ятаю один епізод із концертного життя: я відмовлялася йти виступати, бо було пізно, я втомилася, а концерт у клубі розпочинався лише о десятій вечора. Мама, можливо, мене б і пожаліла, але тато сказав: «Ти ж обіцяла виступити, люди на тебе розраховують!» І я взяла себе в руки, одяглася, і ми поїхали до клубу. Зараз я розумію, що батьки дали мені чудову підготовку до артистичного життя. Я навчилася брати на себе відповідальність. І жертвувати сном, якщо треба. Зараз три доби без сну – це для мене звична справа.

Але як вийшло, що ви у дванадцять років виступали у нічному клубі?

Я виступала на різних заходах у своєму рідному Сімферополі. І хтось із клубу мене помітив. Я виконувала українські пісні у сучасних обробках, і для Криму це була екзотика. До того ж дитина… Як я потім зрозуміла, багато хто приходив до цього закладу саме заради мене – послухати, як «мала» співає український фольклор.

Зазвичай я відкривала вечір, а потім тато забирав мене додому. Я там бачила багато такого, що дванадцятирічні дівчатка зазвичай не бачать, – наприклад, у мене була одна гримерка з двома братами-стриптизерами, і я іноді допомагала їм застібати костюми. (Усміхається).

Якось я йшла з однокласницями вулицею, а назустріч – мої «друзі» з клубу. Хлопці привіталися: «О, привіт, Надюха!» Дівчата здивовано запитували: “Хто це такі? Якісь дорослі дядьки… Звідки ти їх знаєш?” А я рукою махнула: «Так так, стриптизери з клубу “Альбіон”». (Сміється).

Я сприймала все як належне. Це була просто робота – цікава та добре оплачувана. У дванадцять років я мала не менше п’яти концертів на місяць, за кожен мені платили по сто доларів, і це були великі гроші на ті часи, тим більше для дитини. Я насолоджувалась становищем затребуваної артистки, і мені подобалося, що я приношу гроші в дім.

У нас годувальницею була мама, тато отримував лише пенсію, тому моя зарплата була гарним внеском у сімейний бюджет. Здебільшого я витрачала свої гроші саме на подарунки батькам та одяг для себе. Зі свого першого гонорару у дві тисячі гривень – серйозні гроші на ті часи – я купила мамі шубу. Їй лише трохи довелося докласти. Мама із задоволенням її носила і всім вихвалялася, що це подарунок доньки.

Ми з мамою обожнюємо шопінг. Тато знав, що неділя – це наш день: щонеділі о дев’ятій ранку ми вирушали на центральний ринок і поверталися о шостій вечора. Причому за весь день могли купити лише одну річ – шалик, скажімо, чи шапочку. Це був наш ритуал, любов до одягу нас об’єднувала. Наша сім’я жила у звичайній квартирі, у нас не було дорогих речей, але ми багато витрачали на одяг, навіть іноді від тата приховували, скільки саме. Приміряли, крутилися перед дзеркалом, кликали його помилуватися, але про ціни мовчали, а він і не питав.

У дванадцять-тринадцять років я одягалася дуже дивно: реперські камуфляжні штани, грубі «гриндерси» лимонного кольору, фарбувала волосся. Зараз я розумію, що виглядала бридким каченям і волосся було б краще без жодного фарбування, але тоді я хотіла бути «в тренді». У школі мене вважали крутою, наслідували мене. І мама повністю схвалювала пошуки стилю.

Тоді важко було купити гарний концертний костюм, і одного разу мама власноруч розшила мені спідницю бісером. Ми купили біле боді та білі чобітки, а спідницю мама вишила традиційними народними візерунками. Витратила чотири місяці – і не дарма: всі довкола вважали, що це дизайнерська річ, спідниця важила три кілограми! Я довго виступала в цьому костюмі, поки він не став зовсім малим. Одного разу я якось ніяково повернулася або надто глибоко вдихнула, «липучка» на спідниці розстебнулася, і я залишилася на сцені в одному боді. Але нічого, доспівала! (Сміється.)

У дитинстві ви багато часу віддавали музиці. Вам вистачало сил на навчання, спілкування з ровесниками? На побачення ходили?

Часу вистачало. І на дружбу із хлопчиками теж. Досі пам’ятаю свого першого нареченого – Максима Горобця. У першому класі нас посадили за одну парту, і з того часу ми з ним товаришували. Наші батьки помітили симпатію між нами та почали спілкуватися, ми навіть у гості на дачу до них їздили.

У другому класі ми з Максимом поцілувалися, а в п’ятому побилися біля дошки перед усім класом, я навіть не пам’ятаю, через що. Невдовзі після цього Максим пішов із нашої школи, і з того часу ми не бачилися. Я навіть шукала його в соцмережах, але його ніде немає. І ніхто з однокласників нічого про нього не знає.

З багатьма хлопцями ми досі спілкуємося, відзначали десятиліття випуску. Я побоювалася, що нам не буде про що говорити, все-таки життя у всіх різне, але ми прогуляли всю ніч і балакали. Тепер ми маємо навіть загальний чат у соцмережах.

У школі я цілком добре вчилася, хоча відмінницею не була – по-перше, не все встигала за концерти, по-друге, точні науки не для мене. Я – гуманітарій. Мови давалися легко, непогано знала англійську вже у школі. Окрім вокалу та музичної школи, я встигала гуляти з друзями, їздила до піонерських таборів.

У мене було дитинство. Нічого спільного з трагічними історіями Майкла Джексона чи Джастіна Бібера, які стали суперзірками у ранньому віці. Щоб залишитися людиною і не збожеволіти, зіткнувшись зі славою, потрібна хоча б мінімальна душевна зрілість. Я рада, що велика сцена та медійність прийшли до мене у свідомому віці.

У дитинстві я ніколи не почувалася «зіркою» і терпіти не могла це слово. Якось до мене дійшла чутка, що мене збирається побити дівчинка з паралельного класу, бо я «дуже зіркова». Це було несправедливо, адже я ніколи не задирала носа. Навіть після участі у «Караоке на Майдані» та програмі «Шанс» мені було важливо, щоб друзі не вважали, що я «зазвіздилась».

Але школа – жорстоке місце, і розбірки там відбувалися у всіх. Я завжди намагалася уникнути конфлікту, з’ясувати стосунки у розмові, а битися не вміла. В результаті мене не побили лише тому, що тій дівчинці подобався мій брат Максим. Спочатку вона просто не знала, що я його сестра, бо у нас різні батьки та прізвища.

Мій брат на п’ять років старший за мене. Спочатку він зі мною бився, потім шалено полюбив, оберігав, дарував подарунки та солодощі. Макс у нас яскрава натура, у дитинстві був страшним хуліганом, маму через нього постійно викликали до школи. Він самостійний, як і я. У шістнадцять років почав жити із дівчиною. Потім вони розлучилися. Зараз він одружений, мешкає у Сімферополі, працює, як і мама, стоматологом.

Загалом у дитинстві я більше дружила з хлопчиками. Ми легко сходилися, я була “своєю”, стояла на воротах, обговорювала з ними дівчаток… А зараз у мене більше подружок.

Коли ви зрозуміли, що ви хочете бути співачкою? Років у три?

Ні, не так рано… Я й танцювати хотіла, і навіть бути адвокаткою. Але коли в чотирнадцять перемогла на «Чорноморських іграх», все стало зрозуміло. Якщо мені це подобається і в мене виходить, то треба співати. Пам’ятаю, як спускалася зі сцени, як батьки плакали.

Звісно, ми розуміли, що гарантій успіху немає. Мама якось сказала: «У цій професії всі хочуть стати зірками. А раптом не вийде? Що ти будеш робити?” Я була впевнена, що буду щаслива, тому поставила собі за мету і пішла до неї без жодних сумнівів.

Постійно їздила на різні конкурси. Я перемогла у «Караоке на Майдані», стала фіналісткою телепроєкту «Шанс». Пам’ятаю, як узимку ми з татом поїхали на один із найбільших конкурсів у СНД. У плацкартному вагоні було холодно, мало пасажирів. Ми взяли матраци із сусідніх полиць і вкривалися ними. Але ми весь час сміялися. Так уже в нас у сім’ї заведено: коли все погано, ми сміємося.

На конкурсі я посіла друге місце, і продюсер, який був організатором, запропонував мені стати солісткою дівочого проекту – дві співачки вже були, а я мала стати третьою. Гурт називався «МЧС». Ми з батьками все обговорили та вирішили, що треба погоджуватися. Мені було п’ятнадцять, залишався рік до закінчення школи, але продюсери домовилися, щоб мене перевели на вечірнє навчання в іншому місті.

Це був насичений роботою рік. Жила у квартирі з двома дівчатами, вранці нас забирала машина, ми їхали до продюсерського центру – займалися вокалом, фітнесом, танцями, потім вирушали на студію, увечері нас привозили назад у квартиру. За рік ми записали альбом, почали виступати в клубах, у мене з’явилися друзі та знайомства у музичному середовищі – музиканти, аранжувальники. Але кліп ми так і не зняли.

Мені не дуже подобалися пісні, а потім продюсер почав чіплятися до нашої старшої дівчини, їй був двадцять один. Мене він не чіпав, але я відчувала, що проєкт починає розвалюватися і вирішила поїхати. У цей же час додому, до Сімферополя, зателефонував Ігор Кондратюк, запропонував взяти участь у «Американському шансі».

Я пройшла кастинг у Києві та потрапила до проєкту. Передбачалося, що нас, п’ятьох дівчаток, відправлять до США, де ми попрацюємо з крутими продюсерами, запишемо пісню і повернемося в Україну готовою командою на кшталт Spice Girls. Щоправда, з цього мало що вийшло: ми дійсно побували в США, каталися у відкритому кабріолеті бульваром Сансет, виступали там, записувалися, все було на високому рівні, але через якісь нюанси щодо авторських прав проєкт у результаті показали не в праймтайм, і він пройшов непоміченим. Чесно скажу, я не засмутилася, бо гурт у нас не складався: всі дівчатка виявилися різного рівня, з різними життєвими пріоритетами.

Перед початком проєкту «Американський шанс» я встигла підготуватися до вступних іспитів та після повернення з Америки вступила до Київського естрадно-циркового коледжу. Але мало не того ж дня з Москви зателефонував знайомий аранжувальник. Він сказав, що є багата людина, яка пише пісні та хоче продюсувати сольний дівочий проєкт. Я поїхала до Москви, познайомилася з ним і мене взяли. Умови були хороші: зарплата – півтори тисячі доларів плюс оплата заочного відділення у МДІКу (Московський державний університет культури та мистецтв).

Я забрала документи з коледжу та поїхала. Але вже не одна, а зі своїм хлопцем Антоном. Ми на той час зустрічалися майже рік. Він архітектор, з роботою в нього не клеїлося, і вирішив їхати разом зі мною. Спершу жили на мою зарплату. Але я була щаслива, ми любили одне одного, та й мамі було спокійніше, що я не сама.

Цей рік вийшов дивним. Пісні продюсер писав посередні. А я мріяла про те, щоб виконувати власні. Співпраця не склалася. Я розуміла, що доведеться нелегко, ми лише за квартиру платили шістсот доларів. Але при цьому я відчувала впевненість у своїх силах, знала, що не пропаду. Антон почав активно заробляти на 3D-візуалізації, виконуючи замовлення для американських компаній. А я чим тільки не займалася – роздавала листівки у торговому центрі, була хостес тощо.

Якось на один із заходів, де я працювала промо-моделлю, приїхали виступити наші артисти: Сердючка, Океан Ельзи. Після концерту до Вакарчука кинулися фотографуватися гості. Але Святослав сказав: «Так, звичайно, тільки спочатку я сфотографуюся он із тими дівчатками», – і підійшов до нас із моєю подругою Вікою. Він помітив, як ми здалеку підспівували під час концерту. Мені було дуже приємно!

Окрім підробітків та заочного навчання в інституті, я почала викладати вокал дорослим, дітям уроки не давала – на той момент я не готова була взяти на себе таку відповідальність, досвіду не вистачало. А ось дорослим, які хотіли класно заспівати у караоке, виступити на студентському концерті чи навіть поїхати на конкурс, я могла допомогти.

Одночасно я писала пісні. І мріяла про власний проєкт. У цей час Антон захопився музикою, вчився бути аранжувальником. Але ми ніяк не могли просунути себе. Якось мамі зателефонувала Інна Вишняк, українська продюсерка, яка пам’ятала мене за «Чорноморськими іграми», і сказала, що Потап шукає дівчину для його продюсерського проєкту. Мені це було нецікаво, адже я хотіла бути сольною співачкою. Але все ж таки приїхала на зустріч з Потапом та Іриною Горовою до Києва… і була приголомшена його чарівністю. Я очікувала побачити грубувату, різку людину, а він виявився добрим, як тато. Саме тому, що мені так сподобався Потап, я передумала і вирішила взяти участь у проекті «Время и Стекло».

Адже ви раніше були знайомі з другим солістом, Позитивом (Олексієм Завгороднім)?

Так, на той час ми були знайомі вже два роки. Ми разом виступали в Артеку на фестивалі «Наша земля – Україна», він – у складі гурту New’Z’Cool, я – сольно. Ми один одному сподобалися і зізналися у цьому. І ось побачилися знову після дворічної перерви. Я боялася, що працювати буде складно. І перший тиждень, справді, ми обоє ніяковіли, зустрічаючись поглядами. Але незабаром це минулося, ми стали як брат і сестра.

Наші продюсери Потап та Іра Горова хотіли створити інтригу для глядачів, намагалися представити нас із Позитивом як романтичну пару, але виходило неправдоподібно, «хімії» між нами не було, тому й очікуваного ефекту не було. Це стало добрим уроком для нашої команди та для нас самих: люди завжди відчувають підробку в музиці та в іміджі. Тому останні роки чотири ми з Позитивом поводилися так, як у житті, і ніхто не намагався нам нічого нав’язати.

Коли ми стали собою, «вистрілила» пісня «Ім’я 505». Хоча вона створювалася у певному конфлікті: ми лаялися, сперечалися, роз’їжджалися домами. Але водночас відчували, що потрапили в ціль, це був драйв, і вона миттєво стала гітом. Відтоді я зрозуміла, що проєкт успішно розвиватиметься і що я на своєму місці, а MOZGI Entertainment – моя сім’я.

До речі, незважаючи на наші дружні почуття, нам із Позитивом спочатку було непросто вдвох. На гастролях ми часто сварилися через неспівпадіння біоритмів. Він любить гуляти до п’ятої ранку і в автобусі може всю ніч не спати, говорячи з музикантами. А я хочу відпочити. Траплялися конфлікти. Але ми швидко мирилися: Льоша відходливий, та й я не люблю довго дутися. Нині вже притерлися, знайшли компроміс. Іноді я можу до п’ятої ранку веселитися з ними, іноді Льоша дозволяє мені відпочити і тоді всіх утихомирює: «Шшш, Надя спить, тихо!»

Позитив навчив мене легше ставитись до життя. Я перфекціоніст і трудоголік, не шкодую себе, йду до мети, не бачачи перешкод. А він завжди спокійний та задоволений життям. Льоша і мене навчив розслаблятися. Я навіть зробила татуювання Relax, take it easy.

У парі з Володимиром Дантесом ви справляли враження дуже задоволених життям людей. Розкажіть, як ви зустрілися з ним.

На початку моєї роботи у групі «Время и Стекло» ми з Антоном, як і раніше, жили разом. Але на четвертий рік спільного життя наші стосунки стали вмирати. Антон – теж творчий хлопець, але його спосіб життя не був мені близьким. Наприклад, він любив гуляти із друзями до ранку, його нічого не зупиняло. А в мене чіткий життєвий план: я люблю працювати, ходити на концерти, проводити час із друзями та родиною. Ми намагалися поговорити з Антоном, але він мене не чув, і я все ясніше розуміла, що далі нам не по дорозі. Але розлучитися не наважувалася.

2011 року ми вирушили на фестиваль «Золотий грамофон» до Криму. Їхали в поїзді разом з іншими артистами – Альошею, Ерікою та гуртом «ДіО.фільми» (Дантесом та Олійником). Ми були в одному купе, балакали, сміялися. Дантес навіть не дивився на мене. А коли я вийшла з купе, щоб трохи охолонути – у коридорі було прохолодно, – Вова вийшов за мною і накинув мені на плечі свою куртку.

Маю зізнатися, що я про нього вже тоді думала. Якось ми з подружкою почали жартома підбирати мені нареченого з шоубізу. Зупинилися на Вові. Мені імпонувало, що він гарний, нахабний та загадковий. А мені подобаються погані хлопці.

Ми постояли в коридорі, потім ще побалакали з іншими, а коли я зібралася спати, Вова раптом відчинив двері мого купе, зайшов і сказав: «Я з тобою одружуся». І вийшов. Було приємно, але я не сприйняла його слова всерйоз. Чула, що він ловелас, крутив кохання майже з половиною музичної тусовки.

Перед початком фестивалю ми з Позитивом, Олійником та Дантесом пішли до моря. Вова спитав, де я живу. Я відповіла, що на Печерську. “Ти що, така багата?” – «Ні, – кажу, – ми з хлопцем удвох квартиру винаймаємо». Позитив втрутився: “Та там хлопець такий, не дуже”. Вова відразу запропонував: «Так переїдь до мене!» Він, як з’ясувалося, жив через три будинки від мене. Ми посміялися, не більше.

Після концерту роз’їхалися готелями. А вранці, пам’ятаю, мене накрило палке бажання отримати від Вови есемес. І він справді написав! Це було формальне повідомлення, він просто запитав, як справи, але ми продовжували переписуватись кілька днів, поки я гостювала в Криму у батьків.

У той період я мала серйозні проблеми зі шкірою – демодекоз. Я страшенно страждала з цього приводу, Позитив мене підтримував, заспокоював, що під гримом не видно, хоча все обличчя було в горбках. До речі, тоді в поїзді я навіть не була нафарбована, не уявляю, як Вова міг звернути на мене увагу. У Сімферополі я здала всі аналізи, щоби знайти причину. У результаті виявилося, що винний дисбактеріоз, що виник на тлі прийому антибіотиків. Але ще до того, як це з’ясувалося, мама запропонувала мені сходити до цілительки. І та мені сказала таке: «Уся справа в нервах. Ти мучиш свого хлопця, але думаєш про іншого. Не хвилюйся, все буде гаразд, і з обличчям теж».

Я була шокована її словами про іншого хлопця – настільки, що, тільки-но вийшовши від неї, зателефонувала Антону і сказала, що ми розлучаємося. Він відмахнувся: «Та ну, це просто чергова примха, приїдеш – поговоримо». Але я повторила, що налаштована серйозно.

У день приїзду я зранку поговорила з Антоном, розставила всі крапки над i, а в обід мені надійшло повідомлення від Дантеса: “Ввімкни радіо Люкс FM”. Вова в цей час давав інтерв’ю на радіо і сказав, що закохався у солістку «Время и Стекло». То була приємна несподіванка!

Увечері ми зустрілися на церемонії вручення премії «Кришталевий мікрофон», але Вова мене начебто взагалі не впізнав, пройшов повз і навіть не привітався. Це мене спантеличило. Після премії ми пішли великою компанією на after-party і першого ж вечора поцілувалися – при всіх, при Позитиві, його дівчині Ані та Вадимі Олійнику.

Слід сказати, що Вова не любив цілуватися на публіці, вважав це непристойним. Але на той момент просто не зміг утриматися. (Усміхається.) Коли віз мене додому на таксі, зізнався, що не хоче мене відпускати, адже вдома на мене чекає Антон. Я пояснила, що ми розлучилися, хоча поки що й живемо під одним дахом. А через тиждень я переїхала до Вова.

І як це було, Надю? Ви одне одного зовсім не знали. Лише кількох днів спілкування виявилося достатньо, щоб ухвалити таке рішення?

Я думаю, це добре, що ми стрибнули у вир, не встигнувши подумати. Можливо, якби не жили разом, то через дрібні суперечки, емоційність і впертість втратили б один одного. У нас було божевільне кохання, з ревнощами, як в італійській родині, зі скандалами та биттям посуду… Я ревнувала Вову до колишніх дівчат. Зараз я розумію, що це було безглуздо, адже минуле не має значення.

Окрім наших внутрішніх розбірок, були ще й додаткові складнощі, пов’язані з моєю роботою. Продюсери «Время и Стекло» спочатку просили нас із Вовою приховувати наші стосунки. Почасти тому, що ще існував сценарій між солістами проекту щось є. Почасти, мабуть, тому, що Потапу не дуже подобався Вова – ловелас, який розбиває серця.

Потап по-батьківськи попереджав, що це може погано для мене скінчитися. Хотів, щоб ми перевірили свої почуття часом, перш ніж стосунки стануть публічними. Грамотний продюсерський хід. Але через два роки папараці стали нас фотографувати разом, і сенсу ховатися вже не було.

За чотири роки, що ми були разом до весілля, Вова тричі робив мені пропозицію. Вперше –з «іграшковою»обручкою, одягнувши мені на палець кільце з дроту від шампанського. Вдруге обручка була справжньою – Вова влаштував мені сюрприз за містом, куди ми поїхали на шашлики з друзями.

Я ніби брала участь у флешмобі, мала знайти щось у «відбитку себе», і в результаті виявилося, що він сховав коробочку з кільцем у дзеркальній шафці, причому в туалеті, – це було єдине дзеркало в номері. Я дві години провела на телефоні, вихваляючись подружкам, що Вова зробив мені пропозицію.

Ми хотіли одружитися, але тоді на гарне весілля грошей не було. А коли з’явилися, Вова зробив пропозицію ще раз, вже за всіма романтичними канонами, і знову у прямому ефірі. Він тоді працював ведучим на ранковому шоу “Люкс FM”. У день народження моєї мами, 16 березня, він підлаштував так, щоб я зателефонувала на радіо та передала їй привітання. У цей час, згідно з його хитрим планом, подружки везли мене нібито на примірку до дизайнера. Коли я перестала говорити, Вова сказав, що в нього теж є щось важливе. І спитав: «Вийдеш за мене?» Я, звичайно, закричала: “Так!”

Вова попрощався зі мною в ефірі, сказав, що побачимося ввечері, а сам у цей час рвонув на місце, куди мене везли, і зустрів з квітами та кільцем від Tiffany, про який я мріяла (це оригінальна прикраса у вигляді ремінця). І зненацька вибігли оператори з камерами. 

До весілля ми готувалися півроку. Розписалися за три дні до урочистостей і відчували себе щасливими від самого процесу. Навіть просто поставити підписи – то був кайф. На урочистість гроші заробив Вова завдяки своїй участі у телепроєктах. 

У нас було «лавандове» весілля. Я якось побачила гарне фото в інтернеті – ніжна гілочка лаванди в чашці – і захотіла зробити весілля в такому стилі. Подзвонила мамі до Сімферополя, знаючи, що вона виконає будь-яке прохання. І батьки знайшли поля, де вирощують лаванду, зібрали мені чотири мішки – один власноруч, а три купили. Передавали квіти до Києва автобусами, контрабандою.

Паралельно мені у Києві шили сукню, і на кожній примірці доводилося її ушивати: я весь час худіла від переживань. Жоден із моїх тат, на жаль, не зміг приїхати на весілля, і Потап став моїм посадженим батьком, саме він вів мене до вівтаря.

У результаті весілля вийшло прекрасне і зворушливе. Я заспівала пісню, написану для Вови. Позитив навіть розплакався, адже ми писали її разом, у проміжках між концертами, ночами, в дорозі.

Ми запросили журналістів. Мені приносило задоволення розповідати про те, наскільки я щаслива, подобалося, що ми нічого не приховуємо. Гостей було сімдесят, переважно нам дарували гроші, і цієї суми якраз вистачило, щоб з’їздити у весільну подорож до Барселони.

Мені ніколи й нічого не діставалося легко. Я завжди ставила собі за мету і йшла до неї. З одного боку, іноді хочеться, щоб усе складалося само собою. З іншого боку – я вдячна за все, що зі мною трапляється.

Завдяки Вові я навчилася жартувати з себе. Коли ти ставишся до себе і до життя з гумором – звільняєшся, стаєш щасливішим. І тепер я знаю, що помилки – це лише привід відшукати креативний спосіб їх виправити.

Фото: архів “Каравану історій”, instagram.com/nadyadorofeeva

Дивіться також:

Надя Дорофєєва вийшла заміж за Мішу Кацуріна (ФОТО і ВІДЕО)

Дантес розкрив несподівані деталі розлучення з Дорофєєвою і стосунків з Кацуріною

“Я була інфантильною і безвідповідальною”: Надя Дорофєєва висловилася про співпрацю з росією