Сьогодні, 5 вересня, легендарному музикантові і фронтмену групи Queen Фредді Мерк’юрі могло б виповнитися 77 років.
“Караван історій” розповідає про хлопця із сім’ї емігрантів, я всупереч волі батьків захотів стати рок-музикантом. Власника унікального голосу. Про ексцентричного провокатора і благодійника, який назавжди залишиться королем року.
З космічною швидкістю він носить маєтком. Пітер не відстає, слухає, що говорить йому друг. В якийсь момент зупиняється у вітальні, де накритий стіл до чаю: «Може, ще і букет з азаліями сюдb додамо?» Як він хоче, так і буде. За п’ять хвилин прекрасні квіти, що ростуть у саду, зрізані та стоять у вазі.
Фредді нервується перед приїздом батьків, раз у раз прикурює цигарку. На щастя, треба прикрасити не всі двадцять вісім кімнат «Гарден Лоджа», його лондонського маєтку в георгіанському стилі, а тільки перший поверх. Мама з татом приїжджають до нього на чай або на вечерю зрідка. Найчастіше і з великим задоволенням він відвідує їх у Ноттінгемі, в купленому для них будинку, назва якого – «Фредміра» – складена з їхніх із молодшою сестрою Кашмірою імен.
Сьогодні, як завжди, він прокинувся о дев’ятій, вдихаючи аромат «Ерл Грея» з молоком і двома ложками цукру. Чи вдома вони, чи в турнt, чай йому готує Пітер, особистий помічник, який також живе в особняку. Кішка Делайла явно занервувала, почала бити хвостом по подушці і розплющила сонне око. На сніданок музикант вибрав тости з мармеладом та полуничним варенням. Від яєчні з беконом відмовився – і вона одразу ж дісталася коту Оскару, одному з десяти улюбленців, яким кухар Джо завжди готує свіжу їжу.
Звірившись із розкладом (одинадцята година – батьки, опісля – похід до ювелірного та антикварного магазинів, потім – студія), Фредді оббіг кімнати на першому поверсі разом із котами Міко, Лілі та Голіафом. Як завжди, все в порядку. Його чарівні друзі, а за сумісництвом помічники все роблять ідеально. Без них у нього не було часу займатися головною справою його життя – музикою.
Мерк’юрі, всесвітньо відомий музикант, учасник Queen, міг собі дозволити не витрачати час на походи за продуктами, не годувати кішок, не прати, не прибирати. І не приділяти багато часу таким «марним» речам, як сон (іноді йому було достатньо двадцяти хвилин), їжа, читання художньої літератури та гоління.
…Він попросив додати букет азалій у вітальню і перестав ходити туди сюди в очікуванні батьків, питаючи, котра година. Мерк’юрі взяв свіжі газети і відкрив першу на сторінці з гороскопами на останній червневий день 1987-го. Потім другу, третю…
– Ходіть сюди, послухайте! – покликав він Джо та Пітера. – Вони знову пишуть по-різному. Одні пророкують Діві відпочинок на узбережжі, інші – кохання, треті – вигідну покупку. Де мені знайти стільки часу, щоб здійснити всі ці передбачення?
Для людини, яка майстерно, як і належить дипломованому художнику, намалювала логотип Queen, зобразивши зодіакальні знаки учасників (двох Левів – Джона Дікона, басиста, і Роджера Тейлора, барабанщика, Рака – гітариста Браяна Мея, а також свій – двох фей для Діви) , Мерк’юрі ставився до газетної астрології з іронією. Кинувши газети на підлогу і прихопивши з собою журнал про архітектуру і кішку Делайлу, він розташувався в японському саду, в улюбленій альтанці біля ставка з золотими коропами.
Делайла була особливою. Мерк’юрі підкорила її королівська хода: вона гуляла маєтком як господиня. І їй одній, перебуваючи у поїздках, Фредді телефонував. І якщо вже сама вона не могла підійти, хтось із помічників підносив трубку до кицьки і легенько стискав тварину. Її «няв» приносило Фредді невимовне щастя. Або сльози, якщо дізнавався, що улюблениця захворіла. Для альбому Innuendo 1991 року Фредді написав пісню Delilah – слова любові тій, кого йому принесли кошеням у 1985-му.
Поживши у орендованій та власній квартирах в Лондоні, а потім у божевільному Нью-Йорку та безпечному Мюнхені, Фредді завжди мріяв про будинок у Британії. Бажано шикарний, які бачив у кіно, з розкішною обстановкою та садом. У цей він закохався у 1979-му і одразу ж купив його, але вселитись зміг лише за шість років – після реставрації. Ідеальний будинок розташовувався на тихій лондонській вуличці серед гамірного міста. Це було притулком поряд із улюбленими барами, ресторанами, музеями та театрами.
Маєток для нього знайшла Мері Остін, з якою він зустрічався сім і жив п’ять років на початку 70-х і яка з тих пір і назавжди залишалася найближчою йому людиною, найкращим другом і любов’ю його життя. Вона ж завідувала його фінансами, бо тільки їй він міг їх довірити.
У 1985-му, перш ніж в’їхати в особняк, Фредді надав право визначити, подобається «Гарден Лодж» чи ні… коту Оскару, найстаршому з улюбленців. Тільки після того, як той, обійшовши будівлю та сад, ліг у вітальні, музикант скомандував перевозити речі. Того ж вечора була влаштована вечірка з нагоди новосілля… котів.
Наступного ж ранку, не гаючи ні хвилини, Мерк’юрі почав думати, як оформити і чим наповнити особняк і сад. Незабаром у «Гарден Лоджі» з’явилися тематичні кімнати, в тому числі і японська, а на стінах – куплені в антикварних магазинах і на аукціонах картини Гойї, Шагала, Далі та японські гравюри. У саду були висаджені фрезії його улюбленого жовтого кольору.
Незважаючи на велику кількість дорогих і рідкісних речей, Мерк’юрі ніколи не відчував, що «живе в музеї». Це було найтепліше місце, де він міг нарешті бути собою, де нечасто звучала якась інша музика, крім опер Пуччіні і Верді, і не було чужих. Він ретельно відбирав друзів, майже завжди вгадуючи, що в когось на думці. А коли помилявся, довго не міг визнати, що не мав рації, лаючи себе за довірливість і м’який характер.
Але оскільки він фізично не міг довго бути сам, завжди оточував себе близькими людьми. Вони часто бували на його вечірках, які Фредді любив. Чи був це його день народження або день народження друга, вечеря для десяти найближчих або улюблене Різдво, напередодні якого він обдзвонював якнайбільше людей, щоб дізнатися, чи не залишається хтось на свято на самоті.
Така людина запрошувалась у гості одразу: Фредді не міг дозволити, щоб хтось сумував у Різдво. Напередодні він вигадував, як прикрасити ялинку, і вирушав із друзями по магазинах. Він любив балувати дорогими речами тих, кого любив. Втім, за заведеною ним традицією, всім запрошеним теж потрібно було принести з собою дрібничку для інших. Щоб у всіх була рівна кількість презентів, і всі були щасливі.
…Був щасливий і він, коли побачив, що мама приїхала в перлинному намисті, яке він купив їй в Японії. Фредді завжди намагався привозити їй щось особливе з гастролей. Він був радий бачити батьків, хоч і знав, що зустріч не відрізнятиметься від інших. Мама згадає щось із його дитинства, батько в основному мовчатиме.
Пітер привітається і на прохання друга на пару годин щезне. Джо буде на кухні. Добре, що Джим повертається з Ірландії лише ввечері, інакше виникне незручна ситуація. Довелося б знову говорити лише половину правди: «Ну, Джима ви знаєте. Мій диво-садівник. І на всі руки майстер…»
Після першого шматка вишневого пирога, до якого Мерк’юрі не доторкнувся, і першої чашки чаю повисла тиша.
– Ти знаєш, що я знайшла вдома, розбираючи папери, синку? – Почала рятувати ситуацію Джер Булсара. – Тексти пісень, які ти писав, коли вступив до художнього коледжу.
– Збереглися? Це ж треба. Пам’ятаю, ти наводила порядок у моїй кімнаті і зібралася ці папірці витягнути з-під подушки і викинути, мамусю, – з усмішкою промовив він.
– І якби ти мені суворо не заборонив, викинула б.
– Я тоді не розумів, ким ти плануєш взагалі стати… – байдуже додав батько.
– Та й твої заяви про прийом на роботу за спеціальністю тоді ніхто не прийняв, – закивала Джер.
– Я молився всім богам, у яких не вірю, щоб цього не сталося. І спрацювало! – Мерк’юрі засміявся. – Ще чаю?
«Треба ще трохи потерпіти», – умовляв себе Фредді. Мамі треба висловитися, батькові – багатозначно покивати, а йому самому – не надто впадати у відчай через те, що витрачає час на те, чого не хоче згадувати. Він ненавидів усе, що пов’язане з дитинством (саме тому жодного разу на Занзібар так і не повернувся). Та й який сенс говорити про минуле, яке не змінити? Потрібно цікавитися сьогоднішнім днем та найближчим майбутнім.
– Ще я знайшла твої малюнки і ту річ, що ти зробив із моєї лляної скатертини, коли навчався у коледжі. Може, організувати виставку?
– Виставку? Тільки після моєї смерті, мам, – він рішуче закрив ностальгічну тему. – Я зараз похвалюся вам подарунком Мері. Дещиця, купа паперу, але ви добре знаєте її – це подарунок людини, яка мене любить. Не уявляю, як їй удалося це роздобути.
Це були два числа газети The Times: за 5 вересня 1946 року – день, коли він, Фаррух Булсара, з’явився на світ, і ще один – 1846-го, за той же день.
– Подарувавши мені їх, вона сказала: «Це розважить тебе, любий. Читай, сидячи на троні». Ну, хіба вона не прекрасна? – він розсміявся.
– Ти дуже талановитий. І заслужив на все, що маєш. Ми пишаємось тобою, мій хлопчику, – розглядаючи газету, промовила мама. – Щоправда, на недавньому концерті ти знову так лаявся зі сцени… Можливо, не варто?
Син глянув на матір здивовано. Навіть у дитинстві вона не казала йому, що робити. Йому дозволялося все.
Він не може згадати, чи читала вона йому на ніч «Тисячу і одну ніч», чи це робили няньки. Але вони будили його, бо батьки вже були на роботі. Бомі та Джер Булсара працювали на британський уряд, під протекторатом якого був Занзібар.
П’ятирічний Фаррух випивав апельсиновий фреш, приготований слугою і, схопивши папір і олівці, біг на пляж (будинок їхнього сімейства, парсів-зороастрійців з індійського Гуджарату, знаходився на березі океану). Його життя відповідало імені Фаррух, що означає «щасливий» і «прекрасний». Хлопчик малював кораблі та портрети рибалок, а ввечері співав перед гостями і пишався, що так просто може приносити людям радість.
У п’ять років його віддали до місіонерської школи, а ще через три роки батьки вирішили дати йому гарну освіту. До того як 1954-го відправити його в Панчгані, що поряд з Бомбеєм, де жила його тітка, в британську католицьку школу-інтернат, батько наполягав, щоб син був навернений в зороастрійську віру. Вісім нескінченних тижнів Фаррух в самотності добирався кораблями і потягами до іншого життя, далеко від батьків і молодшої сестри.
Перші місяці він був зовсім збитий з панталику. Батьки немов забули про нього. Вони не цікавилися про нього в учителів, не писали листів. «Чи ті загубилися по дорозі?» – шукав виправдання Фаррух. Розпач і порожнеча змінювалися гнівом. Коли настали канікули і батьки не приїхали, він вирушив до тітки в Бомбей. Вона любила племінника і кликала його Фредді. З першого дня навчання він запропонував викладачам і однокласникам називати його Фредеріком, бо ті не могли вимовити ім’я Фаррух. А Фредерік трансформувався у Фредді. Хлопчик був щасливий – так він віддаляється від коріння і стає іншою людиною.
За рік він став чемпіоном інтернату з настільного тенісу, досяг успіху в шахах, бігу і боксі (спортивні вміння стали в нагоді, щоб давати відсіч хлопцям, що дражнили його за верхні зуби, що виступають вперед). А в дванадцять років, бувши круглим відмінником, отримав грамоту за успішне навчання. Фредді із задоволенням грав у мюзиклах жіночі ролі, дружив з двома хлопчиками і дівчинкою Гітою з сусідньої школи і таємно захопився вчителем, для якого готовий був зробити все.
Коли чотирьом хлопцям із його класу заманулося створити групу, він став клавішником. Почавши грати ще вдома, в Панчгані Фредді вже віртуозно володів інструментом, миттєво підбираючи на слух пісню, що звучала по радіо. У створеному гурті The Hectics він був найяскравішим, на сцені перетворювався на струмливий потік енергії, від якого не можна було відірвати погляд.
Успіх настільки закрутив голову Фредді, що він перестав вчитися. Зовсім. Проваливши іспити і не довчившись два роки, він повернувся додому 1962-го, але й там не встиг закінчити навчання: на початку 1964 року Занзібар був у вогні революції, тож сім’я поїхала до Лондона, де оселилася у Фелтемі, неподалік аеропорту «Хітроу».
Фредді пішов навчатись у школу Айлсворт, де займався живописом. Через два роки вступив до художнього коледжу і захопився модою. У 1969-му, випускаючись, Фредді показав екзаменаторам дві готові моделі: біле і червоне жіночі пальта, які потім носила його сестра.
Не менше надихало й дослідження нового для нього лондонського світу, повного спокус, богемних тусовок та музики. Булсара наважився відростити довге волосся, пошив собі помаранчеву футболку з фіолетовими вставками і носив білі обтислі штани.
Він постійно писав пісні, пропадав на репетиціях різних гуртів і витрачав останній фунт на концерти свого кумира Джімі Гендрікса. У того було все, що потрібно рокзірці, – зовнішність і свій стиль. Він просто виходив – і весь зал загорявся. Фредді хотів, щоб його поява на сцені викликала такий самий ефект.
– Я не буду зіркою, – зізнавався він своєму приятелю Крісу, з яким із 1969-го винаймав квартиру. – Я буду легендою, як Рудольф Нурієв! І це станеться незабаром!
– Ходитимеш у трико? – посміювався друг.
– І в трико, і без нього, любчику, – Фредді сміявся. – Мистецтва мені набридли. Головне – прославитись! І музика – чудовий спосіб. До того ж, як виявилося, у мене виходить писати пісні, гарні мелодії. Моя музика не схожа ні на чию. Я поза порівняннями.
Підстави бути настільки впевненим у собі у Фредді на той час вже були. Він познайомився з Роджером Тейлором і Браяном Меєм, які грали в групі Smile. Побувавши в ролі вокаліста в кількох групах і з однієї з них, Ibex, навіть дебютувавши на великій сцені 1969-го, Булсара мріяв посісти місце соліста.
Всі роки навчання Фредді допомагав сім’ї грошима і бавив маму і сестру подарунками. Спочатку працював пакувальником в аеропорту, а після разом з Роджером відкрив секондхенд на Кенсінгтонському ринку. У барабанщика Тейлора, як і у самого Фредді, була ділова жилка. Вони могли продати будь-що.
Коли Фредді в хутряній куртці і з нафарбованими нігтями виходив зі свого магазинчика на перекур, на нього зупинялися повитріщатися і покупці, і продавці сусідніх бутиків. Поруч розташовувався магазин Biba, де працювала красуня з довгим русявим волоссям і виразним поглядом. В один із перекурів вони познайомилися.
Дівчину звали Мері Остін, і у них виявилося багато спільного: обидва були сором’язливі, у обох були складні стосунки з батьками. За кілька днів Фредді запросив її на побачення – він закохався. В особі Мері він знайшов найвідданішого фаната. Озброївшись її підтримкою, Булсара домовився про зустріч на репетиційній базі з Роджером і Браяном – несподівано місце вокаліста в їхній групі виявилося вакантним.
– Вам потрібна оригінальніша музика і більш ефектна її подача, – Фредді почав з головного. – Найважливіше, звісно, музика. Потрібно змусити людей охати від кожної пісні! Якби я був вашим вокалістом, все так би і було.
Роджер і Брайан перезирнулися.
– Як ти це бачиш? – серйозно спитав Мей.
– Працювати без спочину і, якщо доведеться, голодувати, але пахати. Іти на ризик. Без нього немає хорошої музики. Жодних компромісів. У створенні пісень потрібен математичний, навіть науковий підхід. Кожну секунду в неї має відбуватися нове, цікаве. Несумне. Розумієте? Головне – вразити слухачів! Не бути на когось схожим. У тому числі і на себе. Кожна пісня – інша. Різні пісні, зрозуміло? Рок, чортів глемрок, водевіль, опера, диско. Іноді – все в одному. Треба змінюватись, кидати собі виклик.
– Окей, припустимо… Ми написали це все, – сказав Брайан. – Як це донести до слухача?
– Ось! Ти вже сумніваєшся, – Фредді випустив клубок диму. – Не можна сказати: «Дивіться, яку незрівнянну річ я написав!» – і все. Потрібно, щоби нас відкрили. Це – частина таланту. А ми талановиті. Я знаю. І ти, Брайан. Я чув твої пісні. І я. Я знаю, як моїм талантом розпорядитися. Але треба інстинктивно відчувати, які пісні принесуть успіх. Найкращий спосіб заявити про себе – скандал, шок. В результаті це має бути комерційно успішний проект, який приносить людям задоволення. Ми маємо розважати. Вони послухали пісню, забули. Даємо їм таку. Завжди треба думати про нові, не зациклюватися на старих. І це має бути такий самий одноразовий шедевр, хаха, як і попередній. Як речі. Поносив, викинув. Ну, звичайно, класики на віки ми теж напишемо, це зрозуміло.
– Нам потрібен четвертий учасник, басист, – перебив його Роджер. – Знаю славного малого Джона Дікона. Він спеціаліст з електроніки, до речі.
– Давай з ним познайомимося, – заявив Фредді. – Я хочу, щоб усі були рівні, усі писали пісні. Я буду однією четвертою. Не лідером, не капітаном. Хіба що найзначнішою фігурою! – усміхався Булсара. – На нас чекає величезний успіх. Я точно знаю. Але Smile не годиться. Пропоную Queen. Я давно вигадав назву – велична, сильна, ефектна. У ній є театральність, яка буде в наших шоу. Так, назва має гей-підтекст. Але знаєте? Начхати!
Тоді ж Фредді став Мерк’юрі, взявши собі в покровителі бога Меркурія, керуючого знаком Діви. Для Джона, який приєднався до Queen, як і для інших, Фредді незабаром придумав прізвиська, згідно з британською театральною традицією, де чоловіків називали жіночими іменами, і навпаки. Джон став Белісією, Брайан – Меггі, Роджер – Ліз. А Мері він називав Стівом.
Коли Фредді повідомив батьків про зміну прізвища та намір стати рок-зіркою, вони розлютилися. Мама наївно вважала, що це лише хобі. Але хлопці ризикнули, не заробивши за перші два альбоми нічого та голодуючи, як Фредді і передбачав. Хоча гіт Seven Seas of Rhye, написаний ним, вперше потрапив у чарти, а за ним – його ж Killer Queen 1974-го. Проблема була в тому, що вони уклали контракт з компанією «Тридент», яка обкрадала їх. Тільки 1975-го вони насилу розірвали контракт, заплативши 100 тисяч фунтів відступних.
Услід за проривним альбомом 1974 року Queen випустили шедевральний A Night at The Opera, до якого увійшла композиція Bohemian Rhapsody. Почувши трек, критики були обурені: “Це занадто! Скільки самолюбування! Та ким вони себе уявляють? Де це бачено, шестихвилинний трек, сповнений різних стилів!» Насправді Фредді склав три пісні, але зібрав їх докупи. Він завжди мріяв про хитрий трюк усередині треку, і ним стала псевдооперна вставка, де вони вчотирьох створили ефект хору на двісті голосів.
У звукозаписній компанії та на радіостанції сказали одразу: «Скорочуйте до трьох хвилин, так не годиться». Але Queen були впевнені, що пісня стане гітом тільки в такому вигляді: «Вона вийде так чи не вийде взагалі!» Змінив хід історії приятель Фредді діджей Кенні Еверетт, який почав розповідати в прямому ефірі, що у нього є пісня, яка буде номером один багато століть, але її йому не дозволяють ставити. Поки одного разу пісня раптом не почала грати – і дограла до кінця. Кенні лукаво промовив: “Ой, мій палець, напевно, випадково натиснув на кнопку …” А потім – шквал прохань поставити композицію знову. І він її ставив. Іноді по тридцять шість разів на день.
Гурт був на вершині слави і пишався новим альбомом. Записуючи його, Фредді намагався досягти надприродного вокалу і ще раз відмовився від операції на зв’язках – там з’явилися вузли від перенапруги і його перфекціонізму на записах і концертах. Жодних втручань, які можуть змінити голос з діапазоном чотири октави, даний йому від природи! Голосом він не займався ніколи, лише зрідка роблячи оперні розспівки. З тієї ж причини він не виправляв верхні зуби, яких дуже соромився.
Давши сімдесят вісім концертів у рамках цього турне, у квітні 1976-го вони повернулися до Лондона та зайнялися написанням нових пісень. Як і говорив Фредді, він не був єдиним автором. Періодично вони збиралися, щоб показати твори, доповнити чи змінити щось одне в одного.
Марнославство не завжди дозволяло їм робити це мирно. Вони сварилися, але у результаті їх мирила музика. Як, втім, і після концертів: перфекціонізм Мерк’юрі та інших був такий великий, що жоден не обходився без рознесення гримерки після виступу. Інакше пояснити одне одному, де помилився, було неможливо.
Фредді зазвичай писав пісні в студії, приходячи туди як на роботу, і тільки про любов – про те, що пережив. Він був байдужий до політики, зовсім не уявляючи, як його музика могла б допомогти змінити світ. Іноді мелодія наздоганяла його вночі, і її терміново треба було запам’ятати. Тому він, не включаючи світло, щоб не розбудити Мері, сідав на ліжко і підтягував піаніно до себе. Вона, звичайно, прокидалася, бурчала, але із задоволенням слухала вигадане.
Остін любила Фредді та підтримувала у всьому. Грати вночі? Заради Бога. Епатувати публіку трико та чорним лаком для нігтів? Вона за! Гримуватися та підводити очі? Вона сама його фарбувала. Мері знала про нього все. Їй так здавалося. Тому, коли перед Різдвом 1976-го він наважився їй зізнатися, що його приваблюють чоловіки, вона була шокована. Тільки з часом вона зрозуміла, про що насправді він співав у Bohemian Rhapsody: “Мамо, я лише почав жити” – і в пісні Somebody To Love. І що балада Love of My Life присвячена їй.
– Мері, я дуже люблю тебе, – почав він, посадивши її перед собою. – Але… Ти знаєш цього хлопця з Elektra Records, Девіда. Прошу тебе зрозуміти.
– Зрозуміти що? – Остін посміхнулася.
– Ми з ним зустрічалися кілька разів. Я бісексуальний, – випалив він. – Я шалено люблю тебе. Не знаю, як таке можливо.
– Давно це? – запитала дівчина.
– З Девідом? – обережно уточнив він.
– Фредді! Ні! – вона підвелася. – Як давно ти зрозумів це про себе?
– Дуже давно.
Мері потрібне було свіже повітря. Її не було вдома дві години, і Фредді міг за цей час вдосталь наплакатися.
– Я не можу усвідомити, що відбувається, – повернувшись, сказала вона. – Я така наївна. Мені ще доведеться звикнути до того, що мій хлопець – гей. Давай називати речі своїми іменами.
У скронях стукало: від її вердикту залежить, буде його серце розбитим чи цілим. І його щастя, і все його життя.
– Але я тебе любитиму завжди. Ти мій найкращий друг. Я тебе відпускаю. Живи повним життям. Я з’їду завтра.
– Дякую, але я не можу втратити тебе. Я знаю, що ніколи не покохаю чоловіка так, як тебе. У моєму житті не буде такого кохання, Мері. Я завжди буду поруч, навіть сивим і старим, і дбатиму про тебе. Клянуся, – видихнувши, промовив Мерк’юрі. – Вибач, що не одружився, як обіцяв. Але я завжди вважатиму тебе дружиною.
Він купив для Остін квартиру за п’ять хвилин ходьби від себе. Вони бачилися щодня і емоційніше стали ще ближчими. Мері була щаслива бачити коханого в гармонії із самим собою. Музиканти Queen завжди знали про його захоплення, але були досить інтелігентні, щоб не ставити запитань.
У пресі роїлося багато чуток, але Мерк’юрі завжди відповідав журналістам так: «Я той, хто є. І що? Якби я хотів зробити заяву, я пішов би в газету The Sun. Але цього не буде… Я сплю з чоловіками, жінками, котами. Яке відношення це має до моєї музики?» І вона, його музика, набула другого дихання. «Мамо, я лише почав жити…»
Він почувався перед натовпом у сто разів сильнішим, тримав усіх у своїй долоні, давав кожному відчуття єднання з собою. У цьому був його дар, але й розрахунок. Вважаючи себе нудним і звичайним, Фредді знав, що, якщо буде собою на сцені, це нікому не буде цікаво. Тому придумав для глядачів кардинально іншу людину.
Він був завжди на межі, розважав, дражнив і зачаровував аудиторію, точно розуміючи, як вона відреагує на його слова: “Привіт, мої гарні!” І був у цьому щирий, віддавав себе так, що до другої пісні вже був весь мокрий від поту. І якщо наприкінці концерту глядачі були щасливі, то він впорався. Без них він був ніким.
Припинити все це могло тільки те, думав він, якби їхні записи перестали купувати, а він став би нудним. Тому все йшло на догоду шоу: виступ з Королівським балетом 1979-го, вуса, шкіряні куртки, ультракороткі шорти, оголений торс… Він усвідомлював, що іноді це безглуздо, але вмів посміятися з себе. Поки це приносить задоволення публіці, можна все.
За цим фасадом та грою на публіку він завжди залишався музикантом. І сумно посміхався, коли люди розчаровувалися, розуміючи, що в житті він зовсім інший.
…Той останній червневий день 1987 року, проводивши батьків і пообіцявши скоро відвідати їх, Фредді працював у студії: треба було додати кілька речей. А вечір у «Гарден Лодж» пройшов в очікуванні Джима. Мерк’юрі заліз у ванну з пишною піною – хотів зустріти його ефектно.
– I wanna be loved by you, just you… – заспівав він, коли Джим з’явився у дверях. – Ти мене кохаєш?
Джим Хаттон його кохав. Однак шансів на це кохання спочатку було небагато. Зустрівши його в 1984‑му в клубі Heaven, Фредді хотів пригостити Джима випивкою, але той відмовився. Перукар родом з Ірландії гадки не мав, хто перед ним. Через рік вони випадково зіткнулися в ресторані. І знову нічого. І лише втретє Джим здався.
Усі тривалі стосунки Мерк’юрі до зустрічі з Джимом, коли він шалено закохувався, віддаючи себе без залишку, завжди закінчувалися його розбитим серцем. Його зраджували. Тому Фредді вважав за краще пурхати від одного випадкового зв’язку до іншого в відчайдушних пошуках кохання, яке інакше не знав, як отримати…
Це не змінилося і після зустрічі з Хаттоном – Фредді став зустрічатися ще з двома. Джимові довелося поставити питання руба, і Мерк’юрі зробив вибір. Переїжджаючи в «Гарден Лодж» в якості садівника, Джим привіз із собою кошеня, якого Фредді назвав Делайлою…
Незабаром у музиканта на безіменному пальці з’явилася золота каблучка, подарована Джимом, яку він носив до кінця життя, розуміючи, що їхній офіційний шлюб неможливий. Він нарешті знайшов у цих відносинах умиротворення. Він любив і був коханим. І навіть сварки, коли одного разу Фредді спересердя обрізав бутони квітів, вирощених Джимом, не затьмарювали їхнього щастя. Щастя – все, чого він хотів у житті, і це позначилося на його нових піснях. Єдина, до кого вони ревнували одне одного, була Делайла…
– Дуже люблю, – Джим взяв у долоні піну і виклав її короною Фредді на голову.
– Хочу ще раз сказати: якщо ти хочеш піти, я зрозумію.
– Не мали дурниць. Я не піду. Ти не сказав батькам?
– Ні. І не планую.
Фредді не сказав рідним, що півтора місяці тому у нього виявили СНІД. Не хотів, щоб преса атакувала їх розпитуваннями. Світ теж нічого не повинен знати. Він не потребував жалю – його повинні запам’ятати легендою.
Все почалося з плями на пальці руки, яка не зникала. Закінчивши Magic Tour концертом 9 серпня 1986 року, який став його останнім із Queen, Фредді почувався страшенно втомленим. Мері наполягла на аналізах і першою дізналася про діагноз, тому що Мерк’юрі боявся взяти слухавку, коли наприкінці квітня 1987-го йому зателефонував лікар. Пляма – саркома, у крові – ВІЛ. І хворий він уже не менше десяти років. Прогноз: років зо два, навіть із новітніми медикаментами.
“Яка іронія”, – думав він. На передостанньому концерті туру на стадіоні «Уемблі» Фредді сказав публіці, що чутки про розпад гурту – брехня, що вони будуть разом, поки не помруть… Тоді у фіналі він вийшов у короні та мантії, побажавши «всім прекрасним людям на добраніч і благословення небес».
Мерк’юрі не збирався з’ясовувати, хто його заразив. Це було нереально, враховуючи кількість зв’язків, які він мав за одинадцять років. Тоді він не думав про СНІД — він насолоджувався свободою. Тепер не було часу боятися смерті. Він мав багато чого зробити: потрібно було записати ще один сольний альбом і пісні для двох альбомів Queen.
«Пишіть мене по максимуму, щоб довести до кінця роботу, коли мене не стане», – говорив він Роджеру, Брайану та Джону, повідомивши про діагноз. Також йому потрібно було завершити оперний альбом, розпочатий із Монсеррат Кабальє за місяць до аналізів. Востаннє він вийшов на сцену з Кабальє в Барселоні 8 жовтня 1988 року.
І тільки в 1990-му зізнався сестрі, що у нього саркома, так і не сказавши ні слова про СНІД: «Ти повинна зрозуміти: я помру». Вона була вражена його спокоєм та відсутністю страху. “Це може статися навіть сьогодні. Але це не привід втрачати сон, правда, сестричко?” – традиційно жартував він.
У березні 1991 року він знявся в кліпі I’m Going Slightly Mad – худий, у перуці та у гримі, щоб приховати плями на тілі. А в травні – у кліпі These Are The Days Of Our Lives. Пісню написав Роджер про себе, але у виконанні Фредді вона набула іншого сенсу.
Весь рік він, як тільки ставало краще, проводив у Монтрьо, в їхній студії, і записував пісні для групи, а вдома керував ремонтом особняка, щоб залишити свій притулок в порядку для тих, кого любить. Продовжив займатися благодійністю (завжди анонімно) і почав малювати, чого не робив уже двадцять два роки. До цього часу він прожив уже на два роки довше за прогнози лікарів – завдяки музиці, любові та друзям.
10 листопада, повернувшись зі Швейцарії, він перестав приймати медикаменти, залишивши тільки знеболювальне. Фредді розумів наслідки, але не хотів, щоб хвороба продовжувала контролювати його життя. Він сам вирішить, коли піде. Через чотири дні він обговорив з менеджером групи майбутнє Queen, дозволивши робити з його музикою та іміджем що завгодно – тільки не нудне!
Спав Фредді в ці дні або не спав у своїй величезній спальні, з ним завжди були поруч по черзі, тримаючи його за руку, щоб він знав, що не самотній, то Джим, то Мері, то Джо, то Террі або Пітер, у якого, прокидаючись, Фредді справлявся, чи все в порядку внизу, чи прикрашені кімнати квітами.
19 числа приїхали батьки та сестра з чоловіком. Пітер приготував для всіх «Ерл Грей» з тортом, і Мерк’юрі розважав їх жартами, все ще вдаючи, що турбуватися абсолютно нема про що.
– У вас все гаразд? – поцікавився він у матері. – Преса вас поки що не мучить?
– Ти про нас не турбуйся, любий, – це все, що вона могла йому відповісти.
Він так і не сказав їм, як усі ці роки був щасливий з Джимом. І вони не спитали.
Джим же, як ніхто інший, відчував, що Фредді може піти будь-якої миті, і займав себе роботою в саду, щоб про це не думати. Через добу, під ранок, він сидів біля його ліжка, і Мерк’юрі запитав, чи може він йому допомогти спуститися вниз? Він хотів подивитися на картини.
«Я тебе віднесу», – сказав Джим. Але той сам спустився сходами, тримаючись за поручні і спираючись об руку друга.
– Вони прекрасні… – сидячи на стільці, він розглядав витвори мистецтва.
– Я навіть не припускав, що ти такий сильний, – жартував Мерк’юрі, коли Джим на руках ніс його назад у спальню.
23 листопада Фредді з менеджером групи склав заяву для преси: «З огляду на чутки, я хочу підтвердити, що у мене СНІД. Я вважав за необхідне тримати цю інформацію в таємниці, щоб вберегти спокій моїх близьких і рідних. Тепер настав час дізнатися правду моїм друзям і шанувальникам, і я сподіваюся, що кожен приєднається до мене в боротьбі з цією жахливою хворобою».
Через добу Фредерік Мерк’юрі в оточенні близьких і Делайли, що згорнулася клубком і не залишила його в ті дні ні на хвилину, пішов. Коли це сталося, Джим зупинив годинник, подарований йому Фредді, а Мері зателефонувала рідним. Прощання було проведено за зороастрійським звичаєм, хоча батьки знали, що син ніколи не дотримувався вірувань.
Незважаючи на те, що Мері була проти, щоб він залишав їй у спадок особняк, Меркьюрі був непохитний: «Ти мала бути моєю дружиною, так що будинок у будь-якому випадку буде твоїм». Крім цього, батькам і Остін він залишив по п’ятдесят відсотків своїх заощаджень, доходи від продажу альбомів і антикваріат. Джиму, як і Джо з Пітером, він заповів по півмільйона фунтів, і Хаттон, купивши собі на них будинок в Ірландії, повернувся на батьківщину.
Джон Дікон незабаром залишив Queen, не змирившись зі смертю друга, відчуваючи, що група ніколи не буде без Фредді.
Кіт Оскар пішов з дому вранці 25 листопада 1991 року, Делайла прожила там багато довгих років, а годинник, який Джим зупинив у той тихий вечір, через чотири роки несподівано знову пішов. У Різдво…
Вперше опубліковано в журналі “Караван історій” (листопад 2018 року)
Дивіться також: