Серж Лифар: бог танцю з Києва

15 квітня 1905 року в Києві народився Серж Лифар – геніальний танцівник і хореограф. Його доля гідна захопливого драматичного серіалу про пристрасть до мистецтва, любов та вірність в епоху воєн та потрясінь.

“Караван історій” розповідає про учня легендарної Ніжинської та коханця Дягілєва, друга Шанель, Шагала, Далі та Пікассо – блискучу зірку французького бомонду Сержа Лифаря. Він врятував свій театр Гранд-опера під час фашистської окупації, допомагав Опору, відмовив Де Голлю у французькому громадянстві, врятував брата від КДБ за допомогою британської розвідки, бився на дуелі та зустрів старість із графинею. І до кінця своїх днів ніжно любив свою Україну, стверджуючи: «Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро».

---

«Чому за вікном сніг?» — Серж дивувався. Останнім часом він постійно втрачав відчуття часу, щоразу провалюючись у безпам’ятство. Але все ж таки не може бути, що зима настала так скоро. Він упевнений, що ще вчора був квітень. М’який теплий квітень у Швейцарії. Молоде зілля розпускалася на очах, гріється на сонці і заволодіває будь-яким вільним шматочком землі. Квітень — його улюблений місяць. Його день народження. Була присутня вся родина. Мама посміхалася, називала «улюбленим Серьожкою», китиці від вишиванки приємно лоскотали обличчя, коли вона нахилялася поцілувати сина в лоба. Батько був показово суворий, але смішні бісики в очах не залишали сумніву — він радий зустрічі.

Брати і сестричка сміялися поруч. Найкращий день народження в його житті…

– Серж? Серже, як ти? – прохолодна рука ніжно пройшлася по щоці і поправила збиту ковдру.

– Хто це?

– Це я, Ліліан, твоя Ліліан, – тихий, люблячий і заспокійливий голос потроху повертає в реальність.

– Їх тут нема? Вони всі померли, правда? – Серж піднімається на ліжку, щоб поглянути в очі стурбованій подрузі. – Мені здалося. Нині що, грудень? А я все думаю про квітень і уявну зустріч, якої ніколи не було.

– Вони все одно поряд, як і я. Завжди, – Ліліан сіла на край ліжка. – Розкажи мені про них. Знаю, ти багато разів розказував, але хочу знову послухати.

Серж не міг відмовити Ліліан, за її спиною – тепер він ясно бачив – юрмилися привиди минулого, такі ж жадібні до уваги.

А йому завжди було що розповісти.

Спогади про дитинство були найтрепетніші, овіяні любов’ю і теплом. Перші роки життя минули не у велелюдному Києві, а в зеленому передмісті – Пирогово. Батько, Михайло, служив помічником лісника Трипільсько-Вітянського лісництва. Необізнаним лісник видається похмурим чоловіком, який далі найближчої сосни світу не бачить, а вершиною мрій вважає винно-горілчаний магазин. Але на початку ХХ століття в Києві та околицях посада лісника або його помічника була чиновницькою. Скромна, не особливо ефектна, але все ж таки паперова робота в департаменті водного та лісового господарства. Фізичною працею займалися найняті робітники.

Доходу від державної служби Михайлу та його дружині Софії вистачало і на життя, і на виховання чотирьох дітей: крім Сергійка були старші, Василь і Євгенія, і молодший, Леонід. Грошових труднощів сім’я не відчувала ще й тому, що батько Сергія отримав за дружиною солідний посаг. Тесть володів пристойним шматком землі, а ще торгував сіллю, яка за всіх часів була в ціні.

Батько подібних грошових розкошів не міг запропонувати, зате брак матеріальних багатств із надлишком компенсувався багатим родоводом. Свою історію Лифарі – Лихварі вели від запорізьких козаків. У діда в архіві можна було знайти чимало старовинних грамот, якими нагороджували його предків. Та й сам старий був зачарований історією України і завжди з гордістю розповідав онукам про колишні часи.

На позір, союз Михайла та Софії був типовим шлюбом із розрахунку: генеалогія зустрічається з цінними асигнаціями. Але подружжя щиро любило одне одного, а ще більше – своїх дітей.

Для Сержа далекий час життя за містом завжди був оповитий тим прозорим, щемним ніжним серпанком, який і через роки підтримував і дарував заспокоєння.

Софія народила всіх дітей легко та швидко. Погодки, а значить, вічні друзі по іграх. Батьківська садиба мала багато вигод для гульні. Найбільше діти любили ховатися в величезному саду від розгубленої прислуги і вигадувати нові підступи. Від батьків увечері, звичайно, отримували на горіхи, але ніхто і ніколи не піднімав на дітей руку. Максимум – ласкаво посварити і зменшити частку солодкого до чаю.

Для Сержа батько назавжди залишився людиною, яка цінувала порядок, але ніколи не переступала межу, за якою починалася домашня тиранія. «Він поважав нас, своїх дітей, хоча ми були нерозумними, яким подавай тільки пустощі. Не пам’ятаю, щоб він підвищував голос. Завжди спілкувався на рівних, намагався пояснити і зрозуміти. І прийняти», – згадував Лифар.

Сергій вважав себе батьковим улюбленцем. Але щирою, взаємною і відчайдушною любов’ю дитина платила тільки матері. Якось з якихось причин, яких Лифар і сам уже не міг згадати, сім’я поїхала у відпустку без нього. Єдине, що хвилювало дитину: “Мама мене покинула?”

Тоді ще маленький, Сергійко не думав, що одного разу йому з батьками доведеться розлучитися назавжди. Їх розділять кордони, влада і, врешті-решт, найжорстокіша сила – смерть…

Діти зростали, життя за містом для сім’ї Лифар ставало неактуальним. Михайло з Софією мріяли дати синам найкращу освіту, а для цього треба було влаштуватися у столиці. Квартира в будинку навпроти університетського ботсаду підійшла ідеально.

Першим осягати премудрості у справжній школі, а не з домашніми вчителями, вирушив старший, Василь. Батьки думали, що вони мають кілька років перепочинку, щоб підготувати решту дітей, проте Серж збунтувався майже одразу. Йому вічно не сиділося на місці, хотілося бути в епіцентрі подій. І він теж хотів – без жодних але – вчитися разом із братом. Завдяки зв’язкам шестирічного хлопчика взяли на навчання. І Сергій щиро старався. Його бажання вчитися виявилося не швидкоплинним забаганням. Весь позакласний час він проводив за книжками, а в школі його не раз називали найкращим і здібним учнем.

За кількома класами молодшої школи пішла престижна Олександрівська гімназія. Туди Сергій потрапив знову-таки на особисте прохання батьків – юний вік все ще вимагав окремого прохання. Ознайомившись із рівнем розвитку дитини, попечитель гімназії ухвалив: «Я дозволяю зазначений вік дев’ять років чотири місяці двадцять п’ять днів не вважати перешкодою для навчання». Хоча зазвичай у перший клас гімназії приймали років з одинадцяти.

Для виховання своїх численних нащадків батьки не шкодували ні сили, ні грошей. Діти мають бути всебічно розвинені – і крапка. Коли Сергійко виявив здібності до співу, його негайно віддали до церковного хору при Софії Київській, благо церква була неподалік. На той час сім’я перебралася до прибуткового будинку на Ірининській, який належав маминому батькові. Одночасно зі співом талановиту дитину відправили в музичну школу навчатися грі на скрипці. А ось танці батьки не шанували, щиро вважаючи театр чимось середнім між борделем і кабаком. Втім, у той час Сергій про танці і не задумувався. Найбільше він хотів стати учнем Першого кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі – шикарна уніформа, героїчний вигляд, ідеальна виправка і тисячі захоплених поглядів оточуючих.

А потім розпочалася Перша світова. Олександрівську гімназію евакуювали, а в її приміщенні влаштували госпіталь, як і в багатьох інших київських громадських установах. Сергій перейшов у Восьму київську гімназію, а будівлю колишньої школи відвідував разом із рідними – допомагати пораненим. Під час війни квітуче місто перетворилося на один суцільний шпиталь. Кожен допомагав як міг, і всі мріяли про одне: аби війна швидше закінчилася.

Ніхто навіть не припускав, що за війною прийде нове лихо – червоний терор. Для маленького Сергія це було дивно і незрозуміло. У дитячій голові все змішалося в одну купу. То він рвався на європейський фронт – у свої тринадцять. То мріяв записатися в Червону Армію, то до білогвардійців. І боротьбу за українську незалежність теж не слід було скидати з рахунків. У країни з’явився примарний, але шанс стати самостійною. Що не могло не тішити його діда по батькові.

У метаннях між різними берегами він не одразу помітив, що його життя змінилося. Сім’я перейшла в режим жорсткої економії. Будинок, у якому вони жили, більше їм не належав, але квартиру за ними залишили. Радянська влада спочатку діяла м’яко, намагаючись залучити в свої ряди якнайбільше шанувальників. Однак напруга, що витає в повітрі, обіцяла мало хорошого. Втім, школи не закривали і дітей не чіпали. Це було головне.

Сергій навчався багато й наполегливо, нічого іншого йому не залишалося. Іноді батьки заводили з ним розмову про те, щоб він із братами та сестрою продовжили навчання за кордоном. Сергій лише знизував плечима: «Мам, тату, все налагодиться, ось побачите». Чи собі він брехав чи заспокоював батьків – сам ніколи так і не зрозумів до кінця.

Душевне сум’яття не залишалося непоміченим для його однокашників. Друзі завжди цінували Сергія за добру вдачу, бачити його пригніченим було нестерпно. І одного разу запропонували розважитися – сходити ввечері подивитися на дівчаток з танцювальної студії.

Попри неприйняття доброчесної частини суспільства, танцювальні студії в Києві існували у великій кількості. І не бідували, меценатів завжди було в надлишку. «Школа руху» Ніжинської була однією з найзнаменитіших у місті. Сім’я Ніжинських переїхала до Києва з Варшави багато років тому. Талановиті танцівники балету, вони надміру передали свій дар дітям. Вацлав Ніжинський вже кілька років блищав у Парижі, в «Російських сезонах» Дягілєва, а молодша, Броня, не менш обдарована, викладала в балетній школі.

Заняття в студії були відкритими. Тобто будь-який бажаючий міг прийти на репетицію і помилуватися учнями. Студенти цим із задоволенням користувалися, щоб подивитися на гарних танцівниць.

Для Лифаря балет став одкровенням. Танець-політ, творіння не людини, а бога. Ніколи до цього моменту юнак не бачив нічого подібного: «Я забивався в куток кімнати, моє серце шалено билося, я відчував небувале захоплення. Учні мадам Ніжинської танцювали Шопена та Шумана, і я відкривав чудову гармонію між музикою та їхніми тілами, обожнюваними ритмом. Музика надихала танець і знаходила в ньому свій завершальний вінець. Танець-любов опановував моє життя».

Через кілька днів Серж на заощаджені гроші купив балетні туфлі і заявився до Броніслави проситися в учні.

Вона відмовилася.

– Ви надто старі для занять танцями, – безапеляційно заявила вона хлопчику. – І, будьмо відверті, рухаєтеся з граційністю колоди.

– Але я готовий вчитися, я тренуватимуся десять – ні! – двадцять годин на день! – із жаром відповідав їй Серж. – Благаю, дайте мені шанс.

– З цього нічого не вийде, – Ніжинська була непохитна.

Їй не подобався цей хлопець. І їй категорично не хотілося возитися з безнадійним, на її думку, матеріалом.

Проте Сергій не відступав. Він приходив знову і знову, благаючи змилуватися над ним. Зрештою Броніслава здалася і дозволила стати вільним слухачем у студії. Але офіційно своїм учнем так і не визнала.

Для Сергія настали місяці виснажливих тренувань. Весь вільний час він проводив у студії. Ніжинська його жодного разу не похвалила, навпаки, висміювала найменшу помилку. А менше ніж через півроку оголосила учням, що закриває школу і їде до Парижа. На початку 1920-х ще можна було цілком законно втекти за кордон. Балерина хотіла скористатися можливістю. Там на неї вже чекали брат і запрошення в трупу Дягілєва.

Відчай накрив Лифаря з головою. Ніжинська його не жалувала, але все ж таки вчила. А без наставника йому ніколи не досягти тих висот, про які він мріяв. І все ж… У порожній студії день за днем він тренувався до знемоги. Повторюючи вже завчені па і винаходячи свої власні, нові рухи: «Я починав відкривати для себе такі поняття, як порив душі, дихання та фізичний рух тіла, які дають три чітко помітні ритмічні малюнки».

Через рік одному зі студентів Броніслави прийшло повідомлення, що мадам Ніжинська за згодою Сергія Дягілєва запрошує п’ятьох найкращих учнів у Париж, у «Російські сезони». Знайти гроші на проїзд і перебратися через вже закритий кордон вони мають самостійно. Багатьох подібні умови налякали. Але не Лифаря. Формально він не був учнем балерини, але хіба це є причиною, якщо мрія кличе?

Батьки Сергія вигребли всі гроші, щоб сплатити допомогу контрабандиста, який зможе переправити сина в Європу. Вони, як і раніше, не схвалювали захоплення балетом, але радянська влада лякала їх більше.

На жаль, до Польщі дістатися так і не вдалося. На підходах до кордону їх схопили. Усі спроби переконати чи підкупити солдатів провалилися. Він був інтелігенцією, а значить, за умовчанням вважався ворогом народу. Для залякування Лифаря посадили в товарний вагон з тифозними хворими. Куди везли, він гадки не мав. На четверту добу мук якимось дивом вдалося прочинити двері вагона і зістрибнути на ходу.

Переляканий і знесилений Сергій повернувся додому. Де на нього вже чекав виклик у НК. Втім, на допиті на нього чекали не тортури, як було з його дідом Василем кілька років тому. Але запропоноване виявилося нічим не кращим.

«Хочете в Париж? Без проблем. Ми надамо вам офіційний дозвіл на виїзд. В обмін на маленьку послугу…» Багато аристократів і видних політиків тікали від новоявлених Совітів за кордон. Більшість із них осіла саме в Парижі. Мати там інформатора, який буде вхожий у будь-яке суспільство, – рідкісний успіх. Надзвичайний комітет не збирався її упускати.

Сергій відмовився – ніколи б не зміг стати донощиком. Дивно, але вдалося вийти живим. Але легально виїхати він уже не міг би ніколи. А то, коли за ним знову прийдуть, вже остаточно, – питання, можливо, не місяців, а днів. Він мав виїхати, був зобов’язаний. Сім’ї довелося продати все цінне з того малого, що залишалося. З урахуванням інфляції сума, яку довелося заплатити за втечу, становила майже п’ятдесят мільйонів рублів. Але це було того варте. Друга спроба привела Сергія до Варшави. За місяць він дістався до Парижа.

І Ніжинська, і Дягілєв зустріли Лифаря холодно і з неприхованим розчаруванням. Броніслава обіцяла Дягілєву, що приїдуть найкращі її учні, а не ця нахабна бездарність. Та й великий антрепренер не бачив у схудлому – шкіра та кістки – малолітці нічого, що могло б вразити публіку і його особисто.

Сергію (тепер на французький манер його називали Сержем) довелося заново доводити, що він чогось вартий. Він тренувався, тренувався і знову тренувався і в тісному залі, і вдома. Навіть уночі, поки все місто спало, виходило на крихітну терасу і повторювало рухи. І одного разу почув від Дягілєва заповітні слова: «Ти будеш добрим танцюристом. Я в тебе вірю!”

З цього часу Дягілєв узяв Сержа під своє крило, маючи намір виростити геніального танцівника. Лифар їздив по всій Європі, навчаючись у кращих хореографів того часу.

Весь цей час Дягілєв був поруч. Спочатку Серж бачив у ньому виключно наставника і друга, але чим далі, тим сильніше переймався іншими почуттями. У середовищі танцюристів бісексуальність не була чимось надзвичайним. Тому схильності іменитого імпресаріо мало кого хвилювали.

До цього найяскравішим коханням Сергія Дягілєва був Вацлав Ніжинський, той самий старший брат Броніслави. Його фаворит, його прем’єр, його все і вся… поки той потай від усіх не одружився з угорською аристократкою Ромолою Пульською. Для Дягілєва раптовий шлюб коханого був страшним ударом. І після низки швидкоплинних романів Лифар став для нього тихою гаванню, в якій він нарешті знайшов спокій.

Сергій любив свого вчителя та коханця. Дягілєв дав йому впевненість у собі і кращі ролі. Їх об’єднувала близькість не лише фізична, а й духовна. «І в горі, і в радості, поки смерть не розлучить нас …»

Останні роки Дягілєв страждав від цукрового діабету. Інсулін лише проходив випробування. Єдине, що могла запропонувати тодішня медицина, – спеціальну дієту та регулярний відпочинок. Зовсім не в дусі іменитого агента, який вічно зайнятий, постійно на ногах, у поїздках та справах і цілком не стежить за собою. Легковажне ставлення незабаром дало про себе знати. У серпні 1929-го стало зовсім погано. На фоні хвороби розпочалося зараження крові.

Для юнака почалося персональне пекло. Він днював і ночував біля ліжка друга й коханого. Але нічого вдіяти не міг. Лише трохи полегшити страждання своєю присутністю та підтримкою.

Смерть Дягілєва відразу знищила все, ним створене. Трупа «Російських балетів» розвіялася по всьому світу, Серж залишився один у Парижі. Двадцятип’ятирічний юнак був один проти всього світу. Він майже зневірився і опустився б на саме дно, якби не дві події.

Паризька Гранд-опера переживала не найкращі часи. Постійне керівництво знаходилося в пошуку нових танцівників, які могли б повернути театру колишню велич. І Лифарю запропонували невеликий ангажемент. Опера готувалася відзначати сторіччя зі смерті Бетховена, вибір для постановки впав на алегоричний балет «Творіння Прометея». Ні на що особливо не сподіваючись, начальство на вимогу Лифаря довірило тому не лише головну роль, а й загальну хореографію. Все одно гірше не буде.

Розпещена публіка теж не чекала від балету нічого надприродного. Еліта Парижа ходила в Гранд-опера виключно для того, щоб не уславитися невігласами, які не мають поняття про класику і хороший смак.

Ніхто не думав, що в постановку Сергій зможе вдихнути нове, інше життя. Але йому вдалось. Його Прометей дарував надію не лише в балеті. Він зійшов зі сцени і запропонував шанс самій Гранд-опера. Публіка аплодувала, директор після прем’єри чи не навколішки благав його стати художнім керівником і балетмейстером усього театру.

Лифар не міг відмовитися, та й не хотів. Танцювати, підніматися над собою і боротися із земним тяжінням – тільки заради цього він жив і дихав. Возз’єднання із сім’єю стало другою причиною, через яку недозволено впадати в меланхолію.

За допомогою численних хабарів і великих знайомств вдалося витягти з Радянського Союзу старшого брата Василя. Сестра Женечка вийшла заміж за іноземця і теж змогла виїхати до Франції.

Сергій мріяв, що слідом за ними приїде і молодший, Леонід, з батьками. Але для цього потрібно ще більше коштів. Він був першим, хто приходив до театру, і останнім, хто його залишав.

Здавалося, що все налагодиться. Але тільки здавалося. Поки Лифар блищав на паризькій сцені, у Совітах ситуація погіршувалась. Леонід став льотчиком-винищувачем, хоча безпосереднє начальство йому не довіряло. На нього завели окрему справу, по п’ятах ходили стукачі, але військове звання і гарний послужний список поки що рятували і самого Льоню, і батьків від радикальніших заходів.

Брати обмінювалися численними листами через таємних посередників. Без особистих імен, адрес та будь-якої іншої конкретики. Усі розуміли: невірний крок може призвести до катастрофи.

Історія втечі Леоніда стала воістину шпигунською. Через Іран. За допомогою британської та французької розвідки. Сергій був щасливий обійняти брата і показати йому життя в Парижі. Без страху, без огляду на тіні, що завжди поруч: «Ти в безпеці, ми знову разом. І батьки скоро будуть поруч».

Тут Лифар помилявся. Його обожнювана мама не пережила голодомор 1933-го. Лист від батька, пройшовши через кілька рук і дивом знайшов адресата, було повно гіркоти втрати. На у восьмеро складеному аркуші дешевого, пухкого паперу нерівним почерком Михайло Лифар повідомляв про смерть Софії і застерігав дітей від спроб його визволити з радянської кабали. Він не міг залишити кохану дружину, залишити її в самоті спочивати на Байковому. Колись він ляже поруч, і вони знову будуть разом. Нині найголовніше, що їхні діти в безпеці, у них є майбутнє. Він пишався ними, і покійна Софія з того світу дивилася на них з не меншою любов’ю і захопленням. Якби вони тільки знали, через що їхньому синові доведеться пройти.

Сергій надто добре пам’ятав той день, коли оголосили, що Франція повністю окупована фашистською Німеччиною. На кожному кроці в Парижі майоріли прапори зі свастикою. Хто міг – втік, а він – ні. За новим, нацистським законом німці могли зайняти будь-яку кинуту держбудівлю. Це означало, що улюблену Гранд-опера, якщо вона не функціонуватиме, спіткає сумна доля в якості чергового німецького штабу.

Лифар прийняв найскладніше у своєму житті рішення: театр працюватиме! Більша частина трупи була відіслана на тривалі гастролі, але найвідчайдушніші, як і він сам, залишилися.

На сцені ставили Вагнера і будь-які твори, які не потрапляли під статус заборонених. Левову частку доходів від квитків витрачали на допомогу французькому Опору та втікачам з Європи.

Опера вціліла, проте після Другої світової довелося тікати вже Лифарю. Злісники записали Сергія в колабораціоністи, а деякі й зовсім стверджували, що на власні очі бачили, як він водився з Гітлером і проводив йому екскурсію театром.

Через кілька років усі звинувачення зняли, а генерал де Голль особисто запропонував танцівнику французьке громадянство. “Франція – мій другий дім, але батьківщина – Україна”, – Сергій відмовився.

До кінця життя Лифар прожив із так званим нансенівським паспортом. Його видавали біженцям спочатку з Російської імперії, а потім і з інших країн. Більшість із них потім отримували офіційне громадянство в країні, яку обрали для життя. Але тільки не Лифар. Відмовляючись від пропозиції де Голля, він не манірничав, не набивав собі ціни.

Україна була не просто зручною відмовкою. Серж ненавидів радянську владу за все, що вона зробила з його сім’єю, але ніколи не приховував, що хоче повернутися.

Неодноразово подавалася заявка на участь у балетних фестивалях у Радянському Союзі. І щоразу за нею слідували сухі слова відмови. Якось завернули прямо в аеропорту. Вся трупа Гранд-опера поринула в літак і полетіла на гастролі до Москви, крім нього. Сергій не здавався, вірив, що якось станеться диво.

В очікуванні вдалого моменту він не припиняв роботи. Постановки в Гранд-опера йшли з великим успіхом. Студенти билися за можливість потрапити на лекції з історії та теорії танцю, які вів Ліфар.

На оточення теж гріх скаржитися. Вільний час він проводив із друзями – Жаном Кокто, Сальвадором Далі, Марком Шагалом та Пібло Пікассо. Найкращі люди паризького бомонду. Окремою графою йшли його відносини з Коко Шанель. Їх пов’язувало спільне минуле. Вони обидва були біля ліжка Дягілєва в момент його смерті. Шанель навіть оплатила похорон імпресаріо, оскільки у Сергія в той момент не було ні гроша за душею. Та й потім, у складні хвилини життя, не раз підтримувала танцюриста матеріально. Як і Лифар, Коко в повоєнні роки цькували за нібито колабораціонізм, на якийсь час змусивши покинути Францію.

Спогади поєднували Лифаря та Шанель, давно перетворившись на трепетний, ніжний зв’язок. «Він завжди мене смішив. Те, що багато чоловіків вже забули, як робити. Коли він бачив, що я сумна, він починав розповідати купу безглуздих історій про своє дитинство». Мабуть, для великої Мадемуазель Лифар був найближчим, він замінив їй сім’ю. Хоча вони ніколи не були коханцями. У заповіті Коко наполягала, щоб біля її могили залишили порожнє місце – для найдорожчого друга Сержа, коли настане його час. Так би і сталося, якби у Шанель не було серйозної суперниці, графині Ліліан Алефельдт.

З Ліліан танцюрист познайомився в непростий для себе час. Він вкладав душу в балет, працював не покладаючи рук над новими постановками, а чим далі, тим менше цінували. Керівництво Гранд-опера все частіше вичитувало його, ніби він нерозумний хлопчисько, а не всесвітньо визнаний геній танцю. На його місці хотіли бачити когось молодшого і ретивішого. Негаразд йшли справи і в тих його балетах, які ставили на інших сценах. Кожен вважав, що міг безповоротно робити з творами Лифаря що завгодно.

Якось він посварився з Жоржем де Куевасом, власником балетної компанії. Імпресаріо самовільно вніс зміни в «Сюїту в білому» – найкращий балет Лифаря. Це довело танцюриста до сказу, Серж викликав де Куеваса на дуель. Вчинок необдуманий, але в момент відчаю та життєвих труднощів Лифар втрачав здатність міркувати холоднокровно. У Франції ще з XVII століття дуелі перебували поза законом, місце поєдинку тримали в найсуворішому секреті. Але ті, хто був присутній на полі бою, потім розповідали, що це була найсентиментальніша дуель з усіх можливих. Обмінявшись кількома ударами, суперники нарешті прислухалися до голосу розуму й умовлянь друзів, обнялися, розридалися і негайно дійшли згоди.

Якби з усіма можна було домовитись так просто. З театру Лифаря все ж таки вигнали. Мету життя було втрачено. Так, він міг викладати. Але що це в порівнянні з можливістю створювати.

Ліліан Алефельдт стала його ангелом-охоронцем, який прилетів на поклик у важку хвилину. Познайомила їх Матильда Кшесинська, колишня прима-балерина імператорського театру, колишня коханка Миколи II, а нині дружина великого князя Андрія Володимировича Романова.

Графіня Ліліан після розлучення зі своїм аристократичним чоловіком ні в чому собі не відмовляла: утримання від колишнього чоловіка дозволяло. Якщо грошей не вистачало, завжди знаходився багатий коханець, готовий оплатити рахунки та примхи. У свої сорок із хвостиком вона навряд чи виглядала на тридцять, а почувалася іще молодшою. Легка в спілкуванні, але з гострим, проникливим розумом, жінка підкоряла кожного, хто зустрічався на її шляху. Життя екзотичного метелика, який вічно летить на найяскравіше світло. Зустріч із Сержем Ліфарем змінила її.

Для Лілі Сергій був черговим екзотичним трофеєм у черзі коханих. Талановитий, але зламаний, привабливий, але безпорадний. Він шукав надійного плеча, в яке можна уткнутися. Ліліан подобалося грати в гру «добрий геній для зневірених». Вона не помітила, як удавання переросло в справжнє кохання.

Серж називав її “мій білявий, блакитноокий ангел” – вона стала ним для нього. Завжди поруч, завжди готова допомогти, Ліліан не просила натомість нічого. Статус офіційної дружини – їй начхати на умовності, досить скромного слова «супутниця».

Завдяки Алефельдт Сержу зміг пережити звільнення з театру і знайти в житті інші радості – написання книг і, на свій подив, малювання.

1969-го Ліфарю і Ліліан нарешті вдалося приїхати до Радянського Союзу. Відставного танцюриста запросили почесним гостем на Перший міжнародний фестиваль молодих артистів балету.

У Москві їх тінь слідували супроводжуючі. Ні для кого не була секретом їхня приналежність до КДБ. Якимось дивом Сержу з дружиною вдалося втекти з-під пильного нагляду і виїхати в Києві. Усього на один день.

У цю поїздку він умістив свою тугу містом: «Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро». Ходив – і не міг надивитися на старі зелені вулички, якими бігав дитиною, на будинок біля Софійської площі – останнє місце проживання, звідки він поїхав у нове життя. Гімназію, в якій навчався, і будівлю, в якій знаходилася колись школа Ніжинської. Байковий цвинтар – запущений, нікому не потрібний. Насилу знайшов могили батьків. «Ліліан, думаєш, вони простили мене за те, що я поїхав і не повернувся?» – сумно запитав Серж у дружини. “Думаю, вони раді, що ти не втратив себе. Вони хотіли тобі найкращого”.

Він ніби відчував, що другого шансу відвідати батьків не буде, тому забрав із собою по жменьці землі з могил. Так і сталося. Серж із Ліліан ще кілька разів приїжджали до Москви на фестивалі. Але Київ виявився забороненою зоною. Приставлені наглядачі зі спецслужб більше не випускали пару з поля зору.

В останні роки, вже знаючи, що рак, що його пожирає, ніяк не перемогти, він постійно говорив Ліліан, що хоче залишити свою спадщину Україні – листи, книги, фотографії батьків. Улюблена жінка виконала прохання, і більшість архіву поїхала на батьківщину.

А на його могильному пам’ятнику назавжди викарбувано напис: «Серж Лифар із Києва»…

Фото: East News, Getty Images/Global Images Ukraine

Дивіться також:

Марія Заньковецька і Микола Садовський: історія кохання головної української зіркової пари XIX століття

Леся Українка — суперзірка, яку ми досі не знаємо

Революціонер і серцеїд. Чому Іван Франко не хотів шлюбу з кохання