170 років тому, 4 серпня 1854-го, народилася Марія Заньковецька – геніальна актриса та примадонна української сцени кінця ХІХ століття. Вона була законодавицею мод і найбажанішою жінкою свого часу, але її серце все життя було віддане одному чоловікові — актору Миколі Садовському, заради якого вона покинула чоловіка і терпіла зради.

Їй вдавалися різні ролі, але найважче було грати дружину навіженого генія з гіпертрофованим его. Історію фатального кохання Марії Заньковецької та Миколи Садовського розповідає письменниця Ірен Роздобудько.


…Жінка стояла біля відчиненого вікна. Важкий кручений шнур з китицею на оксамитовій шторі розхитував вітер, і він час від часу хльостав її по обличчю. Десь на горизонті з-за дахів будинків піднімався червоний диск сонця, і в його перших променях обличчя жінки здавалося зовсім білим. Вона простояла так усю ніч… Пальці, що вчепилися в підвіконня, здавалося, скам’янілі. Та й сама вона швидше була схожа на статую. Десь у глибині будинку почувся рух — прокинулась прислуга.

Пізно… — подумала жінка. — Треба б раніше…» Це була перша більш-менш зв’язна думка після безсонної ночі перед відчиненим вікном. Вона поглянула униз, на бруківку. І раптом ясно побачила на ній себе — розпластану, нерухому, з розкинутими руками і завмерлим поглядом.

Цівка крові біля скроні… Задертий низ мереживного пеньюара… Довге розпущене волосся стелиться по брудному камінню…

Навколо – натовп роззяв:

— Так це ж Марія Заньковецька!

— Хто така?

— Комедіантка з театру!

— Не комедіантка, а примадонна! Бідолашна, що ж з нею сталося?

Коханець кинув!

Жінка різко хитнула головою. Який сором! Одне видіння змінилося іншим. Ось вона, бліда, з розпущеним волоссям, з цівкою калинового соку на скроні, повільно піднімається з бруківки — і прискіпливі обивателі від страху відхитуються, хрестяться, нервово хапають ротом повітря, непритомніють.

А вона струшує з себе маску нещасної покинутої коханої і гордо випростується. А потім кланяється на біс. І очманілі глядачі захлинаються від захоплення, аплодують, гупають ногами, вигукують її ім’я сотні та тисячі разів! Завіса…

Жінка зачинила вікно. Виставу закінчено. Згадалися слова керівника театру Марка Кропивницького: «Насамперед ти — актриса. Живи на сцені! Тільки там твій дім. І кохання. І пристрасть. Якщо так не можеш, повертайся в гарнізон до чоловіка».

Від цієї думки Марія здригнулася. Скільки сил і душевного здоров’я витрачено на те, щоб піти з дому з театральною трупою, залишити все — батька, матір, сестер, братів, покрити себе ганьбою перед суспільством, покинувши чоловіка, та жити у цивільному шлюбі з актором, хай і геніальним.

Україна не Франція, де Сара Бернар могла дозволити собі все! А тут — прокльони батька, плітки, переслідування церкви і… публіка Києва, Петербурга, Москви, що захлинається захопленням… Як дивно все-таки складається життя!

Марія Заньковецька
Юна Марія

Було дитинство у маленькому мальовничому маєтку у селі Заньки Чернігівської губернії Ніжинського повіту, велика родина, в якій вона була сьомою та найулюбленішою дитиною, кріпосна капела, якою керував батько-поміщик.

І це суперечило дворянськими звичаям — господарі воліли брати на посаду керівника хору кріпосного капельмейстера. А Костянтин Адосовський віддавався цій справі з усією невитраченою пристрастю до музики, і домашній хор поміщиків Адосовських вважався найкращим у губернії.

Та й виховання було аж ніяк не дворянське! Більшість часу Маня проводила на природі, серед селянських дітей. А одного разу мало не пішла за циганським табором.

Будинок Адосовських у селі Заньки Ніжинського повіту

Ось він — перший та найяскравіший спогад дитинства! Тоді вона, семирічна, вибігла за ворота садиби, ніким не помічена пройшлася селом, вийшла в поле. І побачила справжню декорацію до вистави про кохання гордих циган Алеко та Земфіри: яскраві намети, різнокольорові циганські шалі, дзвінкі дукати на смаглявих шиях, багаття, гітари, скрипки, коні… Як зачарована, сміливо попрямувала до табору і увесь день гралася з чорнявими дітьми, всотуючи захопливі історії з кочового життя.

Додому повернулася надвечір. Батьки, що метушилися біля воріт садиби, тільки зойкнули: дівчинка була гола. Лиш на нозі бовталася спущена панчоха.

— Я все діткам віддала, — просто пояснила вона, — і сукню, і черевички, і білизну. Тільки панчішку залишила, щоб зовсім роздягненою не йти!

– Добре, що хоч сама повернулася! – схлипувала перелякана мати.

Хто міг знати, що через роки вона піде з дому назавжди. Піде не за циганським табором — за театральною трупою, щоб так само віддавати все, до останньої нитки, публіці.

Старша сестра Лідія (ліворуч) була кращою подружкою Марії

…У охололу за ніч спальню обережно постукали. Увійшла покоївка з тацею. На ній, як завжди, філіжанка кави та ранкова газета.

Вчора йшла «Наймичка». У першому ряду, як завжди, було багато критиків, отже сьогодні вже можуть бути відгуки. Як швидко здатен минути біль. Марія посміхнулася. Ось вони, сила та магія сцени! Розгорнула «Новий час», вп’ялася очима в рядки:

«До нас уперше приїхала трупа Кропивницького. Майже всі вони — дворяни, офіцери, люди з інтелігентного середовища. Чи не тому ця трупа така зіграна і виявляє таку інтелігентність у своїй грі… — пише відомий російський письменник, театральний критик і драматург Олексій Сергійович Суворін. – Пані Заньковецька прекрасна у драмі, прекрасна у танці і добре співає. Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним, нікого не наслідує. Натура, вся зіткана з чутливих нервів… Я прямо кажу: іншої такої актриси я не бачив. Я порівняв би її з Сарою Бернар, але ця актриса ніколи мене не зачіпала, тоді як у пані Заньковецької дуже багато почуття та нервовості у грі, чому я завжди віддавав перевагу у мистецтві. На нашу думку, пані Заньковецька – феномен!»

Ледве встигла дочитати останній рядок, як у передпокої тихо брязнув дзвіночок над дверима. Він завжди брязкав однаково, попереджаючи про прихід відвідувачів, друзів, шанувальників, критиків. Але — дивна річ! — Марія завжди безпомилково вгадувала за особливим мелодійним і тривожним дзвоном, коли приходив він, Микола Садовський... Що це було — інтуїція, тонкість акторської натури чи просто кохання?

Раптові зникнення коханого повторювалися майже в кожному місті, де вони гастролювали. І щоразу Марія приймала клятви, запевнення у коханні та прощала. Але чомусь учора її серце не витримало. Хотіла викинутися з вікна, щоб припинити страждання.

микола садовський
Микола Садовський

Марія мигцем зиркнула в дзеркало: обличчя змарніло, обвітрілося за ніч, проведену біля відчиненого вікна, щоки все ще вкриті гарячковим рум’янцем. Він, звісно, ​​помітить усе це! Марія швидким рухом пригладила волосся, невимушено закинула ногу на ногу і поринула у читання газети. Порцелянова чашка з кавою злегка тремтіла в її руці. Прислухалася до руху на сходах… “Не пробачу!” — промайнуло в голові.

А за кілька хвилин він уже сидів біля її ніг — артистичний, пристрасний і, як завжди, щирий. Підкупливо щира, наче дитина.

— Порожньо навколо… Порожньо і в душі моїй, — буркнув винувато, уткнувшись у її коліна. — Я ходжу як убитий, як засуджений до страти… Чому ми, кохаючи один одного, не можемо не сваритися? Бог свідок – люблю я лише тебе одну і ніколи нікого іншого любити так не буду! Чому ти така підозріла? Ти ж моя, моя єдина, клянуся небом! Тисне на мене твоя слава. Нікчемою почуваюся…

Ось воно – найголовніше! Ось і вся розгадка її постійних душевних мук, її ревнощів. Марію несподівано пронизала думка, що її ревнощі до швидкоплинних захоплень — ніщо в порівнянні з його — до сцени, до успіху. Адже не про нього, а про неї сказав Антон Павлович Чехов: «Страшна сила». А створюючи одну зі своїх найкращих п’єс — «Чайку», — «списав» образ Ніни Зарічної не лише з великої Віри Комісаржевської, а й з Марії Заньковецької, наслухавшись її розповідей про домашній театр, липову алею та озеро, біля якого вона розігрувала сценки.

Марія Заньковецька в ролі Ївги Цвіркун в опереті Миколи Лисенка «Чорноморці»

Адже це її порівнювали з великими Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Марією Єрмоловою, це їй видатні сучасники присвячували сотні серйозних статей і монографій. Хіба все це зрівняється з його дрібними випадковими зв’язками, після яких він ось так сидить біля її ніг?! І хіба не заслуговує на прощення той, хто сотворив це диво? Марія поволі опустила руку на його голову. Якби це була п’єса, подумала вона, наступна дія перенеслася б у глухий замок у селі Бендери. І продовжилася б так…

…Молода дружина бравого полковника Олексія Хлистова виходить до гостей, серед яких місцева інтелігенція, військові, їхні ошатні дружини.

— Заспівай, Машенько! – наказує чоловік.

Жінка сідає за рояль, співає у пів голоса, в якому вже вгадується чудове меццо-сопрано. І раптом до співу приєднується м’який теплий баритон. Один із гостей — Микола Тобілевич, красень офіцер, герой російсько-турецької війни, — відокремлюється від кола гостей, підходить до рояля, співає, пильно вдивляючись їй у вічі.

Що то був за дует! Ще ніколи Машенька Адосовська-Хлистова не співала так пристрасно, так добре. Гості притихли, жінки перезирнулись.

Чоловік, що нічого не помічає, задоволено потирає руки — ось, мовляв, який у мене скарб! З такою дружиною можна дослужитися до генерала, переїхати до столиці. Він не здогадувався, що цієї миті все й відбулося. Долю цих двох була вирішено. Відтепер зникнуть у декораціях дріб’язкового повсякденного побуту офіцер Тобілевич та гарнізонна дружина Хлистова, а разом із цією піснею народиться найяскравіший сценічний дует — великі актори Микола Садовський та Марія Заньковецька.

Заньковецька і Садовський

…Закінчилася пісня. Пауза тяглася нескінченно. Нарешті пролунали бурхливі оплески, захоплення, привітання. “Я тебе люблю! Я відвезу тебе звідси! – прочитала молода жінка в очах офіцера. “Я згодна!” — відповіла вона поглядом.

Завіса!..

— Встань, душе моя, — ласкаво сказала чоловікові, що припав до її колін. – Заспокойся. Я тобі вірю…

Останнє вимовити було найважче. Садовський охоче підвівся, сів навпроти. Їй хотілося поводитися якомога невимушеніше, простіше, як би поводилася якась простонародна героїня з чергової вистави. Адже вміла вона, Марія Заньковецька, достовірно зобразити і просту селянку, і блудливу черницю, і темпераментну циганку. Як повелися б вони? Що сказали б невірному коханому?

Марія мовчки дивилася на виразне вродливе обличчя свого цивільного чоловіка і, як завжди, захоплено стежила за його граційними рухами, не могла не захоплюватися гордою поставою, правильними й чіткими рисами обличчя, м’яким, вкрадливим баритоном. Так, він не міг належати тільки їй — сяйнула сумна думка. Але чому вона може? – промайнула інша. І єдина перешкода до спокою та тихого щастя — сцена. Занадто вони схожі, однаково талановиті.

Українські актори трупи Марка Кропивницького під час гастролей у Петербурзі, 1886 р. Ліворуч за столом – М. Садовський, праворуч – М. Заньковецька

Біда, що критики в один голос стверджують, що Марія Заньковецька «вдихнула нове життя в актора Садовського» і що вона «явно домінує» у цьому дуеті. Ось хоча б ця остання стаття, в яку Микола після отриманого прощення пристрасно вп’явся очима:

«Творче спілкування із Заньковецькою показало Садовському, що драматична сила не потребує грубості, що темперамент має підкорятися вищим вимогам художнього задуму, що розмах пристрастей художньо цінний лише тоді, коли він не руйнує художню цілісність образу, не затьмарює ідею, вкладену драматургом в образ. Без Заньковецької акторові загрожує втрата строгості художника…»

— Та вони ніби змовилися!

Марія здригнулася від шелесту газети.

— Виявляється, я без тебе ніщо? — гірко проказав він.

— Ні, настав час покінчити з усім цим! — Ну що ти, — злякалася Марія. — Як же я без тебе, дурненький? Я ж така боягузка… А пам’ятаєш мій дебют?.. Я тоді мало не вмерла. І якби не ти…

Їй хотілося сказати зовсім це! Якби вона не боялася образити, зачепити його і без того хворе самолюбство, вона б заговорила саме про те, про що писали критики, дала б йому дороговказ, який він починав втрачати, спробувала б проаналізувати його останні роботи. Але цієї хвилини в Марії заговорила не акторка, а жінка. Жінка, яка боїться втратити гордого коханого. І їй треба було ніжно промуркотіти про своє поклоніння, про своє повне розчинення в променях коханого чоловіка, попросити підтримки, стати маленькою та беззахисною. І наступний акт життєвої п’єси, в якій вона брала участь, змінився б сценою чотирирічної давнини, яка відбувалася в Єлисаветграді у листопаді 1886 року…

…Зала була переповнена. За лаштунками теж зібралося чимало народу — артисти спостерігали за грою дебютантки. Вперше на професійну сцену вийшла дворянка, біла кістка, а простіше кажучи — вискочка. Кинула чоловіка, відмовилася від сім’ї, була проклята власним батьком і тепер збирається довести, що вона — актриса. І не просто актриса, а незрівнянна примадонна, яка здатна зіграти Наталку-Полтавку в однойменній п’єсі Котляревського.

Марія у постановці “Глитай, або ж павук” Кропивницького

Жінка на сцені доспіла арію і… почула дикий регіт. Вона одразу не зрозуміла, звідки він лунає — здавалося, звідусіль, зловісною луною відбиваючись у стінах темної глядацької зали. Відкинувши коромисло, Марія… знепритомніла.

Відра з брязкотом покотилися в різні кути сцени.

«Дайте завісу!» – закричав режисер. І важке червоне полотно поповзло вниз, приховуючи під собою неживе тіло. Глядачі затамували подих.

Сміх за лаштунками різко обірвався. Артисти винувато переглядалися. Ото вже справді «біла кістка», ніжна! І все ж заспівала вона добре. Ні, не просто добре – чудово. Тільки чи зможе продовжити виставу?

Над молодою актрисою схилився лікар. Вона нарешті розплющила очі і розплакалася. До початку другої дії залишалися лічені хвилини, треба було опанувати себе. “Марусю, вставай”, – наказала сама собі. Оглянула недоброзичливців — вони присоромлено ховали очі й мовчали…

Відтоді трагічні сцени — чи то божевілля Олени, сльози наймички Харитини, пристрасні зізнання циганки Ази — вдавалися їй так, що з глядацької зали, як правило, виносили кількох вразливих зомлілих театралок.

марія заньковецька
Заньковецька в ролі циганки Ази у п’єсі Старицького «Циганка Аза»

З того часу у всіх містах, де грала Заньковецька, під театром чергували карети з червоними хрестами на боках. Якось один із колег по сцені, Панас Саксаганський, цілком серйозно обмовився: «Вона могла сльозами затопити весь театр!»

Часто її перевтілень лякалися й самі актори. Якось Марія була свідком, як молодий Борис Романицький, який грав із нею у п’єсі «Не судилося», довго не міг отямитися, розповідаючи після вистави артистам про нещодавно пережитий шок:

— Підбігаю до Заньковецької, нахиляюся над нею, щоб, як розписано в мізансцені, підняти й забрати за лаштунки, беру за руку — а рука просто дерев’яна, дивлюся в скам’яніле обличчя… — тут він залпом ковтнув чарку горілки. Слухачі завмерли, затамувавши подих:

– І що ж?!

— Бачу, вона й справді непритомна! З жахом розмірковую, що ж робити? І… чую її шепіт: «Чого ти стоїш, дурню, бери та неси!»

— При такому таланті, і така проста! – підхопив розмову один із молодих акторів. — Борщі варить, пиріжки пече…

— А що з нею пан Садовський робить… — почала одна з акторок і замовкла, помітивши Заньковецьку в кутку сцени.

Сцена з водевілю Марка Кропивницького «По ревізії». Марія Заньковецька (друга справа) у ролі Пріськи

Марія зіщулилася. Струснула з себе цей неприємний спогад.

Подібних було дуже багато, а їй зараз потрібно заспокоїти коханого. Зрештою, якби не він, не пізнати їй тих справжніх почуттів — від нападів безумства до глибокої і відданої ніжності; не передати їх на сцені так переконливо.

– Ось побачиш – ти мене кинеш першою! — раптом сказав Садовський.

— Як ти можеш таке говорити? — спалахнула Марія. — Заради тебе я живу у гріху, проклята церквою, своїм батьком. Крім того…

Вона осіклася. Чи варто визнавати ще один «цивільний гріх», а точніше — невелику жіночу хитрість, на яку вона пішла заради нього? Ні, про це він не повинен знати, вирішила Марія, вистачить і інших переживань. Хоча ця таємниця теж не давала спокою: дізнавшись, що її коханий на два роки молодший, вона при обміні паспорту «помолодшала» на шість років. І тепер, відповідно, поводитися як молодша!

— Ще кави? — сумирно спитала вона.

– Досить!

Він надувся як дитя. Втім, не дивно, чоловік, та ще й актор, назавжди залишається дитиною. Марія посміхнулася і ледве стрималася, щоб не розсміятися від раптової думки: що за чудеса, що за парадокси незбагненної чоловічої душі і жіночої смирення! Сьогоднішню ніч він провів із черговою «кішечкою» (так він сам називав своїх шанувальниць), вона — біля відчиненого вікна з думкою про самогубство. І що в результаті? Саме вона почувається винною! З переляком і трепетом заглядає у вічі, намагається знайти аргументи на його користь, заспокоює, боїться, що він без неї пропаде…

Ох, якби шановна публіка могла собі уявити, як почнеться ранок тієї, котрій вчора велика княгиня Єлизавета Федорівна, дружина брата російського самодержця, у Маріїнському театрі піднесла діамантову брошку! Ось вона лежить на туалетному столику, переливаючись у променях ранкового сонця, а поряд з нею й лист княгині: «Мила пані Маріє Костянтинівно…» І далі — слова захоплення та поклоніння…

Навряд чи їй колись доведеться вдягнути цей воістину королівський подарунок — усі сукні актриси елегантні, але надто прості, майже простонародні. Але в цьому і краса! Не дарма ж до кожної вистави Марія замовляє по десятку хусток із національним орнаментом — звичайний атрибут будь-якої простої селянки в українському селі на її рідній Чернігівщині. І вони йдуть нарозхват.

Марія Заньковецька у “Наймичці”

Ясновельможні пані, обвішані коштовностями, юрмляться під дверима її вбиральні, щоб отримати в подарунок хустку «сирітки Харитини»!

Ось це справді дороге її серцю. І все ж таки головне для неї, напевно, те, що завдяки її славі театр Кропивницького домігся сенсаційного на той час запрошення — виступити на кращих сценах Петербурга та Москви. Адже до цього йому не дозволяли працювати навіть у Києві! Дивина: столичне товариство називає її «левицею петербурзького сезону», у залі для глядачів лунає російська, французька, англійська мова, а на сцені — українська! Чи це не справжній тріумф українського театру, українських драматургів?

Марія знову посміхнулася, згадавши, як під час її запального танцю чепурні дами та їхні супутники у фраках попідхоплювалися з місць і танцювали разом з нею, а потім найвідчайдушніші кинулися на сцену, на руках винесли на її середину Марка Кропивницького і заходилися качати прямо під час спектаклю! Ось що сталося вчора.

А те, чим закінчився вечір, шановній публіці знати не слід.

Завіса!..

— Не сварімося, — миролюбно промовила Марія. — Сьогодні ввечері даємо «Назару Стодолю», буде сам імператор Олександр. Нам обом потрібно бути у формі.

А серце стислося при одній назві драми Тараса Шевченка. Саме в ній вони грають таке кохання, перед яким меркне все інше. Вона завжди з трепетом грала сцену нічного побачення, в якій її героїня Галя граційно ховає замерзлі ніжки у шапці Назара.

З яким задоволенням і радістю вона б зараз так само відігріла своє серце на грудях коханого. Якби… якби не пахло від нього чужими парфумами…

– Добре, – весело погодився він і заспівав своїм оксамитовим баритоном: – Забудем все і все почнемо спочатку!

І Марія раптом ясно побачила, як руйнується їхнє кохання, немов картковий будиночок.

Допивши каву, він поцілував її у скроню:

— Поїду-но я на обід до Кропивницьких. Нам багато що треба обговорити. Не нудьгуй без мене, моя рибко. І не дивися так саркастично — цей погляд мене вбиває!

Грюкнули двері. Випарувався шлейф чужого нудотного аромату…

Марія впала на розстелену з вечора, але не зім’яту постіль. Ноги гули, щоки запалали знову. Тільки зараз вона відчула, як втомилася за цю довгу ніч, яка могла б закінчитися на холодній бруківці під пильними поглядами випадкових перехожих…

Ввечері вони давали двадцять другий спектакль, і вулиці, як і минулого разу, були перегороджені поліцейськими кордонами, глядачі величезною вервечкою тяглися до театру в надії потрапити хоча б на третій акт.

А на сцені Галя-Заньковецька ховала задубілі ніжки у шапку Назара-Садовського. Він знову дивився на неї так, як не дивився на жодну жінку у світі. І вона знову задихалася в гарячих хвилях пристрасті, кохання та розпачу.

«Нікого не любитиму так, як тебе! – прочитала в його очах. — Ти мене кинеш!” – «Я тобі не вірю… – відповіла поглядом, – але не залишу ніколи!»

Глядачі, що нічого не підозрюють, вибухнули шквалом оплесків.

«…Пробачте мені, Миколо Карповичу, що я не особисто висловила Вам мою подяку за Ваше люб’язне вітання». Перо зрадливо смикнулося в руці, і на листку розпливлася велика ляпка. Довелося взяти новий аркуш. Марія Костянтинівна на хвилину замислилася, переписавши кілька офіційних рядків.

Минуло вже багато років після розставання у 1909-му. Нещодавно Микола Садовський передав через друзів десять доларів та привітання із сорокалітнім ювілеєм сценічної діяльності. Марія знала, що його акторська та особиста доля в Чехії, куди він емігрував після революції 1917 року, складається не найкращим чином. Але до моменту, коли він збирався залишити батьківщину, вона вже не мала на нього жодного впливу і давно не бачила, розлучившись із трупою.

Після революції 1917 року Микола Садовський (у центрі) емігрував до Чехії та організував там свій театральний колектив

«Отримала вашого листа саме в той час, коли лежала хвора з високою температурою, і тому за мене, на моє прохання, відповів мій лікар…» — продовжила писати Марія Костянтинівна.

І раптом у пам’яті так ясно спливли рядки з його листа, який він писав їй багато років тому, шалено закоханий, палкий, готовий заради неї на все: «Пиши мені, моя пташко, хоч кілька слів… Мені буде радісно хоча б твій почерк побачити на папері…»

Так, почерк – ось єдине, що не змінилося в ній з того часу!

Мабуть, він там, у чужій країні, і тепер радий був би прочитати слова, написані її рукою.

«Я все хворію і зараз хвора, пишу важко, — знову взялася за перо Заньковецька. — Мені передали, що я вчинила неввічливо, не написавши Вам особисто, а доручивши це зробити комусь і що цим вас образила. О Боже правий! Я така далека від образ. Мені так недовго лишилося жити — не хочу нікого ображати…»

І знову пам’ять відгукнулася його давніми рядками: «Наче камінь душить моє серце, мою душу те, що я зараз далеко від тебе, не можу своєю порадою підтримати твій дух!.. Якби мені Бог допоміг дати тобі інше, найкраще життя, то тоді я був би найщасливішою людиною у світі!»

Марія Костянтинівна сумно похитала головою і дописала останні рядки: «Дякую за все. Бажаю Вам всього найкращого. М. Адосовська-Заньковецька».

От і поговорили…

Три роки потому, у 1926-му, актору та режисеру Миколі Садовському дозволили повернутися на батьківщину, і він продовжив грати в театрі, знімався в кіно, навчав акторській майстерності юні таланти. І жодного разу не зміг знову зустрітися з Марією, боявся побачити її зморшки, її неміч.

мария заньковецкая

Як виявилося, дарма! До глибокої старості Заньковецька мала шалений успіх у чоловіків. Вони задаровували її квітами, стояли біля під’їзду, заради неї меценати давали гроші на вистави. У шістдесят вона, струнка, рухлива, грала молоденьких дівчат і викликала тремтіння у своїх молодих партнерах. Але… серце її залишалося холодним, а життя поза сценою — самотнім. Тому що, за її словами, була «однолюбом»…

Садовський більше ніколи не побачив її. Але вона побачила його!

Тоді сімдесятирічна актриса вже не виходила із квартири родичів, доживаючи віку на вулиці Червоноармійській у Києві. Дізнавшись про смерть колишнього коханого, вона попросила, щоб похоронна процесія пройшла повз її будинок.

Насилу підвівшись із ліжка, стояла біля вікна і дивилася вниз.

«Прощаю тобі все!» – сказав її погляд. І цього разу лишився без відповіді.

Завіса…

Ірен Роздобудько

Фото надані Державним архівом кінофонофотодокументіов м. Києва.


Вперше опубліковано в журналі “Караван історій” №1 (січень 2015 р.)

Дивіться також:

Леся Українка — суперзірка, яку ми досі не знаємо

Революціонер і серцеїд. Чому Іван Франко не хотів шлюбу з кохання

Лариса Кадочникова про шалене кохання та вічну молодість