Антоніна Хижняк: «Якщо чоловік дурніший за мене, з ним навіть спілкування не складеться, не те що стосунки»

Українська акторка Антоніна Хижняк сьогодні, 28 липня, святкує день народження. Їй виповнилося 33 роки.

Її голосом говорять Рей із «Зоряних війн» та нова Лара Крофт. А ролі Мотрі у гучному серіалі СТБ «Спіймати Кайдаша» та капітана Червоної у серіалі “Слід” прославили актрису на всю країну. «Караван історій» розпитав артистку про захоплення акробатикою, ролі в кіно і про кохання.

Українка з Українки

Я народилася в Українці на Київщині. Перші мої роки, доки мама була в декреті, ми провели там, а потім переїхали до Василькова. З Українки родом моя мама, а тато – з Новоукраїнки Донецької області. Мама спочатку думала, що батько сміється з неї. Повірила лише коли паспорт показав.

Батьки познайомились у Львівському економічному університеті. Тато вже навчався на першому курсі, а мама приїхала вступати. Тоді гуртожитки були окремі для дівчат і для хлопців. Маму з дівчатами запросили на посиденьки до хлопців. Вона згадувала: у кімнаті було багато пацанів, усі кричали та сміялися, а тато сидів тихенько у куточку і щось на гітарі грав. Перше, що вона подумала в той момент: «Боже-боже, який рудий! Хто ж за нього заміж піде?” І за рік вони одружилися. За розподілом потрапили у Васильків і там жили, доки мені не виповнилося десять років. А потім переїхали до Калинівки, де я закінчила школу.

Антоніна та Антон

Усі мої дитячі спогади пов’язані із пригодами з братом. Він молодший за мене на півтора роки, звуть Антон. Дуже оригінально – Антоніна та Антон! А вийшло так: мамі сказали, що за всіма ознаками має народитись хлопчик. Купили блакитний візочок, пелюшки, придумали назвати Антоном – тоді це було дуже популярне ім’я, брат у класі свого часу мав вісім Антонів. І раптом народилася перша я! Вирішили, що нехай буде Антоніна. Я з мамою досі жартую, що блакитний – мій улюблений колір. А через півтора роки, з появою брата, вони таки закрили свій гештальт з ім’ям.

Я була дуже активною дитиною. У дитинстві постійно падала з дерев, зі скейту, розпанахувала ногу цвяхами. А скільки разів літала з велосипеда! Та що приховувати, і зараз продовжую падати. Ми часто йшли з братом разом гуляти на якісь недобудовані будинки. Зараз я б посивіла, якби знала, що моя дитина лазить на будівництві. А тоді було весело.

Батьки весь час на роботі, робити не було чого, ось ми собі шукали пригоди. Йшли на цілий день, грали у шпигунів чи війнушку. Зараз я так дивуюся: мій син у три роки навчився розблокувати телефон, робити селфі, в планшеті знав кнопку YouTube, вибирав мультики, які хоче, навчився викликати Siri: «Тітка, дай мені Вінні-Пух». Я згадую себе у цьому віці…. Та я в п’ятнадцять років ще рубала палицею траву!

Я такою пацанкою була! Мені нудно було грати у ляльок. Любила з хлопчаками у футбол, карате, війнушки. Дружила і з дівчатками, і з хлопчиками, але з пацанами мені було цікавіше. Може, тому, що я була спортивно розвиненою і під час канікул мені не вистачало тренувань? Мені завжди треба було бігати, стрибати, висіти на турниках.

Нам із братом завжди було ненудно разом. П’ять хвилин обіймаємося, п’ять хвилин лаємося і б’ємося. Вперше ми зрозуміли, що нам вигідніше не сваритися, а об’єднатися, у дідуся в Новоукраїнці. Ми мали велосипед «Україна» – великий, з рамою. А ми малі, і, звичайно, кататися на ньому було незручно. Якщо сісти на сидіння, то до педалей не дістаєш.

Довго мучилися, поки одного разу нам на думку не спала геніальна ідея: я сідаю на сидіння, ноги – на раму, сама тримаюся за кермо. Брат сидить ззаду та крутить педалі. Ось так удвох ми їздили. Все село стояло на вухах – то ще ніхто не їздив! А ми обидва були маленького зросту років до двадцяти – не більше ста п’ятдесяти сантиметрів. Дивно, що всі в підлітковому віці ростуть, а нас тільки в двадцять років понесло: я десять сантиметрів додала, а Антон десь сорок.

Танці, цирк та інші захоплення

Незважаючи на свої пригоди, я була дуже слухняною дитиною. Мені важливо було бути гарною дівчинкою, оскільки у нас із батьками стосунки будувалися на довірі. Мама ніколи не забороняла йти кудись гуляти. Головне – вчасно повернутись і надовго не пропадати. Вона знала, що я не нароблю дурниць і не буду нічого приховувати. Навіть щодо шкільних щоденників. Батьки розкривали мій щоденник тільки для того, щоб поставити підпис. Ніхто ніколи не тиснув на мене через оцінки. Я сама розуміла свою відповідальність та хотіла виправдати кредит довіри.

До того ж більшу частину часу я була зайнята. Після школи всі йшли додому грати на приставці, а я вирушала до циркової студії. У шостому класі сама записалася до музичної школи – зрозуміла, що хочу вчитися співу. Мій день був розписаний похвилинно. Після школи я кидала один рюкзак, брала інший та бігла на додаткові заняття: музична школа, тренування, танці. Додому потрапляла о дев’ятій вечора разом із мамою. На всі ці гуртки я ходила у Василькові, але коли ми переїхали до Калинівки, продовжувала їздити за десять кілометрів у музичну школу. Відчувала, що це мені знадобиться. А відривалися ми з братом уже на канікулах.

Водночас я росла дуже м’якою дитиною, мене було легко затюкати чи образити. Я не вміла огризатися та постояти за себе. Хоча бачила багато самодостатніх дітей, які знають собі ціну, дотримуються своєї думки, незважаючи на те, що говорять дорослі. Мені завжди не вистачало сміливості та внутрішньої нахабності – раптом зроблять зауваження? Думаю, це комплекс відмінниці. Хоча ніхто цього від мене ніколи не вимагав, але я хотіла бути для всіх гарною.

Тільки коли виросла, зрозуміла, що це докорінно неправильна позиція, оскільки ти всього себе витрачаєш на інших, щоб виправдати їхні очікування. Воно тобі відгукнеться, оскільки ти ніколи не зможеш нікому відмовити і робиш добре комусь собі на шкоду. Тому коли я трохи виросла, почала відчувати наслідки. Ми всі живі люди, усі мають право відчувати різні емоції. У тому числі негативні.

Кохання без взаємності

Навіть не пам’ятаю, коли я закохалася вперше. Напевно, у садочку чи у школі. Але в мене була одна фішка. Якщо мені подобався якийсь хлопчик, він мені подобався рівно доти, доки відповідав не взаємністю. Коли починав до мене виявляти симпатію, переставав бути цікавим. І починав подобатися інший, який ігнорував. Це не дуже хороша штука, оскільки іноді цю модель переносиш із собою у доросле життя.

Але серйозно цікавитись хлопцями я стала років у двадцять, вже в університеті. Я була «пізньою» дитиною. У школі всі вже зустрічалися, цілувашки-обіймашки, а я цього не розуміла. У мене навчання, тренування, музична школа – навіщо ці зустрічання?

Розуміння прийшло, коли почали з’являтися глибші почуття до чоловіків. У двадцять років я задумалася, що мені не вистачає досвіду спілкування з ними та досвіду стосунків. Оскільки, якщо один-два рази за ручку походили і я відчувала, що це не моя людина, ми розходилися. Тож не скажу, що в мене було багато стосунків. Їх практично не було.

Одразу заміж

Перші мої серйозні стосунки закінчились весіллям. З чоловіком ми були знайомі років за п’ять перед тим, як почали зустрічатися. Коли я повернулася до Українки 2013 року, пішла в компанію хлопців-приятелів. І сталася іскра, буря, божевілля. Дивно: ми були знайомі, гуляли в одній компанії, але раніше спілкувалися лише на рівні «привіт-бувай».

У цьому шлюбі народився син Максим. Згодом ми розлучилися. Але я вдячна і колишньому чоловікові, і його батькам за підтримку.

У 2007 році я вступала до Київського національного університету кіно, театру та телебачення імені Карпенка-Карого. Спочатку йшла до Юрія Пилиповича Висоцького, на акторське мистецтво. Але не встигла я зайти в аудиторію і сказати: «Доброго дня», як він запитав про мій зріст. Я сказала, що сто шістдесят сантиметрів, і Висоцький порадив мені піти на ляльковий – кафедру мистецтва театру ляльок. Я не знала, що є така спеціальність, і навіть ніколи не була у театрі ляльок!

Але все склалося ідеально. З теплотою згадую улюблений усіма етюд «Я тварина», який готують на першому курсі. Потрібно відстежувати звички тварин і потім у них перевтілюватись. Уривки та робота над роллю починаються на другому курсі. А спочатку ти зосереджений на тренінгах та спостереженнях. Ти розминаєшся, щоб потім «влізти» в людину. Так би мовити, тренуєшся на кішках.

Від своїх батьків я з дитинства чула, що студентські роки – це кайф та щось неймовірне. І ось років із десяти я вже сиділа на валізах і чекала, коли закінчиться школа, я поїду до університету і житиму в гуртожитку. Мені хотілося вирватися з дому, щоб життя почало вирувати. І вийшло, як я хотіла. Я вважаю університетський період одним із найяскравіших і найкорисніших у моєму житті в плані творчості та початку самостійного життя. Коли я з’їхала від батьків і почала сама жити у великому місті.

Я досі спілкуюся зі всією своєю групою. Багато хто залишився в професії, ми часто перетинаємося по роботі. А з деякими навіть встановилися родинні зв’язки. Моя найкраща подруга та однокурсниця – за сумісництвом хрещена мама мого сина. У нас була дуже класна група. Усі пристрасні, на підриві. Ентузіазм і творчу силу майстер розгледів у кожному.

Голос голлівудських зірок

В університеті сценічну мову у нас викладав Андрій Бурлуцький. Коли він уперше заговорив з нами, ми всі зауважили, який у нього класний голос. Потім з’ясувалося, що він дублює фільми (зараз саме він озвучує Бенедикта Камбербетча), це його голос звучить у рекламі «Орбіт». Для нас це була така подія! Ми всім розповідали: “У нас викладач, який навіть озвучував рекламу “Орбіт”!”” Тоді це здавалося чимось неймовірним.

Курс на третьому чи четвертому ми зрозуміли, що треба кудись рухатися. Шукали в інтернеті адреси студій, які займаються дубляжем, і ходили до них натовпом як маленькі качечки, одне за одним, стукалися та просилися до бази. Розгойдувалися ми дуже довго. Через деякий час мене вперше викликали на кастинг у якусь масовку, потім ще раз. Почали знайомитися з різними людьми, які теж підкидали корисні контакти. Почало виходити, і я познайомилася практично з усіма великими студіями у Києві.

Ця робота – чистий кайф. Хоча до неї потрібно пройти через величезну кількість кастингів. Дуже рідко буває, що тебе одразу кличуть на роль. І затверджують навіть не наші. Записуються проби, вирушають до американських студій, там слухають і кажуть, який голос їм підходить.

Один із найбільших кастингів у мене був у «Зоряних війнах» на роль Рей, яку зіграла Дейзі Рідлі. Тоді я багато разів приїжджала на кастинг. Студія ніяк не могла визначитися, але зрештою затвердили мене. Я скакала до стелі від радості! “Зоряні війни” можна любити або не любити, але ти про них точно знаєш. Це культова річ. І я вважаю, що мені неймовірно пощастило, оскільки, коли виходила друга частина, то я, природно, озвучувала її за замовчуванням – як затверджений голос героя. Це моя велика удача. Досі не віриться. Але я продовжую ходити на кастинги. Куди кличуть, туди й іду.

Доктор Хаус і Лара Крофт

У детективному серіалі «Слід» я граю роль капітана поліції, спеціалістки зі зброї, балістики та трасології – старшого оперуповноваженого Катерину Червону. Я вже встигла зламати ногу, виконуючи завдання капітана Червоної!

Таке буває. Але мені дуже подобається, що я можу самостійно виконувати трюки і маю багато сцен зі зброєю. До цього я стріляла один-два рази в тирі, але це зовсім інше! А на зйомках пам’ятаю першу сцену у лабораторії, коли я робила відстріл. Взяла пістолет, і він так голосно вистрілив, але я взагалі не злякалася. Мені було абсолютно комфортно тримати зброю в руці, перезаряджати її та спускати гачок. Ніби у минулому житті я була солдатом. У цьому серіалі все надтехнологічно, вся команда ОСА (Особливої слідчої агенції) – неймовірні інтелектуали. А я – справжня Лара Крофт та доктор Хаус в одній особі.

Мама сина

Материнство – це подія, яка перевернула моє життя з ніг на голову. Змінився мій характер, додалася впевненість та цілеспрямованість. Коли ти живеш просто для себе, багато речей пропускаєш. Але коли народився син, у мене з’явилося чітке відчуття, що я не маю права даремно витратити своє життя. Знайшлися сили відстоювати свої бажання та більше ресурсів.

Дитині потрібна щаслива, задоволена мати. Мені треба робити все, щоб я була саме такою, а не затюканою, невпевненою мамою-жертвою. Коли в мене народився син, я зрозуміла, що не маю права бути нещасною і робити те, від чого мені погано. Я стала набагато твердішою, але водночас терплячішою. Відчуваю себе такою собі мамою-левицею. Я навіть за знаком зодіаку Лев.

Я виховую Максима, ґрунтуючись на інтуїції та науці. Відчула потребу в інформації ще на момент вагітності. Багато часу приділила лекціям з дитячої психології: чому дитина поводиться так чи інакше, чому вона «дзеркалить» тебе, які бувають кризи. Я завжди відчуваю інтуїтивно, але намагаюся шукати цьому й наукові пояснення. Коли дитина доводить до токи кипіння і ти близька до того, щоб зірватися, намагаюся згадати, що говорять дитячі психологи.

Дитина впадає в істерику через незрілість емоцій. Він і радий би зупинитися, але в нього ще не дозріли певні ділянки мозку, які контролюють поведінку. І згадую себе: я в дитинстві ненавиділа слово «заспокойся». Хотілося просто розірвати все довкола, а не заспокоїтися. Ось такі знання дуже допомагають. Іноді дитина щось робить не зі зла.

Але це працює лише до певного віку. До віку здорової сепарації, коли дитина вже може сама вирішувати, як їй краще. Потім мати може відійти на другий план і більше слухати бажання дитини. Адже є такі батьки, які заграються в Бога і розповідають дітям, як краще жити, до двадцяти років. Мама може вирішувати, як краще підгузок одягнути, а п’ятирічна дитина здатна і сама зрозуміти, у що їй гратися і якого кольору штани носити.

Я не істина в останній інстанції. І я розумію, що дитина – гість у моїй оселі. Я дам йому все, що в моїх силах, але далі йому жити своїм життям. Він сам прийматиме рішення і нестиме відповідальність за себе. Я допомагатиму йому все життя, чим зможу, але говорити, що для нього краще, як чинити, з ким одружуватися, – ні за що. І я благаю Бога, щоб він зберіг мій здоровий глузд і я не лізла в життя сім’ї мого сина. Моя колишня свекруха – чудовий приклад для мене, бо вона ніколи не втручалася з непроханими порадами у наше життя.

Чоловіки та довіра

Можу довго розмірковувати на цю тему, але як буває в житті? Думаєш одне, а закохуєшся в інше.

Я ціную ці якості. Але в мені сильна чоловіча частина особистості, і часто я задавлюю чоловіків, які, за моїми відчуттями, слабші за мене. Намагаюся боротися із собою. Але коли відчуваю, що чоловік дурніший за мене, то з ним навіть спілкування не складеться, не те що стосунки. Я теж не Ейнштейн, але мені потрібний цікавий співрозмовник.

---

P.S. Наразі Антоніна у стосунках із колегою по серіалу “Слід”, актором Олександром Боднаром.

Фото: з особистого архіву Антоніни Хижняк / надані СТБ, instagram.com/tonya_actress, фотограф Olga Zakrevska

Дивіться також:

Звезда сериалов “Спіймати Кайдаша” и “След” Антонина Хижняк закрутила служебный роман

Мотря Кайдашиха и Лара Крофт: 10 фактов об актрисе Антонине Хижняк

Тарас Цымбалюк: «Режиссеры видят во мне героя строгого, мускулистого и непластичного»