![Журнал \](https://karavan.ua/wp-content/uploads/2022/07/Karavan_logo.png "Журнал \"){kind=logo}
![Журнал \](https://karavan.ua/wp-content/uploads/2022/07/Karavan_logo_white_.png "Журнал \"){kind=logo}
Сьогодні, 9 березня, 60 років виповнилося одній з найзнаменитіших і найкрасивіших акторок французького кіно – Жюльєт Бінош. Її доля – класична ілюстрація приказки “Не родись красивою, а родись щасливою”.
“Караван історій” розповідає, як вийшло, що зірка залишилася одна, незважаючи на чотири пропозиції руки та серця та двох дітей. І в чому знайшла своє справжнє щастя.
Жюльєт зробила кілька помахів пензлем і відступила назад, щоб на відстані оцінити, що в неї виходить. Звичайно, судити про роботу поки що зарано, але загальні контури вже вимальовувалися. І вона із задоволенням зачерпнула ще фарби з палітри.
За відчиненим вікном шумів обгороджений високим парканом старий, занедбаний сад її будинку в паризькому передмісті Вокрессон. Дивно: всього сім кілометрів від столиці, а здається, що у глибокій провінції. Ночами тут стоїть тиша, яка порушується тільки шумом вітру і скрипом стовбурів старих дерев – кажуть, деякі пам’ятають самого Наполеона.
Жюльєт спеціально вибирала будинок у передмісті Парижа, щоб у перервах між зйомками її нічого не відволікало від хобі – живопису, якому вона присвячує кожну вільну хвилину. Їй пощастило знайти величезний, з безліччю кімнат будинок, призначений для великої та дружної родини. На жаль, поки в ньому живуть лише три людини: сама Жюльєт та двоє її дітей, син Рафаель і дочка Ханна, та й ті вже дорослі і не завжди приїжджають додому ночувати. Але актриса вірить, що одного разу станеться диво і її родина стане не лише дружною, як зараз, а й по-справжньому великою, адже про це вона мріє все своє життя.
View this post on Instagram
Жюльєт було лише чотири роки, коли її батьки розлучилися і сім’я розпалася. Це сьогодні вона розуміє, що жодної сім’ї в них і не було: батько і мати жили самі по собі, ніби поряд нікого, а на дітей, крихітну Жюльєт та її старшу сестру Маріон, просто не звертали уваги. Ні, вони стежили за тим, щоб дівчатка нічого не потребували, дбали про них, коли ті хворіли, а якщо не було з ким залишити дочок, брали їх із собою в ляльковий театр, в якому працював батько. За останнє Жюльєт особливо вдячна батькам, адже саме тоді вона, незважаючи на ніжний вік, відчула захват від перебування як у залі для глядачів, так і в театральному закуліссі.
Через роки насіння, що тоді впало в її душу, дасть пишні сходи – ні про яку іншу професію, крім акторської, вона й чути не захоче. Поки ж дві малечі, Жюльєт і Маріон, росли з батьками, які давали їм усе – за винятком душевного тепла, котрого дівчатка найбільше потребували.
View this post on Instagram
Втім, коли батьки розлучилися, його стало ще менше: батько, Жан-Марі Бінош, поїхав до Південної Африки, а мати, Монік, вирішивши будь-що влаштувати особисте життя, здала дочок у пансіон для дівчаток. Сьогодні, згадуючи той непростий для неї час, Жюльєт розуміє: найжахливішим став для неї не від’їзд із дому і розлука з матір’ю, не необхідність дотримуватися жорсткої дисципліни, встаючи вранці і лягаючи ввечері «по дзвінку», не життя на очах, коли не можеш ні на хвилину залишитися наодинці із собою та своїми думками. Ні, найстрашнішою була відсутність поруч близьких людей, які могли б підтримати та пожаліти у скрутну хвилину.
View this post on Instagram
Звичайно, поряд була Маріон, але вона знаходилася в такому ж становищі, як і сама Жюльєт: обидві вони відчайдушно сумували за материнською ласкою та увагою. Розлука з батьками припала на той момент, коли дівчаткам найбільше потрібна можливість просто поговорити з мамою, розповісти про свої дівочі проблеми, запитати поради. Але замість близьких людей поряд були чужі, здебільшого байдужі до них і того, що з ними відбувається. І дві недолюблені маленькі дівчинки вчилися жити та виживати самостійно.
Єдиною їхньою радістю на той час були канікули. Щоразу Жюльєт і Маріон сподівалися, що мама візьме їх до себе, але найчастіше вони вирушали до бабусь і дідусів, які щиро любили онучок, але взяти їх до себе назовсім – через вік і хвороби, що супроводжували його, – не могли.
Повернення в пансіон завжди було для Жюльєт справжніми тортурами: що менше днів залишалося до закінчення канікул, то похмурішою ставала дівчинка. Сьогодні вона розуміє, що труднощі, що переживалися нею в той час, загартовували її характер, який знадобився їй згодом. Тоді ж хотілося, щоб сталося диво і ненависний пансіон зник – згорів чи провалився – і їй не треба було б туди їхати.
View this post on Instagram
У ніч напередодні повернення туди Жюльєт зазвичай не спала. Уткнувшись у стіну, на яку хитромудрою в’яззю лягали тіні дерев бабусиного саду, вона думала про те, як несправедливо влаштований світ: хтось завтра вранці неквапливо збиратиметься до школи, снідаючи в родинному колі, а їй, Жюльєт, доведеться їхати в холодному автобусі у пансіон, у якому її, за великим рахунком, ніхто не чекає. По склу будуть, змішуючись, текти струмені дощу, а на душі – шкрябати кішки. Потім вона переступить поріг ліцею і їй здасться, що повітря навколо неї стало чорним і згусло так, що вона не може навіть вдихнути на повні груди. Так, страждаючи від нестачі кисню, Жюльєт проживе цілий день, про який потім нічого не згадає, він пройде, як у тумані. Увечері в спальні, накрившись тонкою сукняною ковдрою і тремтячи від холоду, вона несподівано засне, швидко і міцно. А вранці їй полегшає, адже з цього дня вона почне відлік часу, що залишився до чергових канікул. Коли є на що чекати, все вже не так страшно.
Дорослою Жюльєт відчула себе у тому віці, коли дівчатка ще грають у ляльки, – у п’ятнадцять років. На гроші, дані матір’ю, вони з Маріоном зняли крихітну квартирку в Парижі і почали жити самостійно, без опіки родичів та виховательок пансіону. Першим почуттям, яке дівчинка тоді відчула, було запаморочення від нарешті отриманої свободи. Можна було піти куди хочеш, з’їсти щось страшно шкідливе і дивитись телевізор чи читати до ранку. Але як це часто буває, коли з’явилася така можливість, виявилося, що всього цього їй зовсім не хочеться. Гроші, які дала дівчаткам мати, закінчилися за рік, і, щоб жити, треба було заробляти.
View this post on Instagram
Тоді Жюльєт серйозно замислилася про те, куди направити свої сили. Вибирати Бінош могла між малюванням, яким захоплювалася з дитинства, та театром, про який мріяла завжди. Театр зрештою переважив – на відміну від живопису, що передбачає усамітнення, він обіцяв їй хоча б видимість сім’ї, якої вона завжди була позбавлена. У мріях Жюльєт уявляла собі довгі і, можливо, стомливі, але щасливі репетиції, де поруч з нею будуть знаходитися люди, які бачать світ так само, як і вона, котрі люблять те, що любить вона, і ненавидять усе, що їй неприємно. Згодом з’ясувалося, що її уявлення про роботу в театрі і особливо про трупу як про команду однодумців було, м’яко кажучи, перебільшене та ідеалізоване. Проте вона жодного разу в житті не пошкодувала, що обрала саме цей життєвий шлях. А ось її мати, яка несподівано зацікавилася долею своїх дочок, була категорично проти того, щоб Жюльєт стала актрисою. Вона переконувала дівчину, що таким ремеслом вона на життя не заробить і їй доведеться голодувати. Але дочка все одно вчинила по-своєму: вона звикла обходитися без материнської участі, тож вислухала поради Монік, та й годі.
Бінош пройшла всі етапи, які доводиться долати юнакам і дівчатам, які захворіли на акторську професію: підробляла касиркою у супермаркеті, а у вільний час бігала по кастингах, знімалася в масовці і вірила в те, що якось їй пощастить і вона витягне щасливий квиток – отримає роль, після якої на неї звернуть увагу маститі режисери. І Бінош не довелося довго чекати успіху.
Перші фільми, в яких вона зіграла, зробили її популярною. Юна актриса так захопила викладачів престижної паризької консерваторії, що на акторський курс вони зарахували її без іспитів. Спочатку Жюльєт була на сьомому небі від щастя: ще б пак, здобути професійну освіту – та вона не могла про це навіть мріяти! Але поступово її радість гасла, дівчина зіщулювалася, як шагренева шкіра з твору її улюбленого Бальзака. Жюльєт здолала нудьга: вона була впевнена, що навчання стане для неї святом, а те виявилося рутинним обов’язком. Ні, своїх викладачів Бінош любила, вона була єдиною студенткою, хто не пропустив жодного заняття, вона ловила кожне слово педагога.
А ось однокурсники здавалися Жюльєт маленькими дітьми, хоча багато з них були старші за неї. Бінош, яка вже давно дбала про себе сама, не було про що розмовляти з татковими й маминими синками та доньками, що жили під боком у батьків. Ті, у свою чергу, ставилися до неї як до зарозумілої та безталанної вискочки, якій просто пощастило опинитися у потрібний час у потрібному місці та потрапити на очі режисерам. За першої ж нагоди, отримавши сценарій чергового фільму, Жюльєт оголосила, що йде з консерваторії. Педагоги відмовляли її від необачного кроку, однокурсники намагалися не показувати своєї радості, але Бінош знала: у душі вони задоволені тим, що все склалося саме так, а не інакше.
Намагаючись надолужити час, який, як їй здавалося, вона втратила на студентській лаві, Жюльєт пустилася «на всі заставки» – за два роки знялася у восьми фільмах, що було колосальним професійним навантаженням. Тоді Бінош ще не опанувала важливе вміння – відмовлятися від пропозицій, які не відповідають її творчим, акторським інтересам. Їй здавалося, що, сказавши «ні» режисерам і продюсерам, вона прогавить той, один-єдиний шанс, який дає доля кожній людині. Якщо ним не скористатися, то на наступне можна чекати довго, а можна і не дочекатися взагалі. Та й засмучувати потенційних роботодавців не хотілося: люди йшли до неї з добром (принаймні на той час Жюльєт так здавалося), і вона боялася їх образити. Добрі наміри Бінош були винагороджені сповна: серед режисерів, у фільмах яких вона зіграла, значаться і справжні генії кінематографа – Годар, Маль, Кесьлевський, Мінгелла.
View this post on Instagram
Популярність давалася взнаки: французи були в захваті від юної зірки. Бінош стало важко з’являтися у громадських місцях. Перехожі, які впізнавали її, поводилися відповідно до отриманого виховання: хтось ввічливо посміхався і йшов далі, хтось – показував пальцем і намагався познайомитися. Спочатку це було весело і кумедно, але ситуація, що поступово склалася, почала втомлювати Жюльєт. Перелом настав, коли збунтувалася Маріон.
– Це нестерпно! – вигукнула сестра, поставивши пакети з продуктами на кухонний стіл. – Наступного разу підеш у магазин сама.
– А що сталося? – здивувалася Жюльєт, розшукуючи серед принесених Маріон пакунків свій улюблений шоколад.
View this post on Instagram
Виявивши ласощі на дні одного з пакетів, вона зірвала обгортку і, надкусивши плитку, заплющила очі від задоволення.
– Тобі нагрубіянив продавець?
– Гірше! – Маріон з розмаху сіла на стілець, та так, що Бінош-молодшій здалося, що сестра впала. – Я тепер навіть покупки спокійно не можу робити.
– Але чому? – Жюльєт на якийсь час навіть забула про свій улюблений шоколад.
– Ти стала такою знаменитою, що я не можу підписувати чеки нашим прізвищем, – посміхнулася сестра, – сьогодні господар м’ясної крамниці, побачивши мій «автограф», запитав, ким я доводжуся актрисі Бінош?
– І що ти відповіла? – намагаючись здаватися байдужою, поцікавилася Жюльєт.
– Сказала, що ми просто тезки, – пояснила Маріон, – інакше довелося б довго відповідати на запитання твого вдячного глядача і, як я зрозуміла, шанувальника.
– Все було таке серйозно? – спробувала жартувати Жюльєт.
– Більш ніж, – схоже, Бінош-старша була не схильна до гумору, – не може бути двох акторок з однаковим прізвищем, а оскільки батьківську ти прославила раніше, ніж я, мені доведеться взяти псевдонім.
Так сестра перетворилася на Маріон Сталанс. Особливих висот в акторській професії, незважаючи на нове ім’я, сестра Бінош не досягла, зате вдало вийшла заміж і щаслива в сімейному житті, а для самої Жюльєт такий життєвий сценарій так і залишився недосяжною мрією.
Їй було двадцять два роки, коли вона зустріла «золотого хлопця кінця 80-х» Лео Каракса. Їхній із Бінош роман із повним правом можна назвати службовим: режисер-авангардист, захоплений своєю роботою, якою він займався з шістнадцяти років, зумів заразити нею і Жюльєт. Він переконав її в тому, що зніме геніальне кіно, в якому вона, муза, зіграє головну роль.
Заради справедливості треба сказати, що Каракс не обдурив: перший фільм за участю Бінош, «Дурна кров», був представлений на Берлінському кінофестивалі, другий, «Коханці з Пон-Неф», визнаний кінокритикою найстильнішим фільмом десятиліття. Але головним для Жюльєт було не це – вона насолоджувалась атмосферою любові та творчості, в яку потрапила. Знімальна група, зібрана Лео, стала для неї тією самою родиною, яку вона мріяла з раннього дитинства. У ній усі цінували і підтримували одне одного і були не просто добрими знайомими, а друзями – з тих, що завжди зрозуміють і не зрадять.
Цікавою виявилася робота над картинами: Лео, будучи фанатом своєї справи, змушував Жюльєт йти на справжні жертви в ім’я мистецтва. Під час зйомок «Дурної крові» він обмежував її в їжі, через що актриса схудла більше ніж на десять кілограм, і велів носити тільки одяг, у якому мала ходити її героїня, – так вона вживалася в образ і, треба сказати, робила це дуже успішно. На знімальному майданчику «Коханців з Пон-Неф» Бінош, як і сліпнуча художниця Мішель, яку вона грала, літала на водних лижах Сеною.
Під час зйомок одного з дублів Жюльєт з розмаху вдарилася об кам’яну набережну і не загинула лише дивом. На той час вже не найкращим чином складалися і стосунки з Караксом. Роман з ним вимотав актрису, у неї не було сил піти від нього, але й продовжувати зв’язок вона теж не могла. Лео поводився з нею так, ніби й у житті вона весь час мала грати якусь роль. Створював ситуації, змушуючи її відчувати різні емоції – від ейфорії до відчаю, від збудження до апатії, від агресії до добродушності та миролюбності. Причому чим глибшою була амплітуда її почуттів та відчуттів, тим більше задоволення отримував Каракс – здавалося, що страждання Біноша були йому на радість.
Лео захоплювався Жюльєт як актрисою і одночасно вбивав її самооцінку – називав негарною і забороняв сміятися (за його словами, сміх Бінош був надто різким, а тому неприємним). Каракс знав уразливі місця своєї коханки і в потрібний для нього момент натискав на них, роблячи їй боляче. Той факт, що він так добре її розуміє, довго був загадкою для Жюльєт. У свій час вона навіть думала, що це наслідок його сильного кохання, поки не дізналася, що Лео потай їздив до її рідних і вивідав у них усі її секрети.
Батькам він сказав, що знання психології Бінош потрібні для роботи над фільмом. Мовляв, так він зможе краще розкрити її. Але, на жаль, режисер не гидував користуватися отриманими відомостями і в повсякденному житті. Нестерпними були для Жюльєт і патологічні ревнощі Каракса: він закочував їй постійні істерики, причому приводом для них могла стати не тільки невинна розмова з іншим чоловіком, а й запрошення іншого режисера зіграти у його фільмі.
Серйозна сварка сталася між коханцями через участь Жюльєт у фільмі Філіпа Кауфмана «Нестерпна легкість буття». Каракс не відпускав її на зйомки в США, а коли вона таки вирвалася і поїхала, кинувся слідом і влаштував грандіозний скандал. На помсту Бінош закрутила роман із партнером по картині Денієлом Дей-Льюїсом і довго не могла вирішити, з ким залишитися – з новим чи старим коханцем. Дей-Льюїс не витримав напруги і вирішив звільнити кохану жінку від тирана Каракса: він кілька годин поспіль з ножем чатував режисера біля його будинку, і тільки те, що Лео того дня нікуди не виходив, урятувало нещасного від смерті. В результаті Бінош обрала Каракса, який пообіцяв їй головну роль у своїй новій картині.
Не дивно, що Жюльєт втомилася від болісного зв’язку і мріяла про те, щоб Лео зник з її життя. Тим не менш, дізнавшись, що він знайшов нову музу – російську актрису Катерину Голубєву, яку почав знімати у своїй картині «Пола Ікс», Бінош жахнулася. Як? Після всього, що було між ними, він зміг проміняти її на іншу? Останній акт цієї драми став для актриси найважчим, вона так сильно переживала зраду коханої людини, що в найстрашніші хвилини навіть думала про те, щоб добровільно піти з життя.
На щастя, Жюльєт так і не наважилася на такий відчайдушний вчинок, чому зараз, через роки, дуже рада. Але саме в той непростий для неї час Бінош відкрився сенс істини про страх перед бажаннями, що збуваються: вона дуже хотіла, щоб стосунки з Караксом якось самі собою зійшли нанівець, а коли це сталося насправді, мало не збожеволіла від горя. Але, оскільки все колись закінчується, добіг кінця і цей період життя актриси, який вона згодом назвала жахливим. Розлучившись із Лео, вона не могла його пробачити і категорично відмовлялася з ним зустрічатися навіть на офіційних заходах.
На Берлінському кінофестивалі, де Жюльєт отримувала приз Європейської кіноакадемії за найкращу жіночу роль, організатори збилися з ніг, намагаючись розвести актрису та режисера у просторі: Бінош категорично відмовлялася перетинатися з колишнім коханцем. Сьогодні, через десятки років після тих подій, до Каракса Жюльєт не відчуває нічого, окрім подяки за чудові фільми, які він їй подарував.
Невдовзі після розриву з Лео Караксом Жюльєт зустріла Андрона Кончаловського. Він приїхав до Парижа, щоб поставити в театрі «Одеон» чеховські п’єси «Чайка» та «Дядя Ваня». Після п’яти кастингів режисер запропонував роль Ніни Зарічної Бінош, незважаючи на те, що вона, на його думку, була стовідсотковою француженкою і, працюючи над образом, зіткнулася б із певними труднощами. Але Кончаловський був такий зачарований актрисою, яку вперше побачив у фільмі «Нестерпна легкість буття», що не встояв перед спокусою попрацювати з нею. У процесі репетицій почався роман, який і Андрон, і Жюльєт прийняли за кохання, але, на жаль, після закінчення роботи над спектаклем від почуття, що виникло між ними, не залишилося і сліду.
1993 року Бінош зіграла у фільмі «Чотири кольори часу» і народила сина Рафаеля, батьком якого став тренер з дайвінгу Андре Алле. Він був молодший за актрису на три роки, мав привабливу зовнішність, тому вона не замислюючись впала в його обійми. Спочатку Жюльєт сприймала Андре як тимчасове захоплення, але поступово полюбила його по-справжньому, а дізнавшись, що вагітна, вирішила залишити дитину. Саме в цей момент Андре зрадив актрису і, незважаючи на її вагітність, пішов до іншої.
– Як ти взагалі могла з ним зв’язатися? – обурювалася Маріон. – Гарне, накачане тіло та мозок завбільшки з горошину. Хіба такий чоловік тобі потрібний?
– Яким би він не був, я любила його, – Жюльєт знову заплакала.
Маріон сіла поряд на диван і обняла її. Вона ніколи не бачила сестру настільки деморалізованою. Навіть у дитинстві, коли їм удвох, без допомоги та підтримки дорослих, доводилося долати всі життєві негаразди, які постійно виникали на шляху. Вона співчувала сестрі, але зовсім не уявляла, чим може їй допомогти.
– Він, як і Лео, змінив мені – знайшов когось краще, – продовжувала витирати сльози Жюльєт.
Її батистовий носовичок давно промок наскрізь, проте вона цього не помічала.
– Але від того я хоч не встигла завагітніти, а Андре пішов від мене, знаючи, що я чекаю на дитину. Нашу з ним дитину. Він навіть не сказав мені нічого – просто кинув речі у сумку та пішов. Улюблену футболку забув, і я тепер не знаю, як її повернути.
– От хоч про це не думай, не помре він без цієї футболки. Нову купить, – Маріон розгнівалася на слабовільну сестру, але стрималася – не хотілося засмучувати її ще більше.
– Це я винна у тому, що він пішов! – з гіркотою зауважила Бінош. – Не спромоглася створити для нього по-справжньому теплу, домашню атмосферу. Ти ж знаєш, як багато я працюю, часто їду, нічого робити не встигаю. Він приходив додому, а тут тихо, пусто, не пахне смачною їжею. А коли я поверталася, мені було не до того, щоб дбати про нього, про мене би хтось подбав. Як у казці, нагодував, напоїв і спати поклав. Звичайно, йому було тут нудно і незатишно, він шукав місце, де душевніше та тепліше, і, мабуть, знайшов.
– Та хай іде! Подумаєш, скарб, – щиро сказала Маріон. – Ти ще зустрінеш справжнього чоловіка, які твої роки!
– Ти не розумієш… Я ж думала, що він зробить мені пропозицію і в мене нарешті з’явиться сім’я – я, він і наша дитина, – гірко зітхнула Жюльєт.
— То чого ж ти плачеш, дурненька? – засміялася сестра. – Що змінилося? Пішов чоловік? Так це найпоширеніша історія. А для створення сім’ї цілком достатньо жінки та дитини, тож ніхто не завадить тобі бути щасливою.
За кілька місяців Жюльєт народила сина Рафаеля і просто розчинилася в ньому. Хлопчик заслонив їй цілий світ, включно з роботою, і спочатку вона дивувалася: як можна цікавитися чимось, крім цього рідного і солодко пахнучого чоловічка? Жюльєт з одинадцяти років у мріях уявляла себе мамою прекрасного хлопчика, вечорами перед сном подумки вела з ним серйозні виховні бесіди і продумувала, які книги вони разом читатимуть, які фільми та спектаклі дивитимуться.
Вона була впевнена, що зуміє виростити з дитини високоінтелектуальну особистість, якою пишатиметься. І ось тепер її наполегливе бажання здійснилося, хоч, звичайно ж, життєві реалії не завжди відповідали мріям. Маріон мала рацію: вони з Рафаелем відчували, та й почуваються, повноцінною сім’єю, хоча чим старшим ставав син, тим виразніше Жюльєт розуміла, що йому не вистачає чоловічого виховання. Андре активної участі в житті хлопчика не брав, тож актриса змушена була замінювати йому і матір, і батька, що було, м’яко кажучи, непросто.
Саме в цей нелегкий для неї час Жюльєт зіграла роль, яка принесла їй всесвітню популярність і символ акторського успіху – «Оскар» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» – Ханну у фільмі Ентоні Мінгелли «Англійський пацієнт». За ним відбулися британські та європейські кінонагороди та премія Берлінського кінофестивалю.
View this post on Instagram
Нові пропозиції посипалися на актрису, як з яйця-райця, але вона несподівано для режисерів та продюсерів відмовилася від усіх запрошень і цілий рік грала у театрі у Лондоні. У той час перед Жюльєт відкривалася блискуча кар’єрна перспектива: для неї розпростер свої обійми Голлівуд. Але актриса можливостями, які інші готові були продати душу, не скористалася. Бінош відмовила самому Стівену Спілбергу, який запропонував їй роль у «Парку Юрського періоду». На щастя, на фабриці мрій на актрису не образилися – через сім років Бінош зіграла у своєму найзворушливішому та найромантичнішому фільмі – «Шоколад» Лассе Халльстрема.
Після розлучення з Алле Жюльєт зробила для себе важливий висновок: душу актриси може зрозуміти тільки людина спільної з нею професії – актор чи режисер, тільки з ними можна побудувати рівноправні та повноцінні стосунки. З Бенуа Мажимелем, який був молодшим на одинадцять років, вона познайомилася на зйомках біографічної драми про Альфреда Мюсса «Діти століття».
Хімія, що виникла між ними, змусила Бінош помолодшати і повірити, що особисте щастя можливе і для неї. Мажимель, незважаючи на молодість, зумів оточити її тим теплом та турботою, про які вона завжди мріяла. У них виявилося багато спільного. Бенуа, як і вона, добре знав, що таке крах сім’ї: після розлучення батьків йому довелося няньчити молодших сестер і братів. І різниця у віці його зовсім не лякала, він вважав, що Жюльєт, яка належить до покоління «мужніх жінок», і він, що виріс під час «жіночних чоловіків», підходять одне одному якнайкраще.
Дізнавшись, що Бінош вагітна, двадцятип’ятирічний Мажимель не тямився від щастя, і батько з нього вийшов на заздрість багатьом. Зірка французького кіно не соромився заколисувати дівчинку ночами, готувати їй їжу і міняти підгузки. Втім, навіть коли Жюльєт з Бенуа розлучилися, актор не залишив дочку: він часто забирав її зі школи, робив з нею уроки і читав їй книжки, а коли Бінош виїжджала на фестивалі чи зйомки, забирав Ханну до своєї нової родини, де вона почувалася як вдома.
Не відставала від Бенуа і сама Жюльєт. Найменше їй хотілося, щоб її діти випробували те, що довелося у їхньому віці пережити їй самій, і вона робила все, щоб створити для них справжню родину. Щовечора намагалася повертатися додому якомога раніше, щоб відпустити няню та провести час із дітьми. Вранці сама готувала їм сніданок, а потім відвозила до школи.
Клопоти не втомлювали Жюльєт. Навпаки, відчуття затребуваності надавало їй сил та впевненості у собі. Материнство стало для актриси чудовим способом знайти себе – вона навчилася вирішувати життєві проблеми, не впадати в меланхолію, стояти на своєму та відмовляти. Сьогодні Бінош навіть страшно подумати, що було б з нею, якби не Рафаель і Ханна. Звичайно, вона зіграла б усі свої знамениті ролі, але стати зрілою особистістю, що відбулася і розпоряджається своїм життям на власний розсуд, не змогла б.
…Дзвінок від Франсуа Міттерана не став для Бінош несподіванкою. Вона давно зрозуміла, що подобається французькому президентові, і чекала на щось подібне. Міттеран запросив Жюльєт на обід до Єлисейського палацу – будь-яка інша вхопилася б за можливість провести час у такому суспільстві, але вона відмовилася не роздумуючи.
– Ні, ну який нахаба! – обурювалася Бінош у розмові з Маріон: коли їй потрібна була порада чи співчуття, вона завжди дзвонить сестрі. Ось і зараз, одразу після розмови з Міттераном, набрала її номер.
– А що тебе бентежить? Його вік? – іронічно поцікавилася Бінош-старша. – Розумію, не щодня зустрінеш кавалера, якому незабаром стукне вісімдесят років.
– Та до чого тут це, – відмахнулась Жюльєт, – він не виглядає старим. Скоріше людиною у віці, а я не бачу в цьому нічого страшного. Але він навіть не вважає за потрібне приховувати, що не проти затягти мене в ліжко, що виглядає не найкращим чином.
– Чого ти вирішила, що має саме таку мету? – спробувала заспокоїти сестру Маріон.
– Ти ж знаєш, як тісний світ, – усміхнулася Жюльєт, – мені переказали, що він сказав про мене своєму близькому другу: що я приходжу в його сни і він хоче, щоб я стала його коханкою. Я не ханжа, і його зізнання мене не шокувало. Мене здивувало, що він розраховує на взаємність, незважаючи на те, що відмовив мені в допомозі, коли я просила його профінансувати новий фільм Каракса «Дурна кров», а тепер вважає можливими якісь стосунки між нами. Їй-богу, це негарно і непорядно.
– Та ти, виявляється, корислива панночка! – розреготалася старша сестра.
– А ти думала! – підтримала гру Жюльєт. – Таку аморальну особу, як я, ще пошукати треба.
– І що ти збираєшся робити далі? – цілком серйозно поцікавилася Маріон.
– Зведу все до жарту, – зітхнула Бінош, – Франсуа – людина розумна, він сам все зрозуміє.
Наступним президентом, який побажав розділити трапезу з Жюльєт, став американець Білл Клінтон. Коли актриса приїхала з гастролями до США, він надіслав їй запрошення на обід до Білого дому. Бінош із радістю погодилася. Клінтон був їй симпатичний, до того ж, незважаючи на репутацію ловеласа, він не висловлював нескромних побажань, і Бінош була впевнена, що жодних намірів з його боку не буде. Жюльєт навіть продумала образ, у якому поїде до Білого дому, але через технічну накладку репетиція затяглася і часу на візит не залишилося.
Під час вистави Бінош побачила Клінтона в залі і зраділа, подумавши, що обід можна замінити вечерею. Коли після вистави американський президент постукав у двері гримерної, вона, передчуваючи приємний вечір, відповіла: «Відкрито!», але побачила, що разом із Клінтоном у приміщення увійшла його дружина Гіларі. Бінош тоді стали в нагоді всі її акторські вміння і навички, щоб не показати свого розчарування.
Вона посміхалася, підтримувала світську бесіду, жартувала і сміялася з жартів президента, які здавались їй зовсім не смішними, і тільки коли за подружжям Клінтон зачинилися двері, кинула в урну для сміття букет бордових троянд, який піднесли їй гості. Втім, заспокоївшись, Жюльєт подумала, що коли Гіларі побоялася відпустити чоловіка на зустріч з нею на самоті, у неї є привід для самовдоволення, і повернула букет у вазу.
Ніколя Саркозі почав залицятися до Бінош в 2007 році, після розлучення з другою дружиною, Сесилією Мартен. Французькому президентові потрібна була перша леді для офіційних заходів і державних візитів, і Саркозі, який має слабкість до актрис і моделей, серйозно розглядав на цю роль кандидатуру Бінош. Однак Жюльєт і чути про такий шлюб не хотіла. По-перше, президент не хвилював її як чоловік. По-друге, Саркозі-політик також не викликав у актриси симпатій: їй не подобалося те, що, за її словами, з його приходом до влади французька республіка перетворилася мало не на диктатуру. Бінош вважала, що бути першою леді за такого президента соромно, поступилася «святим місцем» Карлі Бруні і жодного разу про це не пошкодувала.
Ну ось і все, останній штрих. Жюльєт старанно витерла пензля ганчір’ям і ще раз окинула полотно вимогливим поглядом. Воно таке ж легке, невагоме, небесно-блакитне, як небо над морем. Такий душевний стан буває нечасто, вона схильна до меланхолії. Зате яке щастя – хоч іноді відмовитися від усіх проблем, уявивши, що вони піднімаються вгору і там розчиняються без сліду.
У своєму нинішньому віці – за п’ятдесят – вона почувається вільною та незалежною від усіх і вся. Від роботи, де досягла серйозних висот. Від чоловіків, які її, на жаль, розчарували: вона мріяла зустріти одного-єдиного, який дбатиме про неї і дозволить їй жити в сім’ї, з чоловіком і дітьми, але цього так і не сталося. Незважаючи на чотири пропозиції руки і серця та двох дітей, Жюльєт досі самотня.
Та й сильна стать подрібніла і видихнулася – дівчинка, вихована на книгах про шляхетних лицарів, так і не знайшла чоловіка, який зміг би спочатку її завоювати, а потім захистити. Бінош вільна навіть від віку, який змушує страждати на її ровесниць. Вона не робить пластичних операцій та уколів краси. На її погляд, найкращий спосіб почуватися молодою – забути про те, що існує така проблема, як прожиті роки. І, схоже, це їй вдається. Жюльєт залишається привабливою жінкою. Яка свято вірить у кохання та сім’ю.
Фото: Getty Images/Global Images Ukraine, East News
Дивіться також:
Луї Гаррелю – 40 років: історія його кохання з Летицією Кастою
Історія Єви Мендес і Раяна Гослінга: як голлівудський гульвіса став зразковим сім’янином
