Грейс Келлі та князь Реньє: кохання під прокляттям Грімальді

Красивий статний чоловік неквапливо прогулювався гулкими коридорами фамільної галереї. Поспішати йому було нікуди: справи йдуть як треба, і в довіреному князівстві процвітає благоденство. А дітей та онуків бачити сьогодні не хотілося – відколи пішла у засвіти його єдина любов, його дружина, у своїй великій родині він почувався самотнім. Раптом князь Реньє зупинився як укопаний: адже все це вже було багато років тому – прогулянка галереєю, похмурі портрети предків, що дивляться зі стін, і думки про сімейне прокляття, яке не дає їм, Ґрімальді, шансу на щастя. Ось тільки тоді, навесні 1956-го, він вірив: їхнє кохання здолає будь-які перешкоди.

Кінець березня 1956 року видався надзвичайно вітряним і прохолодним. В сад йти не хотілося, і Реньє, який любив прогулятися на самоті, поринувши й свої думки, сам не зрозумів, як опинився в сімейній картинній галереї. А що, це навіть символічно – побачитися з предками напередодні такого важливого для князівства дня – його весілля з найкрасивішою жінкою у світі. Душу молодого князя переповнювала така радість, що він ледве стримувався, щоб не бігти підстрибом. Батьки дивилися на таке неподобство несхвально – інакше й не могли: у роді Гримальді кожна любовна історія закінчувалася якщо не трагедією, то розчаруванням.

Ось Антуан I – сучасники назвали його «той, хто вміє зносити страждання». Страждав князь від невірності своєї дружини Марії Лотарингської, рідкісної красуні, у якої відбою від кавалерів не було, як не було і думок від них відбиватися. Глибоко порядному, розумному й тонкому Антуану залишилося тільки все своє невитрачене кохання віддати дочці, Луїзі-Іполиті… Добрими намірами дорога вистелена відомо куди: влаштовуючи особисте життя дочки, навчений гірким досвідом Антуан відкидав претендентів одного за одним. А вийшло, що позбавляв найдорожчу свою істоту дорогоцінних днів щастя: заміж Луїза-Іполита змогла вийти тільки після смерті батька, і прожила у шлюбі лише рік.

Оноре III, син Луїзи-Іполити, вдався у бабцю – ту саму Марію Лотарингську: жив на широку ногу, жінок любив пачками – різного віку та станів. Чого тільки варта історія про його роман з маркізою де Бріньоль-Саль, яка славилася своїм розумом і дотепністю: закінчилося все одруженням, але не з маркізою, а з її донькою Марією-Катрін. Але й ту він кинув.

А яка сумна доля була приготована Франсуазі-Терезі де Шуазель-Стенвіль, дружині одного із синів Оноре III, Жозефа де Грімальді-Монако! Ось вони з чоловіком справді були щасливі – але зовсім недовго, поки не сталася Французька революція. Франсуаза-Тереза могла врятуватися, поїхавши з чоловіком в еміграцію, але в Парижі вона залишила двох дочок, до яких, покинувши чоловіка, повернулася з півдороги. І відразу була заарештована. Франсуаза-Тереза заявила тюремникам про свою вагітність, завдяки чому отримала відстрочку від страти, але потім сама зізналася їм у тому, що збрехала. Виявилося, час їй потрібен був лише для того, щоб написати довгий лист-прощання своїм донькам. Відправивши його, вона зійшла на ешафот. Через кілька годин після її смерті стало відомо про падіння Робесп’єра – якби вона зачекала ще трохи, їй удалося б врятуватися.

Та що там усі ці давні історії! Взяти хоч його батьків. Мати Реньє, принцеса Шарлотта, була позашлюбною дочкою князя Монако Луї II – вона народилася внаслідок його роману зі співачкою кабаре Марі Жульєттою Луве і до тринадцяти років виховувалась матір’ю в Алжирі. Луї визнав дочку, але на титул і трон вона претендувати не могла, тому батько підшукав їй родовитого чоловіка – графа П’єра де Поліньяка. Це був класичний шлюб із розрахунку: Шарлотта отримала чоловіка, який зміцнив її статус при дворі, а П’єр – титул князя Монако. Але розрахунок себе не виправдав – через десять років подружжя розлучилося.

Реньє відчув, як його гарний настрій кудись випаровується, і сам на себе розсердився: ну справді, легко виправдати казкою про сімейне прокляття всі свої помилки та невдачі! Про прокляття Реньє почув ще в дитинстві – і ця історія його зачарувала.

Вогкої січневої ночі 1297 року у двері замку Монако, розташованого на березі Середземного моря, постукали. Стражник, що виглянув у оглядове віконце, побачив кількох ченців, які покірно і благочестиво схилили голови під темними клобуками. Глухий голос промовив:

– Ми йдемо до своєї обителі вже кілька днів і дуже втомилися, пустіть нас переночувати – ми не затримаємось надовго і перед сходом сонця знову вирушимо в дорогу.

З моря дув пронизливий вітер, дрібний крижаний дощ на льоту перетворювався на снігову крихту, а в стінах замку було тепло – там весело потріскували дрова в каміні, вмлівала на вогні нехитра їжа, запах якої було чути навіть за огорожею замку. Стражники зглянулися над мандрівниками і вирішили пустити їх на постій. Вони відсунули засуви, заскрипіли петлі, на яких були підвішені старовинні важкі дерев’яні двері. Тіні в чернечих шатах нечутно прослизнули на порослі мохом кам’яні плити двору. Один із стражників помітив, як у тьмяному світлі шиплячих смолоскипів щось блиснуло – повернувши голову, він з подивом, що переходить у жах, побачив, як один із ченців вихопив захований під рясом меч. Те саме зробили й інші «мандрівники». Ще мить – і варту було перебито, а за нею і всіх жителів замку – навіть жінок та дітей, вся вина яких полягала в тому, що вони були єретиками.

З тієї кривавої ночі веде свій відлік династія Гримальді – її засновнику, Франческо, який очолював солдатів, що напали на замок, вдячні нащадки поставили пам’ятник у дворі свого родового гнізда, а на гербі Монако зображені дві фігури в чернечих рясах з шаблями у високо піднятих руках. З фамільним гербом Гримальді залишилося і прокляття: одна з убитих у замку в минулому була коханкою Франческо, але це його не зупинило – католицькі догми, на які посягнули єретики, виявилися для нього понад усе. Перед смертю жінка встигла крикнути: «Ніхто з Ґрімальді ніколи більше не буде щасливий у коханні, а якщо хтось його і полюбить, їх розлучить невірність чи смерть!»

Що й казати, гарна казочка – але їхня з Грейс вийде набагато красивішою і щасливішою! За кілька днів вона припливе до нього, щоб стати його дружиною.

Вони познайомилися у 1955 році під час Каннського кінофестивалю, на якому Келлі представляла голлівудську делегацію, з ініціативи фотографа журналу «Парі Матч» П’єра Галанта: той мріяв сфотографувати їх для ексклюзивної обкладинки свого видання. Ні князь, ні актриса не були від такої пропозиції у захваті, але дали свою згоду.

Доленосний для Реньє та Грейс день розпочався для обох невдало…

– Чорт! – Келлі відкинула убік фен, який марно намагалася включити, вийшовши з душу. – Зламався в найневдаліший момент!

Вона повернула вимикач і знову тихо вилаялася – виявилося, що у готелі – втім, як і у всьому місті – просто відключили світло: почався страйк профспілок. Ну і що тепер робити? Волосся, незважаючи на те що Грейс старанно витирала його рушником, було вологими на дотик, а все її вбрання – за винятком однієї сукні, у великі троянди, з тканини, що не м’ялася, безнадійно зім’ялися в валізі, і привести їх до ладу тепер було неможливо. До того ж у актриси не було капелюшка, в якому вона мала з’явитися до княжого палацу згідно з етикетом. Проклинаючи все на світі, вона одягла єдину незім’яну сукню, закрутила волосся, що не встигло висохнути, в простий пучок і прикрасило голову сплетеними у вінок штучними квітами – не капелюшок, звичайно, але зійде і так.

Спустившись готельними сходами – ліфт теж не працював! – Грейс сіла в автомобіль, який, щойно виїхавши за ворота, зіткнувся з іншим. На щастя, водії і пасажири відбулися легким переляком, а самі засоби пересування невеликими подряпинами, але Келлі вирішила, що події – погана прикмета… Те, наскільки поганою вона була, стане зрозуміло через чверть століття, а поки після невеликої затримки актриса продовжила свій шлях – до палацу князя Монако.

Ранок Реньє III теж не задався – через страйк він спізнився на зустріч із Грейс. Роздратований князь настільки стрімко увійшов до зали, в якій на нього чекала кінозірка, що та, яка тренувалася в цей час у мистецтві реверансу, не встигла прийняти відповідну позу і застигла в поклоні. Реньє вистачило однієї миті, щоб оцінити все – і витончені риси обличчя Келлі, і її фіалкові очі, і точену фігурку з тонкою талією, і її вміння триматися скромно і з гідністю, і безпосередність, з якою вона, у свою чергу, розглядала монарха. Він теж сподобався Грейс – 32-річний князь був гарний собою, розумний і дотепний, з ним було цікаво спілкуватися, і Келлі не помітила, як пролетів час, відведений на їхню зустріч палацовим протоколом.

Пів року Реньє і Грейс знадобилося на романтичну листування, і вже на Різдво князь вирушив до Філадельфії, щоб просити руки актриси у її батьків. І наприкінці березня 1956 року, того ж дня, коли Реньє вдавався до роздумів про сімейне прокляття, Грейс Келлі ступила на палубу трансатлантичного лайнера «Конституція», який мав доставити її до Монако. З нею в подорож через океан вирушали п’ять подружок, які мали стати дружками на княжому весіллі, улюблений пудель Олівер та особиста перукарка – вона мала стежити за тим, щоб княжа наречена завжди мала бездоганний вигляд.

Для коханої Реньє ІІІ організував незабутню зустріч. Вдягнув парадний мундир з орденами та аксельбантами і виглядав переконливо та елегантно. А коли Келлі простягла йому руку, щоб він допоміг їй ступити на причал, з літака, що пролітає над ними, пролився дощ із червоних і білих гвоздик – так Грей і Реньє привітав друг нареченого, мільйонер Аристотель Онассіс.

18 квітня вони стали чоловіком та дружиною – на закритій цивільній церемонії, а наступного дня відбулося відкрите для публіки вінчання. Біля собору Святого Миколая, в якому відбувався обряд, зібралося понад двадцять тисяч людей – жителі князівства та шанувальники Келлі з усього світу. Було не проштовхнутись і від телекамер – за вінчанням князя Монако та голлівудської зірки спостерігали тридцять мільйонів глядачів. Але для Реньє вся ця суєта, всі умовності парадного церемоніалу просто перестали існувати в ту мить, коли він побачив Грейс, що йде до вівтаря. У своїй весільній сукні кольору слонової кістки з тафти і старовинних брабантських мережив (їх князь викупив у музею), з мереживною діадемою у волоссі і скромним букетом конвалії в руках вона нагадувала неземне бачення, світлого ангела кохання, що з’явився нарешті до Гримальді, щоб . Обидва сяяли від радості і не могли надивитись один на одного. На честь весілля Реньє подарував дружині яхту, на якій молодята і поспішили вирушити у весільний круїз Середземним морем.

Щастя справді оселилося в княжому палаці. Улюблена дружина Реньє насолоджувалась новою роллю княгині і із задоволенням займалася благодійністю. У перше ж Різдво вона влаштувала в палаці ранок для всіх дітей Монако від трьох до дванадцяти років, чим захопила не тільки малюків, а й їхніх батьків.

А незабаром вони й самі стали батьками – 1957-го з’явилася донька Кароліна Маргарита Луїза, ще через рік син Альбер, а потім ще одна донька, Стефанія Марія Єлизавета. Здавалося, ніщо не може зруйнувати їхнього щастя: щирі почуття, які не меркли з роками, чудові діти. Та й піддані князівства любили свою принцесу, але…

Звичайно ж, він не був сліпим і чудово розумів, наскільки вони з Грейс різні. Вона, справжня аристократка – за духом, а не по крові – прагнула якнайчастіше виходити у світ і блищати. Сам Реньє як міг прагнув до усамітнення і тихого сімейного спокою. За зовнішню холодність Грейс ховалася буря пристрастей, і вдома вона закочувала йому грандіозні скандали. Особливо вони посперечалися. коли Альфред Гічкок, у якого Келлі вже знімалася у фільмі «У разі вбивства набирайте ”М”, запропонував їй роботу у своїй новій картині. Реньє просто втратив контроль над собою: добрих півгодини кричав на дружину, звинувачуючи у позерстві та легковажності. Княгиня, зразкова дружина і мати, не може – і не винна! – бути актрисою! А під кінець навіть запустив в неї вазою, що підвернулася під руку.

Хіба міг він зізнатися їй, та й самому собі, що його зводять з розуму пекучі, тваринні ревнощі до всіх цих захоплених натовпів. Її ж любили всі навколо – і вона для кожної людини, незалежно від її віку та статусу, знаходила добре слово та усмішку.

Келлі упокорилася з його вимогою і відмовилася від ідеї повернутися в кіно, але їхні стосунки дали тріщину. Реньє відчував: вона нещасна, хоч усміхається так само променисто. А замість доброго слова сам не розумів, як переходив на крик – і згодом замикався у собі. З кожним роком він, як і його пращур Оноре III, спілкуванню з людьми віддавав перевагу спілкуванню з тваринами, для чого тримав власний зоопарк.

Засмучували його і діти – ось уже в кому проявилися всі сумнівні гени роду Гримальді! Старша дочка Кароліна цілком і повністю поринула у своє особисте життя, причому вибирала собі якихось пройдисвітів. Син Альбер вважався ловеласом і крутив романи з кількома дівчатами. Стефанія, що увійшла в підлітковий вік, росла шибеницую, з якою ніхто не міг впоратися. І в цьому теж, вважав Реньє, була провина матері – замість того, щоб займатися всякими дурницями на кшталт створення картин із засушених квітів, займалася б дітьми. А потім вона зовсім розбила йому серце. Грейс вирішила організувати в Монако драматичний театр, і князь схвалив її мрію: нарешті дружина знайде гідну княгині віддушину. А виявилося, вона втішалася з молодими коханцями, яких міняла одного за одним. Хоч Грейс було під п’ятдесят, Реньє не міг не відзначити: вона так само прекрасна.

Він був зовсім розчавлений і не знав, що робити. Розлучитися – так, мабуть, але як жити без Грейс, він не уявляв. «Краще б тебе взагалі не було!» – сердито вигукнув Реньє. Не в добрий час – було 12 вересня 1982 року. Наступного дня – саме стояла чудова погода, було сонячно, але вже не спекотно – Грейс вирішила покататися на машині з їхньою молодшою дочкою Стефанією. Під приводом того, що у неї до доньки є дуже серйозна розмова без сторонніх, вона сказала водієві, що поведе машину сама. Через кілька хвилин королівський «ровер», за кермом якого сиділа одна з найкрасивіших жінок у світі, впав у прірву на гірській дорозі.

Стефанія відбулася кількома забоями та подряпинами, а її матір доставили до клініки з тяжкою черепно-мозковою травмою. Лікарі, обстеживши Грейс, винесли вердикт: жодних шансів на лікування у неї немає. Наступного дня, 14 вересня 1982 року, з дозволу сім’ї її відключили від апарату штучного дихання.

День похорону Реньє пам’ятав погано. Грейс відспівували в тому самому соборі Святого Миколая, в якому вони колись повінчалися, і в кожному відблиску свічки він бачив її сяюче обличчя в день весілля. Свічковий віск плавився, і йому здавалося, що він згоряє разом із цими свічками – від сліпої люті на самого себе, що не вберіг, не впорався зі своїми демонами і мучив її довгі роки. Що побажав їй загибелі в недобрий час. Напевно, предки на портретах зараз єхидно шкіряться, пригадуючи його передвесільні похвальби. Від родового прокляття не втечеш!

Зі смертю дружини в життя Реньє увійшла порожнеча – і він сподівався, що скоро настане час зустрічі з вічністю. Князь більше не одружився, заборонив показувати на території Монако фільми за участю Келлі, увічнив пам’ять про неї, розбивши величезний розарій, – ці квіти принцеса особливо любила та віддавала перевагу над всіма іншими. За його наказом було випущено іменну марку Грейс – до речі, вона стала першою кіноактрисою, удостоєною такої честі.

А життя тривало, і їх із Грейс діти не давали приводу насолодитися спокоєм. Взяти хоча б старшу, Кароліну: темпераментна, як тато, і вперта, як мати. Від скандалів, які вона ще підлітком закочувала батькам, у старовинному княжому палаці тремтіли стіни. Предметом суперечок найчастіше були любовні пригоди юної принцеси. А у 21 рік, ледь не довівши батька і матір до удару, Кароліна вискочила заміж за старого бабія, паризького банкіра Філіпа Жюно. Благо прозріла за кілька років і залишила чоловіка.

Після смерті матері Кароліна посіла її місце при дворі та із задоволенням присвячувала себе світським обов’язкам та розвагам. Вона очолила Фонд Грейс Келлі, організувала Балет Монте-Карло, влаштовувала прийоми та бали, на одному з яких познайомилася з італійським бізнесменом Стефано Казірагі – молодим чоловіком із витонченими рисами обличчя, який став її другим чоловіком. У подружжя народився син Андреа, потім дочка Шарлотта та ще один син – П’єр. Вони жили душа в душу, і Кароліна, яка, як і її мати, в глибині душі завжди вірила в існування старовинного прокляття, що тяжіє над їхньою родиною, вже подумала, що доля помилувала її.

Ще однією чорною датою в історії роду Гримальді стало 3 жовтня 1990 року. Цього дня Стефано Казірагі загинув під час гонок на катерах.

Убита горем Кароліна закинула свої світські обов’язки і, забравши дітей, переїхала з Монте-Карло до села Сен-Ремі-де-Прованс, маєток, який вони зі Стефано взяли в оренду на дев’яносто дев’ять років. Реньє як міг підтримував дочку – і обидва плакали від безсилля перед злою долею.

Втіленням цієї долі на землі стала для Реньє молодша дочка Стефанія. Неприємності з алкоголем та наркотиками та екзотичні смаки в особистому житті зробили її улюбленицею жовтої преси.

Першим чоловіком принцеси став охоронець, а в минулому – рибалка та торговець з лотка Даніель Дюкре, на шлюб із яким, незважаючи на наявність двох дітей, князь Реньє III довго не давав згоди. Стефанія влаштовувала одну істерику за іншою, поки нарешті не зламала опір батька. Кажуть, здатися князя змусила поява на світ онуки Полін, при одному погляді на яку його серце розтануло – ДД, як звали нахабного охоронця в кулуарах палацу Гримальді, офіційно став чоловіком Стефанії та принцом Монако.